What do you think?
Rate this book
На другому березі
До книжки увійшли фрагменти із незакінченого роману «На другому березі», а також значна частина поетичного доробку Богдана– Ігоря Антонича.
230 pages, Hardcover
Published January 1, 2012
1 person is currently reading
7 people want to read
About the author
Bohdan-Ihor Antonych
28 books12 followersBohdan Ihor Antonych was a 20th century Ukrainian poet. In 1934 Antonych received third prize honours from the Ivan Franko Society of Writers and Journalists for his work Three Signet Rings.
Antonych was born and raised in the Lemkos village of Novytsia where his father, Vasyl, was a parish priest. In 1928 Antonych left Novytsia to study at Lviv University, where he remained until he received his degree in Slavic studies in 1933. In order to help finance his chosen career of professional writer, he occasionally worked as an editor for journals such as Dazhboh and Karby.
Antonych was born and raised in the Lemkos village of Novytsia where his father, Vasyl, was a parish priest. In 1928 Antonych left Novytsia to study at Lviv University, where he remained until he received his degree in Slavic studies in 1933. In order to help finance his chosen career of professional writer, he occasionally worked as an editor for journals such as Dazhboh and Karby.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
January 5, 2024
“Ігоре, скажи мені, чи справді бувають чуда. Ти на другому березі знаєш це хіба краще.
А може, вчинити чудо є власне найлегше? Скільки разів дійсні події є більше заплутані й дивні, чим десятки чудес. Де є таємна пружина механізму життя? Чи оці всі примхи, каверзи, химери, вереди, що ми їх називаємо припадками, мають узагалі яку-небудь пружину? І, може, саме тому життя є гарне.”
Чудернацьке, подвійне, дивовижне ім’я Богдана-Ігоря Антонича, з’являється десь далеко за рожевим неозористим параваном гір всепроминаючого часу. Це добряче, трохи смішне імено, вже давно стало культовим і знаковим для зовсім невеликої когорти посвячених читачів. Серед них стрічаємо сучасних класиків, найкращих українських письменників сьогодення : Андруховича і Лишеги. Бо мало, дуже мало маємо письменників, котрі б з такою віртуозністю володіли, і що найголовніше – насолоджувалися словом як то вмів соняшникоголовий хрущ- Антонич. Один з найкращих своїх романів - “Дванадцять обручів”, Юрій Андрухович написав, як псевдо-історію Богадана-Ігоря. Але не того тихого і скромного піїта, котрий соромливо дивиться на нас із збереженої світлини, а іншого – гуляку і ловеласа, безсмертного перелесника, котрий час-до-часу відвідує свою букову землю чи то під видом перестарілого професора, а чи в образі юного солодкотілого Аполлона-Бахуса з реклами коньяку Немирича.
У своєму вимірі творчості Антонич – бог і це сказано не для патосу чи гіперболізації, ні, про Джойсового “Улісса” Елліот сказав таке: “Це треба не читати, а дивитись”, про незакінчений роман Богдана-Ігоря можна сказати : “Це треба не читати, а слухати, повільно проціджувати крізь губи, як запашний густий нектар”. Синестезія – явище, котрим можемо характеризувати письменницький дар Антонича, бо в його творі, котрий носить безперечні ознаки модернового твору, знаходимо і залишки романтизму і незаперечну натурфілософію.
Як власник такого нелюдського таланту, Антонич водночас і бог і раб, про що він якнайкраще розказав у вірші “Підсвідомість”:
Понад похмуре, чорномуре бердо
підносив замок кам'яний свій жест.
В нім сивий мешкав цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.
Навколо замка виросли крокоси,
повій з-під листя вій глядів на жердь.
Щораз то більш впадало в погріб жертв,
Неначе б хто косив тяжкі покоси.
Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.
Геть! З льоху творять інший світ в надії.
Побачив цар ті тереми новії
та став тоді своїх рабів рабом.
Цей цар — це я, палац — душа моя,
бунт — сон, раби — мої померлі мрії.
