What do you think?
Rate this book
Волинь #2
Війна і революція
398 pages, Unknown Binding
First published January 1, 1935
18 people want to read
About the author
Улас Самчук
31 books16 followersУлас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук:
«У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами»
Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47).
У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна».
У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності.
Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Письменник помер у Торонто 9 липня 1987 р.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 4 of 4 reviews
August 8, 2025
Український огляд нижче (Ukrainian language review is below)
This is the second volume/part of the trilogy Volyn, entitled War and Revolution. A review of the first volume can be found here.
A few months have passed since the end of the first volume-the author deliberately does not give a clear reference to Volodko's age, but in the text Matviy (his father) says that the move to the new place described in the previous book happenned in 1913, which is consistent with the author's own birth year of 1905. Very soon, talk of a possible war turns into a fact, as the title suggests.
To a large extent, this book is about the awareness of being part of a nation and how quickly views can change. For example, there is a moment around 1915 when Volodko meets Ukrainian refugees from Austria-Hungary. He goes with a girl of about his age to pick cherries for their journey, and they exchange what they learned at school.
What language do they learn? "In Russian?" Volodymyr was surprised. In Austria, they also speak Russian... Strange... It seems that the Russian language is the first in the whole world... And from what books? What kind of reading? …
What a disappointment. She knows: "native language, native word"... It's a poem by Vorob... - Ha-ha-ha! "How, how?" "Mother tongue? How did you say that?" Volodko laughs, he forgot about the berries... That's not Russian! Where is it in Russian? It's how peasants talk, simple, primitive! Is that how you're taught? No, we don't! We have a "real" Russian...
(a note to English-speakers: in the Ukrainian text there are two very close words, one in Rusyn, which was a usual name for Ukrainians in Austria-Hungary and Russian)
And if you think that this meeting convinced him even for a moment, then no - at that moment, the "Brusilov breakthrough," "invincible Russia," and Volodko is its proud subject. The change came later, in 1917, from his teacher, and it came not as a conviction in a dispute, but with his heart, having felt the "local vibe" of Shevchenko's poems.
To a large extent, this book is relevant - not only to the awareness of being Ukrainian, which many experienced in 1991, 2004, 2014, or 2022, but also to the impact of war on life - from mobilizations and confiscation of property, depreciation of money and changes in life priorities to the choice of whether to leave your home and everything you have acquired because the enemy will come here soon.
Are there any problems with the novel? Yes, as in the description of a not very pleasant truth - from the norms of a patriarchal society (for example, there is a moment when Volodko, who is about 12 years old, is the only man in a group of girls, mostly older than him, who together drove away the cattle because the enemy could come into the village and take everything. Here, both he and the girls recognize Volodko as the one in charge), the fact that most Jews sided with the Bolsheviks. At the same time, the portrait of the Bolsheviks is not monochromatically black; they are different, and some of them are "ours," not just former prisoners ran amock.
This is a very interesting look at the events of those years.
Це – другий том/частина трилогії Волинь, що називається Війна і революція. Огляд першого тому можна знайти тут.
Тож минуло кілька місяців із закінчення першого тому – автор умисно не дає чіткої прив’язки віку Володьки, але у тексті Матвій каже, що переїзд на нове місце, що описаний у попередній книзі, відбувся у 1913 (Ми тільки у тисячу дев’ятсот тринадцятому году сюди перебралися. с. 127), що узгоджується з народженням самого автора у 1905 році. Дуже скоро розмови про можливу війну переростають у факт, як в принципі можна здогадатись по назві.
Значною мірою ця книга про усвідомлення себе частиною народу і наскільки швидко можуть змінюватись погляди. Наприклад, є момент, десь у 1915 році, коли Володько зустрічає біженців-українців з Австро-Угорщини. Від йде з дівчиною приблизно його віку зібрати черешні їм на дорогу, і вони обмінюються тим, що вчили у школі.
А якою мовою вони вчаться? Руською? — Володько аж зрадів. — От це так. У Австрії й по руськи... Дивно... Видно по цілому світі «руський язик» первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні... А чи знає вона «Дєдушка Федот», — стіхотворенія таке... «Пісмєцо от унука получіл Федот»...? Ні? А «Стрекоза і муравей»? Це басня Крилова... Або Пушкіна «Люблю тєбя Петра твореньє»? Також ні?.. Ну, а що ж вона знає?
