What do you think?
Rate this book
Щоденник. Том четвертий
Четвертий том щоденникових записів видатного українського політичного діяча, прозаїка, драматурга і художника Володимира Винниченка охоплює період французької еміграції 1929-1931 рр. Це продовження трьох попередніх книг: перші дві виходили друком в Едмонтоні-Нью-Йорку 1980 р. і 1983 р. й містили записи 1911-1920 і 1921-1925 рр., а третя — вже у київському видавництві "Смолоскип" 2010 р. й була присвячена 1926-1928 рр.
Систематичні авторські нотатки досконало відтворюють не лише культурно-мистецьку й громадсько-політичну атмосферу, в якій жив і творив В. Винниченко, а являють цікавому читачу його унікальний внутрішній світ. Щоденники сповнені великою кількістю побутових дрібниць, інтимних переживань, психологічних роздумів і політичних візій оригінального майстра слова.
Видання розраховане на широкі кола шанувальників української та світової літератури, культури та історії.
Систематичні авторські нотатки досконало відтворюють не лише культурно-мистецьку й громадсько-політичну атмосферу, в якій жив і творив В. Винниченко, а являють цікавому читачу його унікальний внутрішній світ. Щоденники сповнені великою кількістю побутових дрібниць, інтимних переживань, психологічних роздумів і політичних візій оригінального майстра слова.
Видання розраховане на широкі кола шанувальників української та світової літератури, культури та історії.
344 pages, Hardcover
First published March 1, 2013
6 people want to read
About the author
Volodymyr Vynnychenko
97 books37 followersUkrainian statesman, political activist, writer, playwright, artist, who served as 1st Prime Minister of Ukraine.
As a writer, Vynnychenko is recognized in Ukrainian literature as a leading modernist writer in prerevolutionary Ukraine, who wrote short stories, novels, and plays, but in Soviet Ukraine his works were forbidden, like that of many other Ukrainian writers, from the 1930s until the mid-1980s. Prior to his entry onto the stage of Ukrainian politics, he was a long-time political activist, who lived abroad in Western Europe from 1906-1914. His works reflect his immersion in the Ukrainian revolutionary milieu, among impoverished and working-class people, and among emigres from the Russian Empire living in Western Europe.
Український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.
As a writer, Vynnychenko is recognized in Ukrainian literature as a leading modernist writer in prerevolutionary Ukraine, who wrote short stories, novels, and plays, but in Soviet Ukraine his works were forbidden, like that of many other Ukrainian writers, from the 1930s until the mid-1980s. Prior to his entry onto the stage of Ukrainian politics, he was a long-time political activist, who lived abroad in Western Europe from 1906-1914. His works reflect his immersion in the Ukrainian revolutionary milieu, among impoverished and working-class people, and among emigres from the Russian Empire living in Western Europe.
Український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
October 8, 2014
Про звичайне життя незвичайної людини
Перед тобою, читачу, черговий – четвертий – том «Щоденників» Володимира Винниченка. Як стверджує він сам, «щоденники – це дзеркало, перед яким автори крутяться і стають у пози». «Пози», в яких ти побачиш цього одного з найцікавіших і найпопулярніших авторів свого часу, можуть спершу здатися тобі не такими особливими й привабливими, як ті, що ти, напевно, вже побачив у попередніх опублікованих щоденниках. Найперше, ти не знайдеш тут «пози» громадського діяча, державника, пристрасного публіциста. Не знайдеш також і «пози» героя-коханця, улюбленця жінок, вільні й максимально чесні стосунки якого з дружиною Розалією Яківною дозволяють не крити нічого ані від неї, ані від «чесного із собою» фіксування в щоденнику, ані від читача. Утім, не відкладай цієї книжки «в довгий ящик», адже незвичайні люди не перестають бути незвичайними акурат 1 січня 1929 року, вони залишаються такими завжди. А ця книга відображає саме те, для чого призначені щоденники – щоденне життя незвичайної людини.