Автор говорить про свої померлі мрії, але доля зіграла з генієм гіркий жарт – Мрії вижили і вони зараз, нарочито видимі перед читачами, але сам автор помер. Він пішов у засвіти у прекрасному віці двадцяти семи років (не можу стримати мурах від цього числа), а його незакінчений роман розповідає про потойбічний діалог між письменником Марком Мартовичем і його покійним другом Ігорем Забарським. Саме так, Антонич називає покійного власним іменем і звісно, що наділяє його власними рисами. Проте на глибших підмурівках ми бачимо в цих двох героях Антонича – водночас і селянини-хруща, що жив колись на вишнях і міського філософа котрий товчеться між матеріалізмом і міфотворчістю.
Хочеться сказати сучасним недо-авторам “Читайте Антонича! Вчіться володіти рідною мовою!”
Але це глас вопіющого в пустині, адже зараз “український” автор запросто дозволяє собі писати російською, потім цей текст перекладають українською і маємо новий бестселер. Це навіть не просто неповага до мови, це її пряме уникнення. Тому майже всі сьогочасні тексти прісні, може там і є який не який сюжет, але те, як він подається відбиває охоту до нього. Саме тому, в час вторинності і зужитості, роман Антонича приголомшує і збиває з ніг.
До слова – тиждень тому я закінчив своє третє прочитання “Улісса” (в блискучому, смачному перекладі Тереха і Мокровольського) і мушу сказати, що місцями Антонич перевершує самого Джойса! Схоже на те, що він зміг вхопити якусь невидиму струну, адже й жив в той час що і Джойс і Кафка і ці два генії ніби злились в його віршах і романі. Вони водночас експериментальні, милозвучні і якійсь химерні з подвійними, а то й потрійними значеннями.
Давайте перерахуємо найбільші досягнення Антонича в його незакінченому (але на голову вищому за більшість сучасної укрсучлітної макулатури) романі:
1) Чи не вперше використано потік свідомості. В Антонича це часом естетизований роздум, а вже в лісовому епізоді це сенсуалістський потік образо-відчуттів.
“Діти в лісі. Хочеться кричати, кричати, кричати… На ввесь рот, на ціле горло, повними грудьми. Широко, щедро, гомінко, лунко, шумно, гучно, грімко, переливно. Уга, уга! Тільки пугач на дубі відповідав: пуга, пуга, пуга… А може, це не пугач, лише відгомін. Уста повні крику, наче води. Крик застряг у гортані. Груди ширшають від розгону й вітру. Груди налиті криком молодості. Не чути тягару ніг. Немає ніг. Тіло пливе в повітрі, мов плесом ріки. Руки вихають на всі сторони, закреслюють якісь химерні спіралі. Серце хоче вистрибнути з грудей. Кинути своїм дрібним тілом, мов м'ячем, об мох. Качатися, котитися, мов колесо. Мов перекотиполе м'яким чатинням. Вивертом, беркиць, ногами догори. Обняти пень дуба з усеї сили, наче кохану людину. Пригорнутися, притулитися до нього, мов до мами. Хай галуззям нас приголубить. Хай зеленою хмарою листя закриє нас, мов пір'ям. Хай обійме нас гіллякою й піднесе понад усі дерева, понад ліс, під небо. Обдирати мох з його пня. Розкішний дотик моху. Наче вивірка, гуп, гуп… З одної вітки на другу. Гойдатися на верховітті, мов на мотузі. Гиц на землю. Ноги згиналися, мов пружина. Закрутити собою, мов дзиґа. На одній нозі. Жук, жук! Ходи, сердего, жуче! Вивірко, щоби я був тобою. Але тебе зловлю, мушу зловити. Де ти куєш, жовно? Хочу тебе бачити. Мушу тебе бачити, цвіркуне, навіщо пхаєшся за шию? Як смішно цвірінькаєш за вухом. Xi, xi, xi, xi, xi… A це що? Кучерява кучугура. Омела. Як вона вилізла на дуба? А хто цю березу побілив вапном? Листя шушукало під ногами. Шу, шу, шу… Набрати великий жмак листя, повне наруччя. Жбурнути ним перед себе. На вітер. Засипати ним тебе, Ігоре. Ха, xa, xa… Як ти смішно обтрушував себе з листя. А ти в відповідь оберемком чатиння. Просто на голову. Заплющив очі. Чатиння так лоскотало, лоскотало, лоскотало… Так приємно скоботало, мов мама попід бороду. Шишка. Хай живе шишка! Жбурнути високо, високо. Геть, геть вище дубового верхів'я. Де вона впала? Загрузла в повітрі, наче в болоті. …”
2) Автокоментар. Ознаки мета тексту проглядають в цьому прийомі автора – він тут виступає третьою особою, котра читаючи текст його коментує. Тут також ідеться й про можливе зникнення чи смерть Марка і це ще одна загадка для читача.