Яке розчарування. Вона знає: «мова рідня, слово рідне»... Це Вороб... — Ха-ха-ха! Як, як? «Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув... То це ж не по рускі!.. Де ж це по рускі? Це ж по мужицьки, по простому, по хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по «настоящому»...
І якщо Ви думаєте, що ця зустріч переконала його хоч на мить, то ні – у цей момент «Брусиловський прорив», «непереможна Росія» і Володько її гордий підданий. Зміна приходить пізніше, у 1917 році, від вчителя і приходить не як переконання у суперечці, а серцем, відчувши «рідність» віршів Шевченка.
Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлопців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.
Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.
…
Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлoпців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.
…
І як він це знає? Хто ж ти Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.
Значною мірою ця книжка актуальна – не лише усвідомленням себе українцями, що багато хто пережив у 1991, 2004, 2014 або 2022 роках, до впливу війни на життя – від мобілізацій і конфіскації майна, знецінення грошей і зміни життєвих пріоритетів до вибору – чи залишати своє житло і все нажите, бо зараз сюди прийде ворог.
Чи є проблеми у твору? Так, як у описі не дуже приємної правди – від норм патріархального суспільства (наприклад, момент, коли Володько, якому десь 12 років єдиний чоловік у гурбі дівчат, переважно старших за нього, які разом відігнали худобу бо у село міг зайти ворог і усе забрати. Тут і він сам і дівчата розгладшають Володьку як головного), то того, що більшість євреїв стала на стороні більшовиків. Водночас, портрет більшовиків не однобарвно чорний, вони різні, і частина з них «свої», а не лише
А революцію хто робив? Хто, спрашується? Студенти, каторжанє. А ще соцілісти. Тож нація. Скинули царя і порядку нікакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархія повна. Вилізе тобі на бочку такий горлатор, розверне ротиська і репетує... А до роботи візьми, то його, не бійсь, і гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на каторзі. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле, орати, сіяти. Там сів собі, закурив дилікатну папіроску і попльовує. А наш брат, землю верни. Наш брат, піт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук подорожний. От яке то правленія. А коли ти чого добився, так він тобі в очі твоїм трудом цвіркає.
Дуже цікавий погляд на події тих років.
This is the second volume/part of the trilogy Volyn, entitled War and Revolution. A review of the first volume can be found here.
A few months have passed since the end of the first volume-the author deliberately does not give a clear reference to Volodko's age, but in the text Matviy (his father) says that the move to the new place described in the previous book happenned in 1913, which is consistent with the author's own birth year of 1905. Very soon, talk of a possible war turns into a fact, as the title suggests.
To a large extent, this book is about the awareness of being part of a nation and how quickly views can change. For example, there is a moment around 1915 when Volodko meets Ukrainian refugees from Austria-Hungary. He goes with a girl of about his age to pick cherries for their journey, and they exchange what they learned at school.
What language do they learn? "In Russian?" Volodymyr was surprised. In Austria, they also speak Russian... Strange... It seems that the Russian language is the first in the whole world... And from what books? What kind of reading? …
What a disappointment. She knows: "native language, native word"... It's a poem by Vorob... - Ha-ha-ha! "How, how?" "Mother tongue? How did you say that?" Volodko laughs, he forgot about the berries... That's not Russian! Where is it in Russian? It's how peasants talk, simple, primitive! Is that how you're taught? No, we don't! We have a "real" Russian...
(a note to English-speakers: in the Ukrainian text there are two very close words, one in Rusyn, which was a usual name for Ukrainians in Austria-Hungary and Russian)
And if you think that this meeting convinced him even for a moment, then no - at that moment, the "Brusilov breakthrough," "invincible Russia," and Volodko is its proud subject. The change came later, in 1917, from his teacher, and it came not as a conviction in a dispute, but with his heart, having felt the "local vibe" of Shevchenko's poems.
To a large extent, this book is relevant - not only to the awareness of being Ukrainian, which many experienced in 1991, 2004, 2014, or 2022, but also to the impact of war on life - from mobilizations and confiscation of property, depreciation of money and changes in life priorities to the choice of whether to leave your home and everything you have acquired because the enemy will come here soon.
