What do you think?
Rate this book
Чорна дошка
- GenresUkrainian Literature
368 pages, Hardcover
First published June 27, 2014
4 people are currently reading
50 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 6 of 6 reviews
July 16, 2025
Про таку книжку багато не напишеш. Суцільний біль. Важке читання. Бо про Голодомор.
Це все пише Лесь Терновий, який хотів стати письменником, а став гробарем і допомагає односельцям; повсякчас спостерігає, як у людей забирають усе, аби вбити українство.
У книжці описується і божевілля людей, коли вони бачать померлих; і коли мама відрубує собі ногу, бо думає, що діти то їстимуть. Є лінії також 80-их і сучасна. Дуже цікава паралель між сучасними школярами в реконструйованій учителькою ситуацією і поведінкою селян тоді, хоча спочатку вважали то неактуальним:
«Катерино Василівно! — взявся пояснювати Сашко. — Історія — це дуже класний предмет, але ж ця тема якась віддалена від реалій. — Він говорив та поглядав на задоволену Женю. І говорив ніби саме для того, аби ця Женя ось так задоволено на нього зиркала. — Постанови, цекакапебеу, хлібоздача, депеу, куркулі. Куди краще про козаків та про наше славне минуле… Хіба мало тем… таких, що підносять наш патріотизм, а не навпаки. А це? Це вже не актуально».
А по телебаченню показували таке:
«На центральних, загальноукраїнських та місцевих каналах відгодовані чиновники, численні аналітики, псевдо-і непсевдоісторики, модно вдягнені ведучі витонченою українською чи навіть російською мовою, а іноді й суржиком сповіщали про факти геноциду під час Голодомору тисяча дев’ятсот тридцять другого — тисяча дев’ятсот тридцять третього років. Розводили полеміку про те, що цей факт ще остаточно не доведений. Перебивались ці страшні одкровення рекламною паузою, у якій або смажили курку й поливали її «корисним» соусом, або закликали відвідати «Макдональдс», або провести незабутній час із коханою в ресторані італійської кухні».
«Документальні чорно-білі хроніки з мінорним музичним супроводом без попередження в один кадр змінились на яскравого зайчика, який у веселій пісеньці наполягав на тому, що треба їсти кульки фірми «Нестле». Реклама!»
Потужна книжка.
Це все пише Лесь Терновий, який хотів стати письменником, а став гробарем і допомагає односельцям; повсякчас спостерігає, як у людей забирають усе, аби вбити українство.
У книжці описується і божевілля людей, коли вони бачать померлих; і коли мама відрубує собі ногу, бо думає, що діти то їстимуть. Є лінії також 80-их і сучасна. Дуже цікава паралель між сучасними школярами в реконструйованій учителькою ситуацією і поведінкою селян тоді, хоча спочатку вважали то неактуальним:
«Катерино Василівно! — взявся пояснювати Сашко. — Історія — це дуже класний предмет, але ж ця тема якась віддалена від реалій. — Він говорив та поглядав на задоволену Женю. І говорив ніби саме для того, аби ця Женя ось так задоволено на нього зиркала. — Постанови, цекакапебеу, хлібоздача, депеу, куркулі. Куди краще про козаків та про наше славне минуле… Хіба мало тем… таких, що підносять наш патріотизм, а не навпаки. А це? Це вже не актуально».
А по телебаченню показували таке:
«На центральних, загальноукраїнських та місцевих каналах відгодовані чиновники, численні аналітики, псевдо-і непсевдоісторики, модно вдягнені ведучі витонченою українською чи навіть російською мовою, а іноді й суржиком сповіщали про факти геноциду під час Голодомору тисяча дев’ятсот тридцять другого — тисяча дев’ятсот тридцять третього років. Розводили полеміку про те, що цей факт ще остаточно не доведений. Перебивались ці страшні одкровення рекламною паузою, у якій або смажили курку й поливали її «корисним» соусом, або закликали відвідати «Макдональдс», або провести незабутній час із коханою в ресторані італійської кухні».
«Документальні чорно-білі хроніки з мінорним музичним супроводом без попередження в один кадр змінились на яскравого зайчика, який у веселій пісеньці наполягав на тому, що треба їсти кульки фірми «Нестле». Реклама!»
Потужна книжка.
