What do you think?
Rate this book
Підривна література #12
Українські силуети
Відбувши термін ув'язнення в радянських політичних таборах, ленінградський літератор Михайло Хейфец 1980 року був змушений до еміграції. "У мене - розповідає він, - уже все було гаразд. І тут раптом усіх моїх табірних друзів саджають удруге. Що мені робити? Я не громадський діяч, не політик, я просити нікого ні про що не вмію. Єдине, що я вмію - це писати. І я сів і почав писати "Українські силуети" - для того, щоб допомогти тим, хто сів удруге. Бо якщо людина вже по той бік колючого дроту, я знав, як це важливо, щоб про неї було написано".
Блискучі нариси про видатного поета Василя Стуса, про журналіста й талановитого політика В'ячеслава Чорновола, про письменника, філософа і правозахисника Миколу Руденка, про 25-літників - "святих стариків України", про ув'язнених "бандерівських синів" вийшли у видавництві "Смолоскип" російською й українською мовами 1983 року. В Україні книжка видавалася в 1994 і 2000 роках - розійшлася вмить. До 30-річчя загибелі Василя Стуса видаємо ці "Українські силуети" знову, будучи впевниними, що в час війни суспільству особливо потрібні зразки героїчної поведінки окремих особистостей в екстримальних умовах, зразки солідарності людей етнічного походження у боротьбі сил зла. Зацікавлять читача й інтерв'ю з автором та його виступ на презинтації в Києві 2000 року, а також численні знімки.
Блискучі нариси про видатного поета Василя Стуса, про журналіста й талановитого політика В'ячеслава Чорновола, про письменника, філософа і правозахисника Миколу Руденка, про 25-літників - "святих стариків України", про ув'язнених "бандерівських синів" вийшли у видавництві "Смолоскип" російською й українською мовами 1983 року. В Україні книжка видавалася в 1994 і 2000 роках - розійшлася вмить. До 30-річчя загибелі Василя Стуса видаємо ці "Українські силуети" знову, будучи впевниними, що в час війни суспільству особливо потрібні зразки героїчної поведінки окремих особистостей в екстримальних умовах, зразки солідарності людей етнічного походження у боротьбі сил зла. Зацікавлять читача й інтерв'ю з автором та його виступ на презинтації в Києві 2000 року, а також численні знімки.
328 pages, Paperback
First published January 1, 1983
1 person is currently reading
27 people want to read
About the author
Михаил Хейфец
10 books2 followersA writer and historian. A Political prisoner and journalist.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
April 28, 2016
Серія біографічних нарисів агіографічного штибу про українських культурних діячів, із якими Михайло Хейфец сидів у Мордовії. Якби по-хорошому, то це незле було б з пропедевтичною метою ввести до шкільної програми, принаймні, думаю, у 15 років незле було б мати автохтонних прикладів гіпертрофованої внутрішньої гідності і stiff upper lip, а не лише імпортовані зразки. Я б, принаймні, потішилася тому,
* як Стус "завжди говорив з ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі";
* як Зорян Попадюк один з небагатьох якісно шив рукавиці на зоні, а не на відчіпного: "Бабуся завжди говорила: якщо ми будемо погано працювати на чужих, потім будемо зле працювати на себе";
* як колгоспний бригадир Федя Дронь зібрав групу з п'яти колгоспників, які вночі на велосипедах виїжджали в дальні села, підкрадалися до адміністративних будівель і вивішували жовто-блакитний прапор.
Судили за зраду вітчизни, "Прокурорша - гладка така українка - вимагала для нас двох смертної кари, подивилася на лаву підсудних та й заплакала на своєму прокурорському місці. Сидить і ридає над столом, далі говорити не годна. Заморилася". Дронь сів на 15 років, товариша його розстріляли;
* як гебісти намагалися довідатися у Чорновола, який міністерський пост той хоче одержати у незалежній Україні, а той їм волає, що в незалежній Україні хотів би бути лише редактором опозиційної газети;
* як складними комбінаціями намагалися обіграти систему, від їхньої наївної заплутаності мені аж ніяково. Скажімо, відбирають наглядачі у Стуса вірші. Хейфец знає, що кімнату для побачень у зоні прослуховують, і тому на побаченні з дружиною читає їй вірші Стуса, наголошуючи, що вірші неполітичні, і просить, щоб вона повідомила про їхню незаконну конфіскацію в дисидентських колах, щоб здійнявся скандал. Так ті, хто прослуховували, мали зрозуміти, що вірші незагрозливі, й не повернути їх - це більше проблем, ніж повернути. Наче тоді справді повернули.
