What do you think?
Rate this book
Канон
Збірка «Канон» або ж «Визнане» — центральна в доробку поета — засвідчує майже сорок років довгих пошуків. Це перший повний український переклад збірки, виконаний Назаром Ващишиним, наснажений фаховими передмовами Андрія Савенка та Андрія Содомори та ексклюзивними ліногравюрами Михайла Хіміча.
456 pages, Hardcover
Published January 1, 2025
1 person is currently reading
1 person want to read
About the author
Constantinos P. Cavafy
178 books546 followersConstantine P. Cavafy (also known as Konstantin or Konstantinos Petrou Kavafis, or Kavaphes; Greek Κ.Π. Καβάφης) was a major Greek poet who worked as a journalist and civil servant. His consciously individual style earned him a place among the most important figures not only in Greek poetry, but in Western poetry as well. He has been called a skeptic and a neo-pagan. In his poetry he examines critically some aspects of Christianity, patriotism, and homosexuality, though he was not always comfortable with his role as a nonconformist. He published 154 poems; dozens more remained incomplete or in sketch form. His most important poetry was written after his fortieth birthday.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
March 5, 2026
“Канон” Константіноса Кавафіса – епіфанії язичника
Переклад Назара Ващишина
З Кавафісом я вже раніше мав нагоду познайомитися завдяки збірці від “Фоліо”. Точно пам’ятаю причину – “Улісса” Джойса і той факт, що читалось важко. Перекладали поета по-своєму і місцями здавалося, що читаєш взагалі різних авторів. Цього ефекту немає в виданні від видавництва “Руслана Халікова” – весь “Канон” переклав Назар Ващишин, який вже встиг і в таборі Саллюстія побувати, і з Лукіаном помандрувати, і з Плутархом вів хроніки, і з Овідієм перекинувся кількома віршами про видатних героїнь, і Вайлдера блискуче переложив, та й самого Пріапа підгледів в садку. Кожне слово на своєму місці, все логічно і добре впорядковано, пізнається праця багатьох днів (місяців?). І се праця висока, бо зроблено переклад не для комерційних цілей, а як велику Алхімічну роботу. Тут мушу зняти капелюха, бо усвідомлюю, що часи перекладу були чи то відпочинком від основної роботи, чи й взагалі другою роботою, яку оцінить жменька людей, але найкращих з людей. Виникає логічне питання: Скільки в нас є талановитих літераторів, які б змогли не аби як підняти культуру, якби дійсно отримували за те притомні гроші, а не робили це, як хобі? Відповіді нема і не буде. Бо жиємо в епоху, прости Господи, шипів і троянд.
Не можу обійти увагою і редактора збірки – Любомира Коблика, цей майже діоскурівський дует вже став знаком якості для багатьох читачів високої полиці.
А тепер трохи про автора і його методу.
Ця збірка створена для людей, які захоплюються античністю. Ба, більше, вона створена для людей, які читали переклади Назара, бо практично всі сюжети та персонажів можна знайти в Плутарха, Саллюстія, Вайлдера чи Овідія. Тому, маємо вічне пригадування. І яка ж то велика насолода, коли впізнаєш ці рідкісні милозвучні імена. Читаю “Метаніра” і без жодних приміток згадую, що вона була дружиною Келея – миттєва паралель від Кавафіса – Фетіда і Ахілл. Обпалювання героїв у вогні, омиванні у водах Ріки Мертвих. Майже Кемпбеллівська порівняльна мітологія і рідкісне задоволення, ребус – гра в бісер. Звісно, в кінці знаходимо дбайливо додані примітки, і так, багато з них корисні і нові, та найкорисніші ті, які підтверджують твоє власне знання, вторять.
Обходження поета з історією – гра і то гра рольова, еротична. Історію він не пише, а глибокого і самоствердно входить у неї (див “Входження”).
Він не декорує античність — він мислить у ній. Він так глибоко вкорінений в елліністичний ґрунт, що може з легкістю творити нових царів, забутих сатрапів, юнаків з Александрії чи Антіохії, які ніколи не існували — і водночас існували завжди. Він вигадує династії, ніби літописець останньої імперії, створює долі, які здаються архівними знахідками, хоча вони народилися з чистого подиху поета.