Що може бути для людини більш звичним, як своя оселя. А якщо ви емігрант, письменник і живете з авторських гонорарів країни, з якої вам довелося виїхати і яка ніяк не хоче прийняти вас назад? За таких обставин будівництво власного кутка – подія, а будівництво вже другого «Кутка» – «Надкутка» – надподія. А ще – чудовий «привід» для усвідомлення власної емігрантської бездомності. Бо й маючи власний будинок, у чужій країні ви ніколи не захищені від того, що поліція завжди стане на бік своїх громадян, навіть якщо й правда на вашій стороні. А з іншого боку – осмислення власної вдачі, тих рис характеру, що постійно штовхають уперед, не дають зупинитися. «Коли людина з дієвою вдачею попадає в тиху затоку, – пише Винниченко в щоденнику, – вона, сидячи на своєму тихому човнику, робить сама собі хвилі, гойдаючи човен, щоб мати привід боротися й діяти».
Немалу частину книжки, як і немалу частину тогочасного життя її автора, займають сторінки, що стосуються захоплення натюризмом та пошуків тиші для праці на лоні природи. У передмові до видання упорядник Сергій Гальченко наголошує, що на схилі літ Володимир Винниченко змушений був «жити переважно з власного городу». Та спираючись на нотатки щоденників 1929-31 років, читачу, побачиш, що він отримував від того не тільки мозолі й городину, а й велике задоволення від роботи на землі.
А ось ще одна «поза». Це відстеження подій у Радянському Союзі і …уболівання за нього. Як це не дивно нині звучить, уболівання – щире. Володимир Винниченко справді вірить радянській пресі про успіхи посівної або жнив, а в 1931 році навіть записує в щоденнику, що в одному з листів до Скрипника написав, що вже 7 років як уважає себе членом компартії. Такий жвавий інтерес до справ на Батьківщині має ще одну причину – Винниченко весь час сподівається і здійснює різні заходи у справі поїздки в Україну. Він уже розуміє, що повернутися з тим, аби жити в рідному краї, навіть без політичної діяльності, а просто як пересічний громадянин, йому «не світить», але все ще намагається якось організувати хоча би короткий візит додому. «Можливість поїхати на Україну хвилює, займає всі думки, не дає навіть працювати. Моє бажання – поїхати, щоб надихатись Україною, вернутись і в тиші працювати над зібраним матеріалом. Але наміри партії, мабуть, не такі прості, їй треба використати мій поворот у своїх вузько-групових цілях…». Він навіть не здогадується, як йому зрештою пощастило, що його не пустили-таки.
А ось грудень 1929 року. До Винниченка доходить вістка про арешт «членів СВУ». Поглянь, читачу, нині, з далекої історичної перспективи, знаючи, що весь процес СВУ був сфабрикованим, на авторське сприйняття та оцінку цієї події: «як воно є в дійсності, не знаю, але знаю, що коли на чолі організації стояв Єфремов, то це була цілком нікчемна й безпечна організація». «Призма», крізь яку автор сприймає цей «процес» та справу «промишленной партии», виразно прорадянська й далека від відстороненості або неупередженості. Читаючи Винниченкову реакцію на початок репресій у СРСР, його небажання вірити звинуваченням на адресу влади, знаючи тепер правду, і хочеться, і водночас страшно дізнатися, чи таки «прозрів» він у 32-33-му. А пізніше? Ану-ж, ні?.. Про це, вочевидь, можна дізнатися аж у наступному томі. А поки що Винниченко іронізує із заяв, що процеси СВУ і «промислової партії» – сфабриковані: «…вони (опоненти радянської влади. – П.О.) гадають, що комуністи – надзвичайні монстри, не підлеглі ніяким законам людської природи. Всякій людині властиве бажання собі добра, це – закон усього сущого. Але тільки не для большевиків. Вони – монстри і завсіди бажають собі тільки шкоди. Через це вони хапають корисних і вірних їм людей і невідомо для чого починають їх судити, мучити й розстрілювати».
У 1929 році Винниченко починає працювати над «Книгою про щастя», що зрештою стала основою для праці над «Конкордизмом». То ж у цьому томі тобі, читачу, раз по раз впадатимуть в око розмисли про те, що таке щастя, спостереження над людськими й власними словами, вчинками й думками. На «Книгу про щастя» автор покладає великі надії у своїй односторонній дискусії з радянським урядом, уважаючи, що коли її нарешті опублікують у Союзі – тоді вже не залишиться жодних запитань чи сумнівів щодо нього й урядові доведеться таки визначитися: або впустити його в Україну, або визнати свою не-соціалістичність…
Є в щоденниках також і відгук на тріумфальну «ходу» Європою фільмів Довженка й Чапліна, на читання «Міста» Підмогильного, на величезну кількість як емігрантської преси, так і радянської, висланої РУХом.