3) Перелічування. Постмодерновий прийом накопичення і перелічування відточений Антоничем бездоганно за допомогою нього він добивається калейдоскопічного багатства оповіді, текст стає мандельбротівським фракталом, візерунком.
4) Звукові фрагменти у вигляді нотного стану для максимального відображення звуків. Теж цікавий прийом популярний серед модерністів, є підстави вважати, що його як і мета текстовий автокоментар Антонич винайшов самотужки.
5) Чудовий фрагмент із порівнянням пір року і архітектурних стилів. Зараз рідко можна зустріти таку широту поглядів, таку еллінську інтелектуальність.
6) А незрівнянний опис лісової грози? Просто перехоплює подих, нічого подібного я не зустрічав більше ні у кого, хіба що в “Пані” Кнута Гамсуна.
Читаючи роман, я виписав багато цитат, котрі ілюструють вище перелічені прийоми, всі цитати можна прочитати в моєму блозі: Ex libris Abraham Hosebr у фейсбуці.
І закінчуючи, наголошу, що роман все ж не закінчений,( але читається як повноцінна закінчена історія). Хто зна, щоб у ньому змінив більш зрілий Антонич, може взагалі б знищив його, а може повторилася б історія Джойсового “Героя Стівена”, котрий став безсмертним “Портретом митця замолоду”? Бо обидві книги це історії-становлення, виховання та дорослішання.
"У тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій, химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки. Коли б дійсно кожною найменшою подією керувала з стислою послідовністю одна непомильна рука, життя втратило би свій чар, свій безглуздий глузд. О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від твоєї примхи. Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша. Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день."
А може, вчинити чудо є власне найлегше? Скільки разів дійсні події є більше заплутані й дивні, чим десятки чудес. Де є таємна пружина механізму життя? Чи оці всі примхи, каверзи, химери, вереди, що ми їх називаємо припадками, мають узагалі яку-небудь пружину? І, може, саме тому життя є гарне.”
Чудернацьке, подвійне, дивовижне ім’я Богдана-Ігоря Антонича, з’являється десь далеко за рожевим неозористим параваном гір всепроминаючого часу. Це добряче, трохи смішне імено, вже давно стало культовим і знаковим для зовсім невеликої когорти посвячених читачів. Серед них стрічаємо сучасних класиків, найкращих українських письменників сьогодення : Андруховича і Лишеги. Бо мало, дуже мало маємо письменників, котрі б з такою віртуозністю володіли, і що найголовніше – насолоджувалися словом як то вмів соняшникоголовий хрущ- Антонич. Один з найкращих своїх романів - “Дванадцять обручів”, Юрій Андрухович написав, як псевдо-історію Богадана-Ігоря. Але не того тихого і скромного піїта, котрий соромливо дивиться на нас із збереженої світлини, а іншого – гуляку і ловеласа, безсмертного перелесника, котрий час-до-часу відвідує свою букову землю чи то під видом перестарілого професора, а чи в образі юного солодкотілого Аполлона-Бахуса з реклами коньяку Немирича.
У своєму вимірі творчості Антонич – бог і це сказано не для патосу чи гіперболізації, ні, про Джойсового “Улісса” Елліот сказав таке: “Це треба не читати, а дивитись”, про незакінчений роман Богдана-Ігоря можна сказати : “Це треба не читати, а слухати, повільно проціджувати крізь губи, як запашний густий нектар”. Синестезія – явище, котрим можемо характеризувати письменницький дар Антонича, бо в його творі, котрий носить безперечні ознаки модернового твору, знаходимо і залишки романтизму і незаперечну натурфілософію.