March 30, 2020
після Василя Барки, "Чорна дошка" Наталки Доляк - один з кращих зразків української романістики на тему Голодомору. і хоча література ця важка і явно не для слабкодухих, її, переконаний, потрібно читати. а ще (і це ідеальний випадок!) екранізувати. з цієї історії вийшов би дивовижно чесний та драматичний серіал, бо історія Голодомору значно страшніша за Холокост, у якого, щоправда був і Спілберг, і десятки інших відомих режисерів. рекомендую, друзі
August 30, 2025
Я щиро рекомендую цю книжку всім, хто готовий морально читати про Голодомор. Бо вона дуже потужна, причому, що важливо, — не тільки темою, не тільки тим, що важлива тема розкрита досить повно. Як твір це дуже добре зроблено. Це гарна _книжка,_ і мені страшенно сподобалося, що в ній немає тих недоліків, які я помічаю в багатьох сучасних історичних творах українських авторів.
Звісно, це щемко, звісно, тут є патос, бо тема така. Це якісний, доречний патос і щирий щем, якого вдосталь. Не замало і не забагато. Вийшло ідеально, як на мій смак: книжка водночас щира, вочевидь базується на реальних подіях (в сенсі висвітлено реальні долі) — і якісно сконструйована, писана не тільки серцем, але й руками і холодною, коли треба, головою. Тож я говоритиму про неї багато, бо хочу, щоб якнайбільше людей знали про її чесноти та, можливо, вирішили почитати.
Почнімо з того, що прочитати її швидко, радше за все, не вийде. По-перше, тема важка, емоційно виснажлива. По-друге, текст складається з невеликих фрагментів, кожен з яких містить певну думку, яку доволі часто хочеться подумати, відклавши книжку. Не завжди ці думки якісь революційні, та все одно подумати їх хочеться. Принаймні, так було в мене.
Ще однією важливою характеристикою книжки є кілька часових ліній. Вони дуже грамотно скомпоновані. Перша і основна — власне, 1932-33 роки. І дві менші: 1980-ті роки та 2000-ні. Загалом канва історії така: головний герой, Лесь Терновий, пережив Голодомор і багато років зберігав пам’ять про те, що сталося тоді в його селі. Він журналіст, і непоганий, і під час тих страшних подій створив таку собі стислу (скільки влізе в записник, який він ретельно ховав) хроніку. Ясно, що вона рясніла скороченнями і недомовками, тому він був свідомий того, що без пояснень той блокнот мало що розповість сторонньому читачеві. Тому хотів передати ті спогади в нормальному вигляді. Але його діти і більшість онуків були надто совіцькі, щоб із ними можна було про таке говорити. Тому довелося довго чекати, допоки підросте онука Ліда, на його думку, спроможна поставитися до його спогадів належним чином. Лінія 1980-х років оповідає якраз про те, як юнка Ліда приїздить до діда і отримує той спадок, про існування якого нічого не знає. За 20 років у неї вже дорослий син Сашко, якому вона дає папку з записами, відтвореними зі слів Леся. В ті часи про Голодомор уже кажуть уголос, і в цій часовій лінії нам показують, що вже наявна традиція ставити на підвіконня свічки в пам'ять про померлих від голоду, Ліда і її чоловік Ігор дивляться по телевізору передачі про Голодомор. Але загалом ставлення до цієї теми ще не надто серйозне. (Щиро кажучи, мене здивувало, що так багато сусідів Ліди запалювали свічки, навколо мене буквально одиниці тоді дотримувалися цього звичаю). Прикметною є сцена в школі (Сашко старшокласник), коли на уроці історії дівчина намагається відповідати про Голодомор, але ті слова, які вона промовляє, взагалі не торкаються її мізків. Вона щось там формулює, але не співставляє з дійсністю, наче оповідає сюжет фантастичного твору. І коли Сашко потім запитує її, чи помер у неї хтось під час голоду, вона щиро відповідає: «Якого голоду?». І менше з тим, воно якось рухається, хтось все-таки дивиться ті передачі, хтось цікавиться темою, і наприкінці книжки Сашко допоможе зробити зі спогадів прадіда сценарій.
Певне нагнітання створюють мікросценки з тих менших часових ліній, сконцентровані на їжі. Коли після сцен з голодуючого села нам показують, приміром, Ігоря, чоловіка Ліди, котрий смажить картоплю, і докладно описують процес смаження, це ще увиразнює описане перед тим.
