Марина Гримич у своєму новому романі, як завжди, змінила письменницьке амплуа, написавши зовсім не подібне до того, що писала раніше, й геть не схоже на усе, що г в сучасній українській літературі. Роман з потужним містичним струменем, в якому химерно переплелися різні мотиви: шістдесятники та їхні діти, життя після життя, самогубство як форма протесту, українська богема у реальному та ірраціональному вимірах...
Уже до появи друком роман якимось дивним чином створив навколо себе містичну ауру, «перетасувавши карти» авторові, редакторові та видавцям. Він то загравав з ними, то відверто знущався. И диктував свої вимоги, однією з яких було залучення до художнього оформлення робіт геніального Георгія Якутовича, котрий колись, у шістдесяті, робив разом з Параджаиовим, Іллгнком та Миколайчуком «Тіні забутих предків».
Прослухав, в начитці авторки, сподобалось, цікаво. Тобто сюжет мені не сподобався, діти шістдесятників через призму магічного реалізму, що може й не такий реалізм, мені не надто близький, хоч і пані Марина час від часу використовує. Але сенси, які продукують діалоги персонажів чи навіть ситуації розповідають дуже незвичні ракурси на більш менш знайомі речі. Як на мене це набір оповідань, не по формі, а по змісту, коли демонструються різні, актуальні й зараз думки.
Тільки "життєствердна" частина про смерть якось не надто надихаюча)