У цьому він дивовижно перегукується з Хорхе Луїсом Борхесом. Як Борхес творив вигадані бібліотеки, енциклопедії, народи й метафізичні держави, так Кавафіс творить історичних осіб, які мають повноцінну генеалогію, політичний контекст, внутрішню драму. Борхес будує лабіринт текстів, а Кавафіс — лабіринт історії.
Але між ними є різниця. Борхес грає з безмежністю, з дзеркальним множенням реальностей. Кавафіс же – аскет історії. Його вигадані персонажі не метафізичні, а екзистенційні. Вони смертні, зранені, стоять на краю занепаду — імперії, віри, молодості. Він особливо любить моменти сутінків: пізній еллінізм, кінець династій, маргінальні постаті. Саме в занепаді він знаходить правду. Згадується Ауербахівське порівняння – сутінки і світло, Ягвіст і Гомер.
І чому ми віримо цим описам? Бо Кавафіс мав ту рідкісну інтуїцію — здатність не просто знати античність, а чути її внутрішній голос. Він був коханцем Аполлона і володів контекстом не як учений, а як спадкоємець. Для нього античний світ не був музеєм, а домом.
Напевно в цьому й захована ось ця постійна жага до віднаходження античності в сучасному: де випадковий запроданець плоті стає Цезаріоном чи Гіацинтом, а спогади постарілого содоміта апелюють до “Скорботних Листів” Овідія.
Кавафісова поезія доводить: історія — це не хронологія, а стан душі. І коли поет входить у неї так глибоко, що межа між вигаданим і реальним стирається — тоді народжується те, що Платон називав Ейдосом.
А ще Кавафісові характерна майже недоступна Борхесові еротичність, дарма, що цілковито содомістична, але і в цих сентенціях чоловіколюбця, кожен знайде універсальне бажання доторку до іншого і тут я знову пригадую вірш “Входження”.
Цікаво, як би він писав, якщо любився з жінками. Бо заборона і гріховність для нього є найсильнішими каталізаторами – “оддавна виспілий заласний трем”.
І тут в амфітеатрах мого розуму народжується ще одна аналогія і діалог. Кавафіс і Батай!
Вірш “Імен” — не що інше, як апологія суверенності у батаївському розумінні. Кавафіс, описуючи задоволення, “добуте шляхом нездоровим”, вказує на вихід за межі профанного світу корисності та збереження життя.
Для Батая справжній еротизм починається там, де закінчується гігієна та репродуктивна доцільність. Те, що Кавафіс іменує нездоровим, є порушенням меж, що перетворює плоть на об’єкт сакрального жаху. Це сила, що руйнує цілісність героя заради миті абсолютного буття. Батай стверджував, що вищі форми людської діяльності пов’язані з безцільною тратою енергії. «Наснаженість любовна», невідома «здоровому коханню», є формою продигальності (марнотратства). Здорове кохання — це економіка накопичення та тривалості, тоді як розпуста Імена — Неронівська пожежа, де плоть згорає без залишку, відмовляючись від майбутнього.
Вживання терміна «нездоровий» відсилає нас до нутряного досвіду. Це еротизм, що межує з танатосом. Імен не шукає комфорту; він шукає розлиття своєї ідентичності в розбещеності. Це стан ацефалічності — втрати голови (і розуму) перед обличчям чистого імпульсу.
Згадка про часи Михайла III (П’яниці) (дякую Олександру Одріну за коментарі) дозволяє зрозуміти, що часи в яких відбувається дія – це часи занепаду, де суспільний лад стає тлом для індивідуальної надмірності. Патрицій Імен стає символом катарсичного гріха, що через ницість сягає вершин метафізичного одкровення.
“Здорове кохання” за Батаєм — це лише сон розуму, що оберігає нас від безодні. Проте “наснаженість” Імена — це апофеоз суверенної людини, яка обирає смерть у задоволенні замість нудного виживання в межах норми.
Хотілося б вже завершити з порівнянням Борхес-Кавафіс, але читаю вірш “З дев’ятої” і знову-таки пригадується оповідання Борхеса “Інший” в якому він зустрічає самого себе!
У обох авторів зустріч із собою молодим — це не просто ностальгія, а складне метафізичне протистояння.