Сучасніші лінії містять елементи, що зрештою складаються в пазл. Розкладені ці елементи так, щоб у читача був шанс їх відшукати; наприклад, у сцені, коли Ліда розмовляє з Ігорем, вона раптом ні сіло ні впало називає його «Олексійович». Це не пасує ані до її манери говорити, ані до тексту загалом, слово випирає з тексту аж так, що я зашпорталася на цьому місці. І коли останнє речення (на позір дуже просте) перевернуло моє уявлення про долю персонажів, поставило її догори дригом, я згадала цього Олексійовича, і він потягнув за собою решту елементів пазлу, менш помітних у тексті. Цю історію, по-перше, цікаво розкручувати, по-друге, вона додає ще один важливий сенс книзі, але я не можу казати прямо який, бо спойлер.
У сучасних ліній ще є така особливість: після того, як книжка дочитана повністю, вони стають зрозумілішими — і що так буде, ясно спочатку. Коли мала Ліда приїздить у село до діда, з нею стаються дрібні пригоди, і цілком зрозуміло, що вони якось розкриються потім. Наприклад, дівчина зустрічає божевільну стару, котра всюди шукає свою дитину, підходить до кожної дівчинки і — «не вона, не вона...». Аж раптом якась дитина стає «вона», здіймається скандал, бо божевільна намагається відняти дівчинку в матері. Це наче крихітний епізод, сенс якого стає зрозумілим потім. І тут криється певна проблема: таких деталей настільки багато, що втримати їх усі в пам’яті неможливо, принаймні, мені не вдалося. Тому, дочитавши книжку, варто наново перечитати бодай двійко сцен з 80-х, щоб усе стало на свої місця. Але перечитувати цю книжку емоційно важко.
Про сучасні лінії все, тепер переходимо до основної. Тут багато про що є поговорити — і, до речі, якщо комусь треба сірої моралі, то її більш ніж удосталь.
Отже, перед нами на повний зріст постає Лесь Терновий. Він син селян, змалечку на землі, але совіцькі установки на нього вже вплинули, і він соромиться свого селянського походження. Прагне більшого, важливішого, прагне вийти з відсталости (яка в нього асоціюється з селянством) і прямувати до вершин, тобто стати пролетарем. Тому кидає рідний дім і вирушає до міста, щиро впевнений, що там перед ним миттю відкриються всі дороги. Звісно, так просто не буде, але зрештою Лесь виявить у собі журналістський талант і почне працювати в газеті. Якщо хтось подумав, що це звичайна робота журналіста, то ви так не думайте. Це робота пропагандиста, яка в нормі і в журналіста в сучасному розумінні є складовою фаху, звісно, але тоді не йшлося про складову. Спочатку нам описують його редакцію, роботу, колег. Змальовують картину, з якої чітко видно таке:
— ці люди щиро вірять у те, що пишуть;
— але водночас не надто щиро. Так, це уживається в одній голові. Вони _ліплять_ із себе щирих і палких прихильників совіцької влади. Бо знають: навіть думати інші думки небезпечно. Небезпечно не відчувати щирого захвату від совіцької дійсності, небезпечно думати, що насправді стоїть за фактами, які ти так майстерно викривляєш, небезпечно давати собі волю. Ти — мов кінь, яким сам же і керуєш;
— насправді вони все розуміли. Ну, майже все. Але старанно, дуже старанно не дивилися;
— саме на цих працівниках ідеологічного фронту (поза сумнівом, там був саме фронт) трималася система державного примусу, але самі вони жили в злигоднях.
До речі, вже тут, на перших сторінках, авторка починає показувати те, що показуватиме протягом усієї книжки: кати не були якоюсь однорідною спільнотою — ані класово, ані етнічно. Серед них були діти селян, робітників, дворян, заможних міщан; освічені і неосвічені; представники різних національностей (хіба московити гірші за інших), люди різного віку і різної статі.
Так от. У певний момент редакція вирішує (насправді не те щоб вирішує, піддається агітації та відповідному розпорядженню) поїхати по селах, які не виконують планів по хлібозаготівлі, щоб полум’яними промовами переконати жадібних селян не ховали зерно по коморах, а здати на потреби молодої держави. І Лесь разом з іншими опиняється в рідній Веселівці. Там ще немає голоду, але до того йде.