Як власник такого нелюдського таланту, Антонич водночас і бог і раб, про що він якнайкраще розказав у вірші “Підсвідомість”:
Понад похмуре, чорномуре бердо
підносив замок кам'яний свій жест.
В нім сивий мешкав цар, мов срібний жезл;
в льохах тримав рабів своїх він твердо.
Навколо замка виросли крокоси,
повій з-під листя вій глядів на жердь.
Щораз то більш впадало в погріб жертв,
Неначе б хто косив тяжкі покоси.
Враз лютий бунт затряс тюрми кублом.
Геть! З льоху творять інший світ в надії.
Побачив цар ті тереми новії
та став тоді своїх рабів рабом.
Цей цар — це я, палац — душа моя,
бунт — сон, раби — мої померлі мрії.
Автор говорить про свої померлі мрії, але доля зіграла з генієм гіркий жарт – Мрії вижили і вони зараз, нарочито видимі перед читачами, але сам автор помер. Він пішов у засвіти у прекрасному віці двадцяти семи років (не можу стримати мурах від цього числа), а його незакінчений роман розповідає про потойбічний діалог між письменником Марком Мартовичем і його покійним другом Ігорем Забарським. Саме так, Антонич називає покійного власним іменем і звісно, що наділяє його власними рисами. Проте на глибших підмурівках ми бачимо в цих двох героях Антонича – водночас і селянини-хруща, що жив колись на вишнях і міського філософа котрий товчеться між матеріалізмом і міфотворчістю.
Хочеться сказати сучасним недо-авторам “Читайте Антонича! Вчіться володіти рідною мовою!”
Але це глас вопіющого в пустині, адже зараз “український” автор запросто дозволяє собі писати російською, потім цей текст перекладають українською і маємо новий бестселер. Це навіть не просто неповага до мови, це її пряме уникнення. Тому майже всі сьогочасні тексти прісні, може там і є який не який сюжет, але те, як він подається відбиває охоту до нього. Саме тому, в час вторинності і зужитості, роман Антонича приголомшує і збиває з ніг.
До слова – тиждень тому я закінчив своє третє прочитання “Улісса” (в блискучому, смачному перекладі Тереха і Мокровольського) і мушу сказати, що місцями Антонич перевершує самого Джойса! Схоже на те, що він зміг вхопити якусь невидиму струну, адже й жив в той час що і Джойс і Кафка і ці два генії ніби злились в його віршах і романі. Вони водночас експериментальні, милозвучні і якійсь химерні з подвійними, а то й потрійними значеннями.
Давайте перерахуємо найбільші досягнення Антонича в його незакінченому (але на голову вищому за більшість сучасної укрсучлітної макулатури) романі:
1) Чи не вперше використано потік свідомості. В Антонича це часом естетизований роздум, а вже в лісовому епізоді це сенсуалістський потік образо-відчуттів.