Зустріч має місце в закритому просторі. У Кавафіса — це самотня кімната при світлі лампи, у Борхеса — номер у готелі. Замкненість простору стає каталізатором для розмивання меж часу. Кавафіс пише про “образ мого тіла юного”, що матеріалізується в напівтемряві. Борхес також акцентує на фізичній несхожості (голос, зморшки), що робить часову прірву майже фізично відчутною.
Фінальні рядки вірша — “Пів на першу. Як роки збігають” — дзеркально відображають борхесівську концепцію циклічності, де мить і десятиліття стають еквівалентними перед обличчям вічності.
І прочитавши весь “Канон” я таки зможу обрати одного єдиного вірша в якому язичник Кавафіс втілив себе найкраще:
Якщо таки помер
Куди пішов Мудрець, куди він щез?
По всіх тих чудесах його,
По тій науці славнозвісній,
Яку він ширив між народами,
Кудись сховався раптом — і ніхто
Не знав напевне, що з ним сталося
(Його могили теж ніхто не бачив).
Казали декотрі, що він помер в Ефесі.
Але у Даміса про це не пише. Ані слова
Про Аполлонієву смерть не пише Даміс.
Подейкували інші, буцім зник на Лінді.
А може, правду каже оповідка,
Що той вознісся був на Криті,
У храмі давньому Діктінни.
Та, знов-таки, є згадки про його
Чудесну й надприродну з’яву
В Тіані — перед учнем молодим.
Можливо, ще не час йому вертатись,
Не час постати знову перед нами.
А може, він перемінив подобу — і до нас,
Невпізнаний, вернув. — Та, хай там як,
Він прийде, як колись — щоб істини навчати
І знову нас вернути до богів,
До наших вишуканих еллінських обрядів.
Так мріяв у своїм помешканні убогім,
Перечитавши працю Філостратову
«Про Аполлонія Тіанського»
Один з уже небагатьох поган,
Один з тієї жменьки, що лишилась.
Та й він — дрібний і боязкий — на людях
Християнина удавав, ходив до церкви.
Бо то був час, коли владарював
Старий Юстин, благочестивий дуже,
А богобоязка Александрія
Кумирників нещасних одкидалась.
ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК
“��ак довго я глядів на цю красу,
Аж зір мій виповнився нею.
Ці обриси. Ця червінь уст. Чуттєвість тіла.
Волосся, мов у статуй еллінських,
Завжди красиве, непричесане,
Спадає пасмо на бліде чоло.
Це — письмена кохання, що жадала їх
Моя поезія… по ночах, в юну пору;
По ночах я таємно пізнавав їх.”
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
А сьогодні у мене поповнення книгозбірні від улюбленого видавництва!
Глянемо що тут у нас є.
Довгоочікуваний Кавафісів “Канон” в перекладі Назара Ващишина. Раніше я вже читав цього поета у збірці від “Фоліо”, а тепер з задоволенням прочитаю нове видання, тим більше, що перекладач вже раніше ділився віршами з нього.
До Кавафіса я прийшов через “Улісса” Джойса, коли в одній з критичних статей присвячених роману натрапив на цитату з Кавафісової “Ітаки”:
“Якщо таки рушаєш на Ітаку,
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на пригоди й відкриття.”
Думаю, що моя подорож сторінками “Канону” теж буде багатою на відкриття.
Наступна річ – “Pretiosissimum Donum” Dei – перша книга з нової алхімічної серії.
“Перетворити природи означає зробити тіло духом у нашій Майстерності, спочатку ми робимо з щільного витончене, а з тіла — воду, а потім робимо те, що внизу, тим, що вгорі…”
Моє розуміння алхімії збігається з Юнґовим поглядом на це мистецтво, тому планую читання та аналіз цієї книги вже найближчим часом, тим більше, що це вже другий алхімічний переклад Андрія Скібіцького в моїй бібліотеці.
Ну і на завершення: перше українське дослідження філософії Телеми. Очевидно, що Кроулі і його таро Тота великою мірою вплинули на “Тетраморфеус” і я розкидав там багато покликань на його цитати та твори, тому з великим зацікавленням буду читати дослідження Дмитра Помазана.
“Є люди, в яких замість біографії – легенда. І серед цих людей – Алістер Кроулі.”
Ось такі дуже різні, але цінні книги тепер житимуть в моїй бібліотеці і найближчим часом – у амфітеатрах Палацу Пам’яті.
