Часи Задзеркалля. Вибір Бориса Лятошинського

by Ірина Тукова, Олена Корчова

Перед вами книга про велику й водночас страшну епоху, що творила й ламала покоління митців, імена яких досі залишаються невідомими широкому загалу. Борис Лятошинський — постать світового масштабу й композитор, який обрав бути українським — один із них.

Суворий і вимогливий до себе, але водночас щирий і відданий друзям та учням. Майстер рівня Ріхарда Штрауса й Альбана Берга, якого радянська культурна політика утримувала в тіні російських музичних авторитетів. Людина, здатна на сміливі жести навіть у найстрашніші роки сталінського терору. Ким же він був насправді — радянським класиком чи українським новатором? І чи можливо зрозуміти його музику, не зазирнувши у складне і суперечливе «задзеркалля» часу, в якому йому довелося творити?

Вплітаючи у розповідь документи, листи й живі голоси очевидців, музикознавиці Ірина Тукова та Олена Корчова створюють захопливу історію про життя і музику одного з найвидатніших українських композиторів ХХ століття. Це історія про вибір між свободою і виживанням, правдою і компромісом, мистецтвом і цензурою. І саме цей вибір Бориса Лятошинського робить його ближчим до нас сьогодні, ніж будь-коли раніше.

Hardcover

Published January 1, 2026

Reviews

[Roksolana Kit · Rating 4 out of 5]

Читаючи книгу Ірини Тукової та Олени Корчової «Часи Задзеркалля: вибір Бориса Лятошинського», мені постійно спадало на думку: «От якби ця книга трапилася мені раніше», «Оце я б точно зацитувала у своїй магістерці». Та під кінець я вже думала про інше — як добре, що ця книга є для сучасних студентів. Зокрема про модерністських композиторів (окрім самого Лятошинського) і загалом про цей час вони можуть дізнатися саме тут.

Особливо розділ «Інтермецо» допомагає відчути певну сатисфакцію: «Ну ось вони — наші модерністи, я знала, що вони були». Бо коли я навчалася в академії чи училищі, були лише поодинокі згадки про це. Створювалося враження, що модернізм ніби й існував, але точно не в нас, а якщо і в нас то тільки прізвище Курбаса чи Малевича було на слуху.

Самокритичні репліки Лятошинського — це майже окремий спосіб психологічного аналізу не лише митця, а й притаманного нам, музикантам, комплексу самозванця (тепер ми вже дуже термінами зумери хизуються ггг)

Великий плюс книги — у тому, що авторки в кожному розділі окреслюють історико-політичний контекст, але не обмежуються лише ним. Порівняння та протиставлення музичної ситуації з літературною чи театральною у 1920-х роках допомагало мені тримати нитку розуміння. Наприклад: «Ага, Товариство ім. М. Д. Леонтовича — це щось на кшталт ВАПЛІТЕ в літературі». Хоча загалом я не дуже люблю такі порівняння, у подібному типі літератури вони інколи стають рятівною соломинкою. Це також швидший шлях до читача, який, наприклад, раніше познайомився з явищем Розстріляного Відродження, ніж із постаттю Лятошинського.

Спроба авторок вийти на ширшого читача відчувається і в стилі написання, і в логіці побудови розділів — і це допомагає. Хоча я сама зі сфери, але зараз багато читаю іншого нон-фікшну, тому розумію, що ці способи можуть бути ще ефективнішими — і, як би це не звучало, простішими. Академічний стиль усе ж відчувається, і це не зовсім легке читання (не лише через насиченість життя і творчості композитора). Наприклад, частину, де дуже детально йдеться про оперу «Золотий обруч», я відклала до моменту, коли готуватимуся до походу на цю оперу.

Загалом моє враження таке: дуже хочеться, щоб цю книгу переклали багатьма мовами і поширювали у світі. Після прочитання також хочеться дізнатися більше про засновників Товариства ім. М. Д. Леонтовича — зокрема про Павла Козицького.

Я точно радитиму цю книгу іншим — із невеликою поблажкою до читачів: іноді можна дозволити собі пропустити складніші або менш зрозумілі фрагменти. Бо останній розділ точно вартий того, щоб пройти з авторками цю історію до кінця.