Are there any problems with the novel? Yes, as in the description of a not very pleasant truth - from the norms of a patriarchal society (for example, there is a moment when Volodko, who is about 12 years old, is the only man in a group of girls, mostly older than him, who together drove away the cattle because the enemy could come into the village and take everything. Here, both he and the girls recognize Volodko as the one in charge), the fact that most Jews sided with the Bolsheviks. At the same time, the portrait of the Bolsheviks is not monochromatically black; they are different, and some of them are "ours," not just former prisoners ran amock.
This is a very interesting look at the events of those years.
Це – другий том/частина трилогії Волинь, що називається Війна і революція. Огляд першого тому можна знайти тут.
Тож минуло кілька місяців із закінчення першого тому – автор умисно не дає чіткої прив’язки віку Володьки, але у тексті Матвій каже, що переїзд на нове місце, що описаний у попередній книзі, відбувся у 1913 (Ми тільки у тисячу дев’ятсот тринадцятому году сюди перебралися. с. 127), що узгоджується з народженням самого автора у 1905 році. Дуже скоро розмови про можливу війну переростають у факт, як в принципі можна здогадатись по назві.
Значною мірою ця книга про усвідомлення себе частиною народу і наскільки швидко можуть змінюватись погляди. Наприклад, є момент, десь у 1915 році, коли Володько зустрічає біженців-українців з Австро-Угорщини. Від йде з дівчиною приблизно його віку зібрати черешні їм на дорогу, і вони обмінюються тим, що вчили у школі.
А якою мовою вони вчаться? Руською? — Володько аж зрадів. — От це так. У Австрії й по руськи... Дивно... Видно по цілому світі «руський язик» первий... А з яких книжок? Яка читанка? Чи «Сєятєль» книга друга? Ні... А чи знає вона «Дєдушка Федот», — стіхотворенія таке... «Пісмєцо от унука получіл Федот»...? Ні? А «Стрекоза і муравей»? Це басня Крилова... Або Пушкіна «Люблю тєбя Петра твореньє»? Також ні?.. Ну, а що ж вона знає?
Яке розчарування. Вона знає: «мова рідня, слово рідне»... Це Вороб... — Ха-ха-ха! Як, як? «Мова рідня?.. Як це ти казала? — реготить Володько, аж за ягоди забув... То це ж не по рускі!.. Де ж це по рускі? Це ж по мужицьки, по простому, по хахлацьки!.. То вас так вчать? О, у нас ні! У нас по «настоящому»...
І якщо Ви думаєте, що ця зустріч переконала його хоч на мить, то ні – у цей момент «Брусиловський прорив», «непереможна Росія» і Володько її гордий підданий. Зміна приходить пізніше, у 1917 році, від вчителя і приходить не як переконання у суперечці, а серцем, відчувши «рідність» віршів Шевченка.
Панич заявляє, що він сьогодні не буде питати хлопців. Він краще їм щось прочитає. Ось у нього невеличка книжечка. Це «Малий Кобзар». А написав його Тарас Шевченко. Чи знають вони, хто такий Тарас Шевченко? Ні. Ну, то він розповість їм про нього.
Хлопці слухають: Моринці, ягнята, пан. Викуп з неволі. Цар. Кара. Не життя, а казка. Володько слухає так само уважно, як колись у млині на Лебедщині дядьків-завізників.
…
Хвилина глибокої тиші. Обличчя хлoпців поважні, непорушні. Ні небо, ні цвітучі черешні не рушать їх захоплення. Володькові очі вже давно бачать і степ, і гору високу, і ревучий Дніпро. А над усім білий, мов зі срібла, хрест, що береже вічний спокій незнаного, чудесного Шевченка.
…
І як він це знає? Хто ж ти Шевченко? Як знаєш ти це? Хіба Володько не раз ходив босий полем, а Шевченко і про це не забув. Знайшов прості, теплі слова, вложив до них частину своєї душі і дав образ.
Значною мірою ця книжка актуальна – не лише усвідомленням себе українцями, що багато хто пережив у 1991, 2004, 2014 або 2022 роках, до впливу війни на життя – від мобілізацій і конфіскації майна, знецінення грошей і зміни життєвих пріоритетів до вибору – чи залишати своє житло і все нажите, бо зараз сюди прийде ворог.