Тіло, спогадай
Тіло, спогадай, і як тебе любили,
І ті ліжка, де ти розкошувало,
Та не забудь бажань, що так одверто
В чиїхсь очах світилися для тебе
Бажань, що голос через них дрижав,
Бажань, що гасли од найменших перешкод.
Але тепер, коли усе в минулому,
Уже здається, наче тим бажанням
Скорилося і ти — ох, як вони світились
В очах, які, згадай, дивилися на тебе,
Як в голосі дрижали — тіло, спогадай.
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
“This is Canon Futter with the popynose after his hundred days’ indulgence.”
James Joyce “Finnegans Wake”
До Кавафіса мене ще багато років тому привів Джойс, коли читаючи чергову статтю про “Улісса”, я натрапив на цитату з вірша “Ітака”.
Аж ось – дочитав передмову до “Канону” від Андрія Савенка і в останньому абзаці – знову вигулькує геніально-безсмертний commercial traveller Дж.Дж.! Так ще й безпосередня згадка його джепедайзного “Вікопомину”.
Літературні богове вчергове підморгують мені бо дві книги опинилися на одній полиці із заручним прабатьком між ними. Не буде він (хоча й сліпий) однолюбом, як Ісаак, а двох своїх синів прийме під омофо і благословить сильним голосом під щиру гру хисткого бандуриста.
“Й. Сеферіс, посилаючись на Дж. Джойса, називає поезію К. Кавафіса «твором у становленні». Радикальна зміна поетики, що стається у 1911 р. та формує простори «Визнаного», «Відхиленого» та «Прихованого» і досі викликає запеклі дискусії. Ймовірно, саме таке визначення краще за все пояснює принцип, за яким поет організовував свій творчий доробок як постійно оновлюваний каталог бібліотеки, що у сухих формулярах ховає та береже світ чуттів, живих та теплих тіл і неспинних змін.”
Андрій Савенко “К.П. Кавафіс: назад у майбутнє”
“Стіни”
Без роздумів, без жалю і без сорому
Заточено мене — кругом високі стіни.
Я тут сиджу, зневірою поборений.
Зжирає всі думки цей фатум безодмінний —
Бо зовні, там, не скінчено з ділами.
І як же я тих зодчих не помітив!
Та ба — не чув ні мулярів, ні гаму:
Так спотайна мене відрізано від світу.
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
Насолоджуватися складним – чи буває у світі більша надсолода для мислячої істотини?
Χαλεπα τα καλα дорогущі ви мої чиназеси, головне штанців не закаляйте в сім вічнім відшукуванні сенсів на межі між проваллям і пахкими косицями життєжит.
Переклад Назара Ващишина
З Кавафісом я вже раніше мав нагоду познайомитися завдяки збірці від “Фоліо”. Точно пам’ятаю причину – “Улісса” Джойса і той факт, що читалось важко. Перекладали поета по-своєму і місцями здавалося, що читаєш взагалі різних авторів. Цього ефекту немає в виданні від видавництва “Руслана Халікова” – весь “Канон” переклав Назар Ващишин, який вже встиг і в таборі Саллюстія побувати, і з Лукіаном помандрувати, і з Плутархом вів хроніки, і з Овідієм перекинувся кількома віршами про видатних героїнь, і Вайлдера блискуче переложив, та й самого Пріапа підгледів в садку. Кожне слово на своєму місці, все логічно і добре впорядковано, пізнається праця багатьох днів (місяців?). І се праця висока, бо зроблено переклад не для комерційних цілей, а як велику Алхімічну роботу. Тут мушу зняти капелюха, бо усвідомлюю, що часи перекладу були чи то відпочинком від основної роботи, чи й взагалі другою роботою, яку оцінить жменька людей, але найкращих з людей. Виникає логічне питання: Скільки в нас є талановитих літераторів, які б змогли не аби як підняти культуру, якби дійсно отримували за те притомні гроші, а не робили це, як хобі? Відповіді нема і не буде. Бо жиємо в епоху, прости Господи, шипів і троянд.
Не можу обійти увагою і редактора збірки – Любомира Коблика, цей майже діоскурівський дует вже став знаком якості для багатьох читачів високої полиці.
А тепер трохи про автора і його методу.
