Голос

by Марко Роберт Стех

400 pages, Hardcover

First published January 1, 2005

Reviews

[Inna Zolotar · Rating 4 out of 5]

Складний та густий роман про пошук власної самості, власного Я. Пошук відбувається через кризу, подорож, зустрічі, смерть та воскресіння власної душі. Написаний у формі потоку свідомості вишуканою українсько мовою. Не знаю, чи роман подібний до "Улісса" Джойса. Мені така проза нагадує тексти Бруно Шульца та Ігора Костецького. На такі твори треба мати настрій, і, на мою думку, дозволити собі просто бути в потоці тексту. Тоді зістріч з Голосом та його Автором відбудеться. Приємних інтелектуальних вражень!

[Serhiy · Rating 4 out of 5]

“Голос” Стеха виглядає білою вороною на тлі сучукрліту. Костянтин Москалець у передмові нескромно порівнює його з “Улісом”, що, звісно, перебільшення. “Голос” справді вимагає від читача інтелектуальних зусиль, крім цього з романом Джойса немає нічого спільного, хіба що “Голос” теж живиться давнім міфом, але не про повернення, а про вмираючого та воскресаючого бога. Дія починається на Різдво і закінчується на Великдень, поміж якими розміщено чотири розділі, що носять назви пір року.

До головного героя (Олег) несподівано звертається давня подруга (Ніна), з проханням допомогти з пошуком зниклого чоловіка (Арзац). Незручності ситуаціі додає те, що Олег був колись закоханий у Ніну, а Арзац був його другом. Втім, Олег погоджується. У ході пошуків Олег знаходить лише уривки незавершеного арзацевого роману, залишеного в номері готеля. На перший погляд це хаотичний текст, можна лише зрозуміти, що події відбуваються під час громадянської війни у неназваній країні, і описані допити декількох в’язнів. Проте роман не дає Олегові спокою, і з часом він розуміє, що це символічний опис його минулого і можливо майбутнього. Пошуки прототипів описаних в романі Арзаца місць і людей перемежовуються зі снами Олега, де він чує загадковий Голос. Щоб читач легше ідентифікував себе з Олегом, “Голос” написаний так, щоб теж справляти подібне враження. Скоріш за все ви не раз загубите нить оповіді, і будете питати себе, що взагалі відбувається.

Не буду вдавати, що я багато в “Голосі” зрозумів. У мене залишились змішані враження, роман нерівний, чудові уривки перемежовуються відверто нудними і затягнутими. Та найбільш контраверсійне те, що переважна більшість культурних ремінісценцій ведуть до юнгіанського психоаналізу та середньовічної алхімії. Речі, які на мою думку межують з обскурантизмом. В їхньому контексті “Голос” видається зухвалою спробою створити архетип роману. У якості епіграфа до роману подана гравюра з квадратурою кола - іншою нерозв’язною задачею. Сподіваюсь, це ознака авторової самоіронії.