* як у глухі 1970ті, коли ніде ані шелесне, у зоні сидять двоє дисидентів і обговорюють, як краще в Україні незалежність проголошувати: референдумом чи просто так (бо референдум - образа для тих, хто вже поліг за Україну). Зорян Попадюк, який за референдум, наполягає: референдум буде переможний, якщо перед ним матимемо хоча б місяць вільної агітації. Край суперечці кладе вірменський дисидент Паруйр Айрікян, який перебиває їх: "Нам, вірменам, вистачить і двох тижнів";
* яка харизма була в Чорновола. Наприклад, був у них на зоні чоловік, який всі зусилля клав на те, щоб пережити свій термін і вийти на волю - поводився взірцево, щоб мати шанс вийти достроково, двічі на день протирав пил у камері, нелегально вирощував собі всяку городину. То от попри те, що був геть русифікований і далекий від національних питань, ризикнув передати Чорноволові два огірки і помідор - мало того, що своїм трудом вирощене, то ще й, якби піймали б, він мусив би забути про вихід достроково, себто за цю пожертву, яка Чорноволу нічого принципово й не міняла б, ризикував двома роками життя;
* як у глухій Мордовії у глухому таборі Дмитро Квецько, селянський син з якогось глухого карпатського села населенням у 800 осіб, який до арешту вчителював у такому ж глухому селі, читає Франца Фанона і сватає усім на почитати.
Хейфец питає Квецька, як той влип, на що той: "само вийшло. Одного разу почули, що над сільрадою недалеко нашого села хтось вночі вивісив жовто-блакитний прапор з тризубом. Потім в іншому селі хтось розклеїв летючки: у самому центрі села: "Хай живе самостійна Україна!" Що ж, зібралися й ми, почали думати: десь люди борються, справа їх чесна, виходить, і нам треба".
І мене оце селянське "треба" бере за горло. Це можна було б формулювати як високе покликання, як чин, іще як завгодно - але натомість є оце "справа їх чесна, виходить, і нам треба", це тяжка робота, це неприємна робота, але хтось мусить. (Так ішли на Майдан.)
Вони друкували на машинці часопис, 12 примірників кожне число. Часопис запаювали в кульочки й пускали по воді, щоб вони потім прибилися до берега - на процесі виявилося, що якісь числа так по руках дійшли аж до Донбасу. Вони були одні з небагатьох, хто мали розплановану аж аграрну програму для незалежної України - хоча де там у темні 60ті до тої незалежності.
Сів на 20 років, але вижив, дожив до 2010 року.
* Найстрашніше - страшніше за 20літні терміни ув'язнення, за приниження, за залякування цілого покоління - те, що Хейфец (у якого й термін мінімальний) пишався своєю зоною ЖХ 385/17а, "малою зоною", де спершу сиділи за віру черниці. Туди дедалі рідше когось підвозять, хтось добуває свій термін, когось переводять деінде - й кінець політичної зони сприймається як трагедія: "Ми чекали з тижня на тиждень: коли кінець? Коли природною смертю здохне зона черниць, зона Юлія Даніеля й Валерія Ронкіна, Едварда Кузнєцова й Марка Димшиця, Володимира Осіпова і Юрія Ґаланскова, В'ячеслава Чорновола й Дмитра Квецька, Сороки й Підгородецького, Айрікяна й Зоґрабяна!"
І коли хтось на волю виходить, всі так переймаються: тю, та ж він звик, що на зоні можна вільно говорити, як же він там, за її безпечними стінами?
Навіть найвільніші люди Союзу боялися, що не знатимуть, що їм робити зі свободою і з чим її їдять.
Набір персоналій такий: Стус, Чорновіл, Микола Руденко, "святі старці" (бандерівці, які сиділи по 25 років), Зорян Попадюк, Василь Овсієнко; в інтернеті тут є розділ про Стуса.
* як Стус "завжди говорив з ментівнею тоном переможця й прокурора на майбутньому Нюрнберзькому процесі";
* як Зорян Попадюк один з небагатьох якісно шив рукавиці на зоні, а не на відчіпного: "Бабуся завжди говорила: якщо ми будемо погано працювати на чужих, потім будемо зле працювати на себе";
* як колгоспний бригадир Федя Дронь зібрав групу з п'яти колгоспників, які вночі на велосипедах виїжджали в дальні села, підкрадалися до адміністративних будівель і вивішували жовто-блакитний прапор.