Чи є проблеми у твору? Так, як у описі не дуже приємної правди – від норм патріархального суспільства (наприклад, момент, коли Володько, якому десь 12 років єдиний чоловік у гурбі дівчат, переважно старших за нього, які разом відігнали худобу бо у село міг зайти ворог і усе забрати. Тут і він сам і дівчата розгладшають Володьку як головного), то того, що більшість євреїв стала на стороні більшовиків. Водночас, портрет більшовиків не однобарвно чорний, вони різні, і частина з них «свої», а не лише
А революцію хто робив? Хто, спрашується? Студенти, каторжанє. А ще соцілісти. Тож нація. Скинули царя і порядку нікакого. От так все на вспас, твойо-майо. Ганархія повна. Вилізе тобі на бочку такий горлатор, розверне ротиська і репетує... А до роботи візьми, то його, не бійсь, і гаком не затягнеш. Бо вже у студентах побував, на каторзі. Там усе за дурничку. Там не треба рано вставати, йти в поле, орати, сіяти. Там сів собі, закурив дилікатну папіроску і попльовує. А наш брат, землю верни. Наш брат, піт лий. Наш брат, рийся в гною, як отой жук подорожний. От яке то правленія. А коли ти чого добився, так він тобі в очі твоїм трудом цвіркає.
Дуже цікавий погляд на події тих років.
April 28, 2025
Продовжую цю трилогію і це просто 1000/10🤍
Найбільше у цій книзі вразила цитати про прихід більшовиків до влади в Україні, з оповіді діда Юхима до головного героя:
«—На нашу землю не раз нападали татари.
Налетять, обжеруться и виздихають. А
ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість.
Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до
себе диких. Земля наша не на те, щоби
по ній вічно орди грасували.
Останнє речення вимовив піднесеними
словами. Володько виразно напнувся.
— Знаю, — продовжує старий.— Вони там золоті гори обіцяють. Рай.
Лєктрику... Блазні диявола! Вони дадуть і перекреслили себе тричі.. Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть...
Поцарствують вік і згинуть!..
— ВІк?
— Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
— А чому ж вік? То ж все загине...
— Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним
залізом з його місця не випечеш. А от
силу свою за той час назверх покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом.»
Найбільше у цій книзі вразила цитати про прихід більшовиків до влади в Україні, з оповіді діда Юхима до головного героя:
«—На нашу землю не раз нападали татари.
Налетять, обжеруться и виздихають. А
ми, як жили, так і живемо. Бо в нас справжня сила, а в них заздрість.
Заздрістю жити не можна. Але ми куцозорі і терпеливі. Ми сиділи й перечікували, поки хмара перейде, а тоді вилазили. Треба ж не пустити до
себе диких. Земля наша не на те, щоби
по ній вічно орди грасували.
Останнє речення вимовив піднесеними
словами. Володько виразно напнувся.
— Знаю, — продовжує старий.— Вони там золоті гори обіцяють. Рай.
Лєктрику... Блазні диявола! Вони дадуть і перекреслили себе тричі.. Вони збудують рай. Блазні, катаржани, шарпатюги, злодії рай дадуть...
Поцарствують вік і згинуть!..
— ВІк?
— Ну да. Вік. Сто літ царство їх буде. Сто літ голод, мор, нужда буде.
— А чому ж вік? То ж все загине...
— Не загине. Наш народ не то що червоною шматою, але й червоним
залізом з його місця не випечеш. А от
силу свою за той час назверх покаже.
Навчиться битися за себе. Цар був і не з нами, і не проти нас. А ці проти всіх. Бо ці з чужим духом.»
January 7, 2025
Це лише друга частина трилогії про Волинь, але, оскільки третю частину залишив на потім, тому пишу відгук зараз.
На мій погляд, це шлях побачити і відчути сприйняття подій сторічної давнини: світової війни, революції, спроби створення української держави з погляду сільської української родини і Володька зокрема.
Чим вони жили, що планували, як їх зачепила війна, революція і протистояння між більшовиками та українським опором.
Багато подій і відчуттів перекликається із сучасним.
Легко читається, чудовий стиль. Однозначно рекомендую.
На мій погляд, це шлях побачити і відчути сприйняття подій сторічної давнини: світової війни, революції, спроби створення української держави з погляду сільської української родини і Володька зокрема.
Чим вони жили, що планували, як їх зачепила війна, революція і протистояння між більшовиками та українським опором.
Багато подій і відчуттів перекликається із сучасним.
Легко читається, чудовий стиль. Однозначно рекомендую.
November 18, 2024
Ця книга на стільки хороша, що я в певний момент перемотав все на 100 сторінок назад і слухав знову, так мені сподобал��сь оповідка.
Displaying 1 - 4 of 4 reviews