Тож якщо, попри все, і знайдеться читач, який відчує легке розчарування цим томом щоденників Винниченка, – то хіба тільки через надмірні очікування, спричинені «величиною» його постаті в нашій свідомості. А тут Винниченко постає передусім як проста людина зі своїми простими людськими справами. Це щоденне життя періоду затишшя, бо навіть з-поміж друзів лишилися близькими хіба що подружжя Глущенків. Та навіть такий «затишний» щоденник можна просто «розтягнути на цитати»: «Книга – найкращий, найтактовніший, найвибагливіший друг. Вона завсіди готова до розмови і до припинення її. Можна перебити його на пів фразі, півслові, і він не образиться, не розсердиться, а, коли хочеш, заговорить з того самого півслова далі. Заговорить спокійно тим самим тоном, з тим самим бажанням сказати найкраще». Або ось: «Щоденники – це дзеркало, перед яким автори крутяться і стають у пози. Або краще, це – автофільми, що готуються для публіки. Чи можуть бути щирі люди, які знають, що на них дивляться? Вони можуть бути тільки більше або менше вдалими акторами, та й годі. І як добрий актор ніколи не вийде на сцену без гриму, так ніколи автор щоденників не сфотографує себе в своїх записках в негарному вигляді». Чи не тому у «Щоденників» Володимира Винниченка такий гарний вигляд?..
(“Смолоскип України”, №10, 2013)
Перед тобою, читачу, черговий – четвертий – том «Щоденників» Володимира Винниченка. Як стверджує він сам, «щоденники – це дзеркало, перед яким автори крутяться і стають у пози». «Пози», в яких ти побачиш цього одного з найцікавіших і найпопулярніших авторів свого часу, можуть спершу здатися тобі не такими особливими й привабливими, як ті, що ти, напевно, вже побачив у попередніх опублікованих щоденниках. Найперше, ти не знайдеш тут «пози» громадського діяча, державника, пристрасного публіциста. Не знайдеш також і «пози» героя-коханця, улюбленця жінок, вільні й максимально чесні стосунки якого з дружиною Розалією Яківною дозволяють не крити нічого ані від неї, ані від «чесного із собою» фіксування в щоденнику, ані від читача. Утім, не відкладай цієї книжки «в довгий ящик», адже незвичайні люди не перестають бути незвичайними акурат 1 січня 1929 року, вони залишаються такими завжди. А ця книга відображає саме те, для чого призначені щоденники – щоденне життя незвичайної людини.
Що може бути для людини більш звичним, як своя оселя. А якщо ви емігрант, письменник і живете з авторських гонорарів країни, з якої вам довелося виїхати і яка ніяк не хоче прийняти вас назад? За таких обставин будівництво власного кутка – подія, а будівництво вже другого «Кутка» – «Надкутка» – надподія. А ще – чудовий «привід» для усвідомлення власної емігрантської бездомності. Бо й маючи власний будинок, у чужій країні ви ніколи не захищені від того, що поліція завжди стане на бік своїх громадян, навіть якщо й правда на вашій стороні. А з іншого боку – осмислення власної вдачі, тих рис характеру, що постійно штовхають уперед, не дають зупинитися. «Коли людина з дієвою вдачею попадає в тиху затоку, – пише Винниченко в щоденнику, – вона, сидячи на своєму тихому човнику, робить сама собі хвилі, гойдаючи човен, щоб мати привід боротися й діяти».
Немалу частину книжки, як і немалу частину тогочасного життя її автора, займають сторінки, що стосуються захоплення натюризмом та пошуків тиші для праці на лоні природи. У передмові до видання упорядник Сергій Гальченко наголошує, що на схилі літ Володимир Винниченко змушений був «жити переважно з власного городу». Та спираючись на нотатки щоденників 1929-31 років, читачу, побачиш, що він отримував від того не тільки мозолі й городину, а й велике задоволення від роботи на землі.