Судили за зраду вітчизни, "Прокурорша - гладка така українка - вимагала для нас двох смертної кари, подивилася на лаву підсудних та й заплакала на своєму прокурорському місці. Сидить і ридає над столом, далі говорити не годна. Заморилася". Дронь сів на 15 років, товариша його розстріляли;
* як гебісти намагалися довідатися у Чорновола, який міністерський пост той хоче одержати у незалежній Україні, а той їм волає, що в незалежній Україні хотів би бути лише редактором опозиційної газети;
* як складними комбінаціями намагалися обіграти систему, від їхньої наївної заплутаності мені аж ніяково. Скажімо, відбирають наглядачі у Стуса вірші. Хейфец знає, що кімнату для побачень у зоні прослуховують, і тому на побаченні з дружиною читає їй вірші Стуса, наголошуючи, що вірші неполітичні, і просить, щоб вона повідомила про їхню незаконну конфіскацію в дисидентських колах, щоб здійнявся скандал. Так ті, хто прослуховували, мали зрозуміти, що вірші незагрозливі, й не повернути їх - це більше проблем, ніж повернути. Наче тоді справді повернули.
* як у глухі 1970ті, коли ніде ані шелесне, у зоні сидять двоє дисидентів і обговорюють, як краще в Україні незалежність проголошувати: референдумом чи просто так (бо референдум - образа для тих, хто вже поліг за Україну). Зорян Попадюк, який за референдум, наполягає: референдум буде переможний, якщо перед ним матимемо хоча б місяць вільної агітації. Край суперечці кладе вірменський дисидент Паруйр Айрікян, який перебиває їх: "Нам, вірменам, вистачить і двох тижнів";
* яка харизма була в Чорновола. Наприклад, був у них на зоні чоловік, який всі зусилля клав на те, щоб пережити свій термін і вийти на волю - поводився взірцево, щоб мати шанс вийти достроково, двічі на день протирав пил у камері, нелегально вирощував собі всяку городину. То от попри те, що був геть русифікований і далекий від національних питань, ризикнув передати Чорноволові два огірки і помідор - мало того, що своїм трудом вирощене, то ще й, якби піймали б, він мусив би забути про вихід достроково, себто за цю пожертву, яка Чорноволу нічого принципово й не міняла б, ризикував двома роками життя;
* як у глухій Мордовії у глухому таборі Дмитро Квецько, селянський син з якогось глухого карпатського села населенням у 800 осіб, який до арешту вчителював у такому ж глухому селі, читає Франца Фанона і сватає усім на почитати.
Хейфец питає Квецька, як той влип, на що той: "само вийшло. Одного разу почули, що над сільрадою недалеко нашого села хтось вночі вивісив жовто-блакитний прапор з тризубом. Потім в іншому селі хтось розклеїв летючки: у самому центрі села: "Хай живе самостійна Україна!" Що ж, зібралися й ми, почали думати: десь люди борються, справа їх чесна, виходить, і нам треба".
І мене оце селянське "треба" бере за горло. Це можна було б формулювати як високе покликання, як чин, іще як завгодно - але натомість є оце "справа їх чесна, виходить, і нам треба", це тяжка робота, це неприємна робота, але хтось мусить. (Так ішли на Майдан.)
Вони друкували на машинці часопис, 12 примірників кожне число. Часопис запаювали в кульочки й пускали по воді, щоб вони потім прибилися до берега - на процесі виявилося, що якісь числа так по руках дійшли аж до Донбасу. Вони були одні з небагатьох, хто мали розплановану аж аграрну програму для незалежної України - хоча де там у темні 60ті до тої незалежності.
Сів на 20 років, але вижив, дожив до 2010 року.
* Найстрашніше - страшніше за 20літні терміни ув'язнення, за приниження, за залякування цілого покоління - те, що Хейфец (у якого й термін мінімальний) пишався своєю зоною ЖХ 385/17а, "малою зоною", де спершу сиділи за віру черниці. Туди дедалі рідше когось підвозять, хтось добуває свій термін, когось переводять деінде - й кінець політичної зони сприймається як трагедія: "Ми чекали з тижня на тиждень: коли кінець? Коли природною смертю здохне зона черниць, зона Юлія Даніеля й Валерія Ронкіна, Едварда Кузнєцова й Марка Димшиця, Володимира Осіпова і Юрія Ґаланскова, В'ячеслава Чорновола й Дмитра Квецька, Сороки й Підгородецького, Айрікяна й Зоґрабяна!"
І коли хтось на волю виходить, всі так переймаються: тю, та ж він звик, що на зоні можна вільно говорити, як же він там, за її безпечними стінами?
Навіть найвільніші люди Союзу боялися, що не знатимуть, що їм робити зі свободою і з чим її їдять.
Набір персоналій такий: Стус, Чорновіл, Микола Руденко, "святі старці" (бандерівці, які сиділи по 25 років), Зорян Попадюк, Василь Овсієнко; в інтернеті тут є розділ про Стуса.
Displaying 1 of 1 review