Ця збірка створена для людей, які захоплюються античністю. Ба, більше, вона створена для людей, які читали переклади Назара, бо практично всі сюжети та персонажів можна знайти в Плутарха, Саллюстія, Вайлдера чи Овідія. Тому, маємо вічне пригадування. І яка ж то велика насолода, коли впізнаєш ці рідкісні милозвучні імена. Читаю “Метаніра” і без жодних приміток згадую, що вона була дружиною Келея – миттєва паралель від Кавафіса – Фетіда і Ахілл. Обпалювання героїв у вогні, омиванні у водах Ріки Мертвих. Майже Кемпбеллівська порівняльна мітологія і рідкісне задоволення, ребус – гра в бісер. Звісно, в кінці знаходимо дбайливо додані примітки, і так, багато з них корисні і нові, та найкорисніші ті, які підтверджують твоє власне знання, вторять.
Обходження поета з історією – гра і то гра рольова, еротична. Історію він не пише, а глибокого і самоствердно входить у неї (див “Входження”).
Він не декорує античність — він мислить у ній. Він так глибоко вкорінений в елліністичний ґрунт, що може з легкістю творити нових царів, забутих сатрапів, юнаків з Александрії чи Антіохії, які ніколи не існували — і водночас існували завжди. Він вигадує династії, ніби літописець останньої імперії, створює долі, які здаються архівними знахідками, хоча вони народилися з чистого подиху поета.
У цьому він дивовижно перегукується з Хорхе Луїсом Борхесом. Як Борхес творив вигадані бібліотеки, енциклопедії, народи й метафізичні держави, так Кавафіс творить історичних осіб, які мають повноцінну генеалогію, політичний контекст, внутрішню драму. Борхес будує лабіринт текстів, а Кавафіс — лабіринт історії.
Але між ними є різниця. Борхес грає з безмежністю, з дзеркальним множенням реальностей. Кавафіс же – аскет історії. Його вигадані персонажі не метафізичні, а екзистенційні. Вони смертні, зранені, стоять на краю занепаду — імперії, віри, молодості. Він особливо любить моменти сутінків: пізній еллінізм, кінець династій, маргінальні постаті. Саме в занепаді він знаходить правду. Згадується Ауербахівське порівняння – сутінки і світло, Ягвіст і Гомер.
І чому ми віримо цим описам? Бо Кавафіс мав ту рідкісну інтуїцію — здатність не просто знати античність, а чути її внутрішній голос. Він був коханцем Аполлона і володів контекстом не як учений, а як спадкоємець. Для нього античний світ не був музеєм, а домом.
Напевно в цьому й захована ось ця постійна жага до віднаходження античності в сучасному: де випадковий запроданець плоті стає Цезаріоном чи Гіацинтом, а спогади постарілого содоміта апелюють до “Скорботних Листів” Овідія.
Кавафісова поезія доводить: історія — це не хронологія, а стан душі. І коли поет входить у неї так глибоко, що межа між вигаданим і реальним стирається — тоді народжується те, що Платон називав Ейдосом.
А ще Кавафісові характерна майже недоступна Борхесові еротичність, дарма, що цілковито содомістична, але і в цих сентенціях чоловіколюбця, кожен знайде універсальне бажання доторку до іншого і тут я знову пригадую вірш “Входження”.
Цікаво, як би він писав, якщо любився з жінками. Бо заборона і гріховність для нього є найсильнішими каталізаторами – “оддавна виспілий заласний трем”.
І тут в амфітеатрах мого розуму народжується ще одна аналогія і діалог. Кавафіс і Батай!
Вірш “Імен” — не що інше, як апологія суверенності у батаївському розумінні. Кавафіс, описуючи задоволення, “добуте шляхом нездоровим”, вказує на вихід за межі профанного світу корисності та збереження життя.
Для Батая справжній еротизм починається там, де закінчується гігієна та репродуктивна доцільність. Те, що Кавафіс іменує нездоровим, є порушенням меж, що перетворює плоть на об’єкт сакрального жаху. Це сила, що руйнує цілісність героя заради миті абсолютного буття. Батай стверджував, що вищі форми людської діяльності пов’язані з безцільною тратою енергії. «Наснаженість любовна», невідома «здоровому коханню», є формою продигальності (марнотратства). Здорове кохання — це економіка накопичення та тривалості, тоді як розпуста Імена — Неронівська пожежа, де плоть згорає без залишку, відмовляючись від майбутнього.