А ось ще одна «поза». Це відстеження подій у Радянському Союзі і …уболівання за нього. Як це не дивно нині звучить, уболівання – щире. Володимир Винниченко справді вірить радянській пресі про успіхи посівної або жнив, а в 1931 році навіть записує в щоденнику, що в одному з листів до Скрипника написав, що вже 7 років як уважає себе членом компартії. Такий жвавий інтерес до справ на Батьківщині має ще одну причину – Винниченко весь час сподівається і здійснює різні заходи у справі поїздки в Україну. Він уже розуміє, що повернутися з тим, аби жити в рідному краї, навіть без політичної діяльності, а просто як пересічний громадянин, йому «не світить», але все ще намагається якось організувати хоча би короткий візит додому. «Можливість поїхати на Україну хвилює, займає всі думки, не дає навіть працювати. Моє бажання – поїхати, щоб надихатись Україною, вернутись і в тиші працювати над зібраним матеріалом. Але наміри партії, мабуть, не такі прості, їй треба використати мій поворот у своїх вузько-групових цілях…». Він навіть не здогадується, як йому зрештою пощастило, що його не пустили-таки.
А ось грудень 1929 року. До Винниченка доходить вістка про арешт «членів СВУ». Поглянь, читачу, нині, з далекої історичної перспективи, знаючи, що весь процес СВУ був сфабрикованим, на авторське сприйняття та оцінку цієї події: «як воно є в дійсності, не знаю, але знаю, що коли на чолі організації стояв Єфремов, то це була цілком нікчемна й безпечна організація». «Призма», крізь яку автор сприймає цей «процес» та справу «промишленной партии», виразно прорадянська й далека від відстороненості або неупередженості. Читаючи Винниченкову реакцію на початок репресій у СРСР, його небажання вірити звинуваченням на адресу влади, знаючи тепер правду, і хочеться, і водночас страшно дізнатися, чи таки «прозрів» він у 32-33-му. А пізніше? Ану-ж, ні?.. Про це, вочевидь, можна дізнатися аж у наступному томі. А поки що Винниченко іронізує із заяв, що процеси СВУ і «промислової партії» – сфабриковані: «…вони (опоненти радянської влади. – П.О.) гадають, що комуністи – надзвичайні монстри, не підлеглі ніяким законам людської природи. Всякій людині властиве бажання собі добра, це – закон усього сущого. Але тільки не для большевиків. Вони – монстри і завсіди бажають собі тільки шкоди. Через це вони хапають корисних і вірних їм людей і невідомо для чого починають їх судити, мучити й розстрілювати».
У 1929 році Винниченко починає працювати над «Книгою про щастя», що зрештою стала основою для праці над «Конкордизмом». То ж у цьому томі тобі, читачу, раз по раз впадатимуть в око розмисли про те, що таке щастя, спостереження над людськими й власними словами, вчинками й думками. На «Книгу про щастя» автор покладає великі надії у своїй односторонній дискусії з радянським урядом, уважаючи, що коли її нарешті опублікують у Союзі – тоді вже не залишиться жодних запитань чи сумнівів щодо нього й урядові доведеться таки визначитися: або впустити його в Україну, або визнати свою не-соціалістичність…
Є в щоденниках також і відгук на тріумфальну «ходу» Європою фільмів Довженка й Чапліна, на читання «Міста» Підмогильного, на величезну кількість як емігрантської преси, так і радянської, висланої РУХом.
Тож якщо, попри все, і знайдеться читач, який відчує легке розчарування цим томом щоденників Винниченка, – то хіба тільки через надмірні очікування, спричинені «величиною» його постаті в нашій свідомості. А тут Винниченко постає передусім як проста людина зі своїми простими людськими справами. Це щоденне життя періоду затишшя, бо навіть з-поміж друзів лишилися близькими хіба що подружжя Глущенків. Та навіть такий «затишний» щоденник можна просто «розтягнути на цитати»: «Книга – найкращий, найтактовніший, найвибагливіший друг. Вона завсіди готова до розмови і до припинення її. Можна перебити його на пів фразі, півслові, і він не образиться, не розсердиться, а, коли хочеш, заговорить з того самого півслова далі. Заговорить спокійно тим самим тоном, з тим самим бажанням сказати найкраще». Або ось: «Щоденники – це дзеркало, перед яким автори крутяться і стають у пози. Або краще, це – автофільми, що готуються для публіки. Чи можуть бути щирі люди, які знають, що на них дивляться? Вони можуть бути тільки більше або менше вдалими акторами, та й годі. І як добрий актор ніколи не вийде на сцену без гриму, так ніколи автор щоденників не сфотографує себе в своїх записках в негарному вигляді». Чи не тому у «Щоденників» Володимира Винниченка такий гарний вигляд?..
(“Смолоскип України”, №10, 2013)
Read
June 29, 2024В Винниченка дуже нєгатівні вайби ((
Displaying 1 - 2 of 2 reviews