Ми побачимо розвиток подій докладно.
По суті, надалі перед нами проходитиме веремія (авторка дуже любить це слово) людських доль. Лесь коротко записує їх у свій блокнот, а нам переповідають докладно. Він згадав Солодовника — нам оповідають історію Солодовника. Згадав Малиночку — перед нами історія Малиночки. Не те щоб усе село на долоні, для такого треба було б кілька томів писати, але доль змальовано справді багато. «Куркулі», «підкуркульники», колгоспники, бідні і колись багаті, — навіть якщо читач настільки молодий, що нічого про це не знає, йому пояснять вельми докладно.
Звісно, історії ці рвуть душу, і описані вони, як на мене, достоту як треба. Не надто сухо, але й не надто надривно, бо долі цих людей ані не терплять байдужости оповідача, ані не потребують додаткового нагнітання. Загалом, ще раз нагадаю, патос тут є, і авторка вміло його використовує. Він чітко виміряний і доречний. От наприклад, начебто заяложений тими, хто використовує патос _невміло,_ образ матері з опухлими від голоду дітьми. Авторка використовує його, бо ж він стереотипний, от і беремо туди, де доречний стереотип (але, що важливо, стереотип не брехливий, адже ті матері і ті опухлі діти справді існували). І коли Сашко, правнук Леся, читає всі ті спогади, вони справляють на нього таке враження, що йому починають снитися жахіття. Це одна з перших сцен у книзі, це жахіття, сповнений символізму сон, де якраз є і та мати з дітьми, і поле пшениці, все те, що справді повинно бути в розповіді про Голодомор, але ж треба використовувати нормально, а не заяложувати. Ця сцена — цілком логічна і зрозуміла, юнак вражений, юнак не може спокійно спати, коли на нього впала така страшна правда. Патос цілком доречний, все на місці, жодна нота не фальшивить.
Важливо, що книжка розрахована зокрема і на тих, хто не надто знайомий з фактажем. Авторка розповість, як усе було, в деталях, згадає всі важливі події, і, що важливо, подасть їх не як вижимку з підручника. На жаль, у нас ще досі нерідко в історичних книжках можна зустріти фрагменти, де буквально вікіпедія чи якесь більш серйозне, але суто наукове джерело переписані з додаванням певних «засобів охудожнення» на кшталт епітетів «жахливий», «нестерпний», «стражденний» тощо. Наталка Доляк підійшла до цієї справи грамотно. Там, де треба стисло навести фактаж, дати таку собі історичну довідку, вона або покаже фрагмент статті, яку пише Лесь, або дасть послухати бравурну промову комуніста на зібранні, або змусить селян потеревенити про політику. І це вийде доречно, те, що не має стирчати в тексті, не стирчатиме. Для мене це було особливо цінною чеснотою, бо далеко не всі так уміють.
Звісно, в такій книзі не могло обійтися без теми впливу середовища на людину — і наскільки сама людина опирається тому впливу. Чи можна спаскудити хорошу людину, чи можна перевиховати ката. Наскільки людина може зламатися під тиском обставин і чи можливе відновлення. Для мене тут важливим був зокрема образ Октябрина, юнака, що входить до бригади комнезамівців. З одного боку, в ньому збереглася людяність, ми це бачимо неодноразово. Він навіть допомагає Терновому, і в певний момент здається, що, можливо, він ще не втрачений, може, з нього ще будуть люди. А потім він робить певний крок (не буду спойлерити), і... Коливаються терези. Не нам судити, але не судити неможливо. Не вимірювати, не стежити: впаде? Підніметься? Є надія чи немає?
Сам Лесь Терновий — теж вельми неоднозначна постать. На початку книжки він працює, не зважаючи на те, що в глибині душі розуміє, що бреше. Сумніви гризуть його, та він їх відганяє. Лише потрапивши до рідного села, побачивши горе власної родини, сусідів і знайомих, не витримує. Розуміє, що не може більше брехати самому собі. І от що цікаво: ми знаємо, що саме через написані ним статті постраждали, зокрема й загинули, люди. Але під час Голодомору, допомагаючи людям, чим може, він щиро думає: от я, хороша людина, я ледь не впав, але втримався, я зрозумів, мені відкрилися очі, я на боці добра. І лише багато років потому, вже дід, упевнено каже: «Їх убив я». Бо до розуміння власної ролі в скоєному треба дорости, а доростати, коли не можеш про це навіть згадувати, важко.