Вживання терміна «нездоровий» відсилає нас до нутряного досвіду. Це еротизм, що межує з танатосом. Імен не шукає комфорту; він шукає розлиття своєї ідентичності в розбещеності. Це стан ацефалічності — втрати голови (і розуму) перед обличчям чистого імпульсу.
Згадка про часи Михайла III (П’яниці) (дякую Олександру Одріну за коментарі) дозволяє зрозуміти, що часи в яких відбувається дія – це часи занепаду, де суспільний лад стає тлом для індивідуальної надмірності. Патрицій Імен стає символом катарсичного гріха, що через ницість сягає вершин метафізичного одкровення.
“Здорове кохання” за Батаєм — це лише сон розуму, що оберігає нас від безодні. Проте “наснаженість” Імена — це апофеоз суверенної людини, яка обирає смерть у задоволенні замість нудного виживання в межах норми.
Хотілося б вже завершити з порівнянням Борхес-Кавафіс, але читаю вірш “З дев’ятої” і знову-таки пригадується оповідання Борхеса “Інший” в якому він зустрічає самого себе!
У обох авторів зустріч із собою молодим — це не просто ностальгія, а складне метафізичне протистояння.
Зустріч має місце в закритому просторі. У Кавафіса — це самотня кімната при світлі лампи, у Борхеса — номер у готелі. Замкненість простору стає каталізатором для розмивання меж часу. Кавафіс пише про “образ мого тіла юного”, що матеріалізується в напівтемряві. Борхес також акцентує на фізичній несхожості (голос, зморшки), що робить часову прірву майже фізично відчутною.
Фінальні рядки вірша — “Пів на першу. Як роки збігають” — дзеркально відображають борхесівську концепцію циклічності, де мить і десятиліття стають еквівалентними перед обличчям вічності.
І прочитавши весь “Канон” я таки зможу обрати одного єдиного вірша в якому язичник Кавафіс втілив себе найкраще:
Якщо таки помер
Куди пішов Мудрець, куди він щез?
По всіх тих чудесах його,
По тій науці славнозвісній,
Яку він ширив між народами,
Кудись сховався раптом — і ніхто
Не знав напевне, що з ним сталося
(Його могили теж ніхто не бачив).
Казали декотрі, що він помер в Ефесі.
Але у Даміса про це не пише. Ані слова
Про Аполлонієву смерть не пише Даміс.
Подейкували інші, буцім зник на Лінді.
А може, правду каже оповідка,
Що той вознісся був на Криті,
У храмі давньому Діктінни.
Та, знов-таки, є згадки про його
Чудесну й надприродну з’яву
В Тіані — перед учнем молодим.
Можливо, ще не час йому вертатись,
Не час постати знову перед нами.
А може, він перемінив подобу — і до нас,
Невпізнаний, вернув. — Та, хай там як,
Він прийде, як колись — щоб істини навчати
І знову нас вернути до богів,
До наших вишуканих еллінських обрядів.
Так мріяв у своїм помешканні убогім,
Перечитавши працю Філостратову
«Про Аполлонія Тіанського»
Один з уже небагатьох поган,
Один з тієї жменьки, що лишилась.
Та й він — дрібний і боязкий — на людях
Християнина удавав, ходив до церкви.
Бо то був час, коли владарював
Старий Юстин, благочестивий дуже,
А богобоязка Александрія
Кумирників нещасних одкидалась.
ЧИТАЦЬКИЙ ЩОДЕННИК
“��ак довго я глядів на цю красу,
Аж зір мій виповнився нею.
Ці обриси. Ця червінь уст. Чуттєвість тіла.
Волосся, мов у статуй еллінських,
Завжди красиве, непричесане,
Спадає пасмо на бліде чоло.
Це — письмена кохання, що жадала їх
Моя поезія… по ночах, в юну пору;
По ночах я таємно пізнавав їх.”
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
А сьогодні у мене поповнення книгозбірні від улюбленого видавництва!
Глянемо що тут у нас є.
Довгоочікуваний Кавафісів “Канон” в перекладі Назара Ващишина. Раніше я вже читав цього поета у збірці від “Фоліо”, а тепер з задоволенням прочитаю нове видання, тим більше, що перекладач вже раніше ділився віршами з нього.
