Це єдине, що дійсно трапилося

by Harold Pinter

Гарольд Пінтер - майстер паузи і подвійного дна. Його п'єси навіюють британську меланхолію, підігріту гольфстрімом символізму. В антологію увійшли п'єси різних періодів, які достойно репрезентують пінтерівський стиль.

292 pages, Paperback

First published January 1, 2015

About the author

Harold Pinter was a British playwright, screenwriter, director and actor. A Nobel Prize winner, Pinter was one of the most influential modern British dramatists with a writing career that spanned more than 50 years. His best-known plays include The Birthday Party (1957), The Homecoming (1964) and Betrayal (1978), each of which he adapted for the screen. His screenplay adaptations of others' works include The Servant (1963), The Go-Between (1971), The French Lieutenant's Woman (1981), The Trial (1993) and Sleuth (2007). He also directed or acted in radio, stage, television and film productions of his own and others' works.

Reviews

[Evgen Novakovskyi]

це був мій перший Пінтер: я зайшов сюди без належної підготовки й тепер трошки ошелешений. пара речень про кожну пʼєсу в збірці окремо:

“Кухонний ліфт” — це якийсь парафраз “В очікуванні Годо” Беккета: двоє типів дожидають незрозуміло чого, та обговорюють різну відсторонену маячню в процесі, бо що взагалі має сенс? також це ключ до розуміння “In Bruges”, бо Мартін Макдона точно шарив Гарольда Пінтера. в оригіналі пʼєса зветься “The Dumb Waiter”, то ж дно тут подвійне.

“Доглядач” скидається на універсальну історію про пристосуванців, загорнуту в рамки абсурду, плюс авторське висловлювання про шістдесятницькі методи каральної психіатрії. відносно прямолінійно, дуже атмосферно, страшно захопливо. в оригіналі “The Caretaker”, тож знову не зрозуміло чи один з головних героїв саме caretaker чи care taker 🤔 обожнюю таке лайно.

“Колекція” — перша з робіт в цій збірці, присвячена сімейним відносинам. особисто ця тримає майже хічкоківський саспенс — інтригуюча психологічна гра на чотирьох, в якій неможливо зрозуміти що насправді відбувається через паузи, виписані в тексті важкі погляди та недомовки. таке відчуття, ніби КОЖЕН а́ктор цього безладу — ненадійний оповідач. це та п’єса, яку мені найбільше хотілося б побачити наживо.

“Коханець” — про якісь “цікаві” рольові ігри трошки дивного подружжя. я так і не зрозумів драма це, чи комедія, але в цьому й сенс, хіба ні? відчуття побутового мороку та uncanny valley на місці, СТРАШНО подобається.

“Пейзаж” — це про зруйновані комунікації, але не так, як ви звикли: не про пошуки першопричини, а виключно про наслідки. це констатація: сталась якась сімейна трагедія й між двома найближчими людьми щось безповоротно зламалось. вони спілкуються, але не одне з одним: все відбувається в паузах, в словах, скерованих повз людину, що сидить поруч. сумно, меланхолійно, дуже потужно.

“Старі часи” — це, можливо, дослідження крихкості памʼяті та здатності людини самообманюватися, але скоріш за все це щось глибоко бергманівське, про непростий внутрішній діалог та розмиття кордонів між персонами. а може те й те разом.

“Зрада” більш конвенційна за попередні в плані сюжету, але при цьому доволі вигадлива наративно, й найбільш реалістична, без тіні абсурду, а тому й найбільш спустошлива емоційно. як там казав д-р Хаус, всі брешуть? воно-то так, але найстрашніша брехня — самому собі.

за ці сім історій я зміг пройти непростий шлях від дещо абсурдної комедії “під Беккета” до еклектичного психологічного трилеру й спробував хоча б поверхнево, текстуально, спіймати пінтерівський стиль: довжелезні паузи, і, як наслідок, бурю емоцій під штилем мовчанки, котра рано чи пізно виштовхне на поверхню темряву, що чаїться всередині. у підсумку, це розйоб. знаю, що експлуатую це слово доволі часто, але гадки не маю як інакше так само містко виразити свій захват від нетривіальності обраної тематики та абсолютної майстерності виконання. як побачите, що у нас в Києві десь будуть ставити Гарольда Пінтера — дайте мені знати, будь ласочка.