Звісно, я торкнулася лише частини питань, які розглядає книжка. Головна думка, яку я хочу донести: це справді якісна проза, що розповідає про важливі речі не дидактично, а змушуючи читача думати власною головою. Всім щиро рекомендую. А якщо можете поповнити цією книжкою якийсь бібліотечний фонд — обов’язково зробіть це.
Звісно, це щемко, звісно, тут є патос, бо тема така. Це якісний, доречний патос і щирий щем, якого вдосталь. Не замало і не забагато. Вийшло ідеально, як на мій смак: книжка водночас щира, вочевидь базується на реальних подіях (в сенсі висвітлено реальні долі) — і якісно сконструйована, писана не тільки серцем, але й руками і холодною, коли треба, головою. Тож я говоритиму про неї багато, бо хочу, щоб якнайбільше людей знали про її чесноти та, можливо, вирішили почитати.
Почнімо з того, що прочитати її швидко, радше за все, не вийде. По-перше, тема важка, емоційно виснажлива. По-друге, текст складається з невеликих фрагментів, кожен з яких містить певну думку, яку доволі часто хочеться подумати, відклавши книжку. Не завжди ці думки якісь революційні, та все одно подумати їх хочеться. Принаймні, так було в мене.
Ще однією важливою характеристикою книжки є кілька часових ліній. Вони дуже грамотно скомпоновані. Перша і основна — власне, 1932-33 роки. І дві менші: 1980-ті роки та 2000-ні. Загалом канва історії така: головний герой, Лесь Терновий, пережив Голодомор і багато років зберігав пам’ять про те, що сталося тоді в його селі. Він журналіст, і непоганий, і під час тих страшних подій створив таку собі стислу (скільки влізе в записник, який він ретельно ховав) хроніку. Ясно, що вона рясніла скороченнями і недомовками, тому він був свідомий того, що без пояснень той блокнот мало що розповість сторонньому читачеві. Тому хотів передати ті спогади в нормальному вигляді. Але його діти і більшість онуків були надто совіцькі, щоб із ними можна було про таке говорити. Тому довелося довго чекати, допоки підросте онука Ліда, на його думку, спроможна поставитися до його спогадів належним чином. Лінія 1980-х років оповідає якраз про те, як юнка Ліда приїздить до діда і отримує той спадок, про існування якого нічого не знає. За 20 років у неї вже дорослий син Сашко, якому вона дає папку з записами, відтвореними зі слів Леся. В ті часи про Голодомор уже кажуть уголос, і в цій часовій лінії нам показують, що вже наявна традиція ставити на підвіконня свічки в пам'ять про померлих від голоду, Ліда і її чоловік Ігор дивляться по телевізору передачі про Голодомор. Але загалом ставлення до цієї теми ще не надто серйозне. (Щиро кажучи, мене здивувало, що так багато сусідів Ліди запалювали свічки, навколо мене буквально одиниці тоді дотримувалися цього звичаю). Прикметною є сцена в школі (Сашко старшокласник), коли на уроці історії дівчина намагається відповідати про Голодомор, але ті слова, які вона промовляє, взагалі не торкаються її мізків. Вона щось там формулює, але не співставляє з дійсністю, наче оповідає сюжет фантастичного твору. І коли Сашко потім запитує її, чи помер у неї хтось під час голоду, вона щиро відповідає: «Якого голоду?». І менше з тим, воно якось рухається, хтось все-таки дивиться ті передачі, хтось цікавиться темою, і наприкінці книжки Сашко допоможе зробити зі спогадів прадіда сценарій.
Певне нагнітання створюють мікросценки з тих менших часових ліній, сконцентровані на їжі. Коли після сцен з голодуючого села нам показують, приміром, Ігоря, чоловіка Ліди, котрий смажить картоплю, і докладно описують процес смаження, це ще увиразнює описане перед тим.