До Кавафіса я прийшов через “Улісса” Джойса, коли в одній з критичних статей присвячених роману натрапив на цитату з Кавафісової “Ітаки”:
“Якщо таки рушаєш на Ітаку,
Проси, щоб довга випала дорога,
Багата на пригоди й відкриття.”
Думаю, що моя подорож сторінками “Канону” теж буде багатою на відкриття.
Наступна річ – “Pretiosissimum Donum” Dei – перша книга з нової алхімічної серії.
“Перетворити природи означає зробити тіло духом у нашій Майстерності, спочатку ми робимо з щільного витончене, а з тіла — воду, а потім робимо те, що внизу, тим, що вгорі…”
Моє розуміння алхімії збігається з Юнґовим поглядом на це мистецтво, тому планую читання та аналіз цієї книги вже найближчим часом, тим більше, що це вже другий алхімічний переклад Андрія Скібіцького в моїй бібліотеці.
Ну і на завершення: перше українське дослідження філософії Телеми. Очевидно, що Кроулі і його таро Тота великою мірою вплинули на “Тетраморфеус” і я розкидав там багато покликань на його цитати та твори, тому з великим зацікавленням буду читати дослідження Дмитра Помазана.
“Є люди, в яких замість біографії – легенда. І серед цих людей – Алістер Кроулі.”
Ось такі дуже різні, але цінні книги тепер житимуть в моїй бібліотеці і найближчим часом – у амфітеатрах Палацу Пам’яті.
Тіло, спогадай
Тіло, спогадай, і як тебе любили,
І ті ліжка, де ти розкошувало,
Та не забудь бажань, що так одверто
В чиїхсь очах світилися для тебе
Бажань, що голос через них дрижав,
Бажань, що гасли од найменших перешкод.
Але тепер, коли усе в минулому,
Уже здається, наче тим бажанням
Скорилося і ти — ох, як вони світились
В очах, які, згадай, дивилися на тебе,
Як в голосі дрижали — тіло, спогадай.
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
“This is Canon Futter with the popynose after his hundred days’ indulgence.”
James Joyce “Finnegans Wake”
До Кавафіса мене ще багато років тому привів Джойс, коли читаючи чергову статтю про “Улісса”, я натрапив на цитату з вірша “Ітака”.
Аж ось – дочитав передмову до “Канону” від Андрія Савенка і в останньому абзаці – знову вигулькує геніально-безсмертний commercial traveller Дж.Дж.! Так ще й безпосередня згадка його джепедайзного “Вікопомину”.
Літературні богове вчергове підморгують мені бо дві книги опинилися на одній полиці із заручним прабатьком між ними. Не буде він (хоча й сліпий) однолюбом, як Ісаак, а двох своїх синів прийме під омофо і благословить сильним голосом під щиру гру хисткого бандуриста.
“Й. Сеферіс, посилаючись на Дж. Джойса, називає поезію К. Кавафіса «твором у становленні». Радикальна зміна поетики, що стається у 1911 р. та формує простори «Визнаного», «Відхиленого» та «Прихованого» і досі викликає запеклі дискусії. Ймовірно, саме таке визначення краще за все пояснює принцип, за яким поет організовував свій творчий доробок як постійно оновлюваний каталог бібліотеки, що у сухих формулярах ховає та береже світ чуттів, живих та теплих тіл і неспинних змін.”
Андрій Савенко “К.П. Кавафіс: назад у майбутнє”
“Стіни”
Без роздумів, без жалю і без сорому
Заточено мене — кругом високі стіни.
Я тут сиджу, зневірою поборений.
Зжирає всі думки цей фатум безодмінний —
Бо зовні, там, не скінчено з ділами.
І як же я тих зодчих не помітив!
Та ба — не чув ні мулярів, ні гаму:
Так спотайна мене відрізано від світу.
Константінос Кавафіс
Переклад Назара Ващишина
Насолоджуватися складним – чи буває у світі більша надсолода для мислячої істотини?
Χαλεπα τα καλα дорогущі ви мої чиназеси, головне штанців не закаляйте в сім вічнім відшукуванні сенсів на межі між проваллям і пахкими косицями життєжит.
Displaying 1 of 1 review