“Діти в лісі. Хочеться кричати, кричати, кричати… На ввесь рот, на ціле горло, повними грудьми. Широко, щедро, гомінко, лунко, шумно, гучно, грімко, переливно. Уга, уга! Тільки пугач на дубі відповідав: пуга, пуга, пуга… А може, це не пугач, лише відгомін. Уста повні крику, наче води. Крик застряг у гортані. Груди ширшають від розгону й вітру. Груди налиті криком молодості. Не чути тягару ніг. Немає ніг. Тіло пливе в повітрі, мов плесом ріки. Руки вихають на всі сторони, закреслюють якісь химерні спіралі. Серце хоче вистрибнути з грудей. Кинути своїм дрібним тілом, мов м'ячем, об мох. Качатися, котитися, мов колесо. Мов перекотиполе м'яким чатинням. Вивертом, беркиць, ногами догори. Обняти пень дуба з усеї сили, наче кохану людину. Пригорнутися, притулитися до нього, мов до мами. Хай галуззям нас приголубить. Хай зеленою хмарою листя закриє нас, мов пір'ям. Хай обійме нас гіллякою й піднесе понад усі дерева, понад ліс, під небо. Обдирати мох з його пня. Розкішний дотик моху. Наче вивірка, гуп, гуп… З одної вітки на другу. Гойдатися на верховітті, мов на мотузі. Гиц на землю. Ноги згиналися, мов пружина. Закрутити собою, мов дзиґа. На одній нозі. Жук, жук! Ходи, сердего, жуче! Вивірко, щоби я був тобою. Але тебе зловлю, мушу зловити. Де ти куєш, жовно? Хочу тебе бачити. Мушу тебе бачити, цвіркуне, навіщо пхаєшся за шию? Як смішно цвірінькаєш за вухом. Xi, xi, xi, xi, xi… A це що? Кучерява кучугура. Омела. Як вона вилізла на дуба? А хто цю березу побілив вапном? Листя шушукало під ногами. Шу, шу, шу… Набрати великий жмак листя, повне наруччя. Жбурнути ним перед себе. На вітер. Засипати ним тебе, Ігоре. Ха, xa, xa… Як ти смішно обтрушував себе з листя. А ти в відповідь оберемком чатиння. Просто на голову. Заплющив очі. Чатиння так лоскотало, лоскотало, лоскотало… Так приємно скоботало, мов мама попід бороду. Шишка. Хай живе шишка! Жбурнути високо, високо. Геть, геть вище дубового верхів'я. Де вона впала? Загрузла в повітрі, наче в болоті. …”
2) Автокоментар. Ознаки мета тексту проглядають в цьому прийомі автора – він тут виступає третьою особою, котра читаючи текст його коментує. Тут також ідеться й про можливе зникнення чи смерть Марка і це ще одна загадка для читача.
3) Перелічування. Постмодерновий прийом накопичення і перелічування відточений Антоничем бездоганно за допомогою нього він добивається калейдоскопічного багатства оповіді, текст стає мандельбротівським фракталом, візерунком.
4) Звукові фрагменти у вигляді нотного стану для максимального відображення звуків. Теж цікавий прийом популярний серед модерністів, є підстави вважати, що його як і мета текстовий автокоментар Антонич винайшов самотужки.
5) Чудовий фрагмент із порівнянням пір року і архітектурних стилів. Зараз рідко можна зустріти таку широту поглядів, таку еллінську інтелектуальність.
6) А незрівнянний опис лісової грози? Просто перехоплює подих, нічого подібного я не зустрічав більше ні у кого, хіба що в “Пані” Кнута Гамсуна.
Читаючи роман, я виписав багато цитат, котрі ілюструють вище перелічені прийоми, всі цитати можна прочитати в моєму блозі: Ex libris Abraham Hosebr у фейсбуці.
І закінчуючи, наголошу, що роман все ж не закінчений,( але читається як повноцінна закінчена історія). Хто зна, щоб у ньому змінив більш зрілий Антонич, може взагалі б знищив його, а може повторилася б історія Джойсового “Героя Стівена”, котрий став безсмертним “Портретом митця замолоду”? Бо обидві книги це історії-становлення, виховання та дорослішання.
"У тій своїй безпанській вередливості, у тій ніким не кермованій, химерній грі, у тій необлічальності пригоди, у тій загадочній змінливості, у тій бунчужній зачіпливості, у тій солодкій розкоші небезпеки. Коли б дійсно кожною найменшою подією керувала з стислою послідовністю одна непомильна рука, життя втратило би свій чар, свій безглуздий глузд. О божественна, велична Пригодо, найвища мріє юності! О, яке надлюдське щастя чути, що ти від нікого не залежиш, тільки від нас, і що також ми від нікого, від нікого не залежимо, лишень від твоєї примхи. Пригодо! Будь для мене завжди найдивніша, найзмінніша, найхимерніша. Яка хижа насолода бути тільки одним звуком незбагненного капричіо. Життя має вартість лишень тому, що його основа є невпійманна. Знайомість глузду кожної пережитої події остогидла б нам кожний день."
Displaying 1 of 1 review