Сучасніші лінії містять елементи, що зрештою складаються в пазл. Розкладені ці елементи так, щоб у читача був шанс їх відшукати; наприклад, у сцені, коли Ліда розмовляє з Ігорем, вона раптом ні сіло ні впало називає його «Олексійович». Це не пасує ані до її манери говорити, ані до тексту загалом, слово випирає з тексту аж так, що я зашпорталася на цьому місці. І коли останнє речення (на позір дуже просте) перевернуло моє уявлення про долю персонажів, поставило її догори дригом, я згадала цього Олексійовича, і він потягнув за собою решту елементів пазлу, менш помітних у тексті. Цю історію, по-перше, цікаво розкручувати, по-друге, вона додає ще один важливий сенс книзі, але я не можу казати прямо який, бо спойлер.
У сучасних ліній ще є така особливість: після того, як книжка дочитана повністю, вони стають зрозумілішими — і що так буде, ясно спочатку. Коли мала Ліда приїздить у село до діда, з нею стаються дрібні пригоди, і цілком зрозуміло, що вони якось розкриються потім. Наприклад, дівчина зустрічає божевільну стару, котра всюди шукає свою дитину, підходить до кожної дівчинки і — «не вона, не вона...». Аж раптом якась дитина стає «вона», здіймається скандал, бо божевільна намагається відняти дівчинку в матері. Це наче крихітний епізод, сенс якого стає зрозумілим потім. І тут криється певна проблема: таких деталей настільки багато, що втримати їх усі в пам’яті неможливо, принаймні, мені не вдалося. Тому, дочитавши книжку, варто наново перечитати бодай двійко сцен з 80-х, щоб усе стало на свої місця. Але перечитувати цю книжку емоційно важко.
Про сучасні лінії все, тепер переходимо до основної. Тут багато про що є поговорити — і, до речі, якщо комусь треба сірої моралі, то її більш ніж удосталь.
Отже, перед нами на повний зріст постає Лесь Терновий. Він син селян, змалечку на землі, але совіцькі установки на нього вже вплинули, і він соромиться свого селянського походження. Прагне більшого, важливішого, прагне вийти з відсталости (яка в нього асоціюється з селянством) і прямувати до вершин, тобто стати пролетарем. Тому кидає рідний дім і вирушає до міста, щиро впевнений, що там перед ним миттю відкриються всі дороги. Звісно, так просто не буде, але зрештою Лесь виявить у собі журналістський талант і почне працювати в газеті. Якщо хтось подумав, що це звичайна робота журналіста, то ви так не думайте. Це робота пропагандиста, яка в нормі і в журналіста в сучасному розумінні є складовою фаху, звісно, але тоді не йшлося про складову. Спочатку нам описують його редакцію, роботу, колег. Змальовують картину, з якої чітко видно таке:
— ці люди щиро вірять у те, що пишуть;
— але водночас не надто щиро. Так, це уживається в одній голові. Вони _ліплять_ із себе щирих і палких прихильників совіцької влади. Бо знають: навіть думати інші думки небезпечно. Небезпечно не відчувати щирого захвату від совіцької дійсності, небезпечно думати, що насправді стоїть за фактами, які ти так майстерно викривляєш, небезпечно давати собі волю. Ти — мов кінь, яким сам же і керуєш;
— насправді вони все розуміли. Ну, майже все. Але старанно, дуже старанно не дивилися;
— саме на цих працівниках ідеологічного фронту (поза сумнівом, там був саме фронт) трималася система державного примусу, але самі вони жили в злигоднях.
До речі, вже тут, на перших сторінках, авторка починає показувати те, що показуватиме протягом усієї книжки: кати не були якоюсь однорідною спільнотою — ані класово, ані етнічно. Серед них були діти селян, робітників, дворян, заможних міщан; освічені і неосвічені; представники різних національностей (хіба московити гірші за інших), люди різного віку і різної статі.
Так от. У певний момент редакція вирішує (насправді не те щоб вирішує, піддається агітації та відповідному розпорядженню) поїхати по селах, які не виконують планів по хлібозаготівлі, щоб полум’яними промовами переконати жадібних селян не ховали зерно по коморах, а здати на потреби молодої держави. І Лесь разом з іншими опиняється в рідній Веселівці. Там ще немає голоду, але до того йде.
Ми побачимо розвиток подій докладно.
По суті, надалі перед нами проходитиме веремія (авторка дуже любить це слово) людських доль. Лесь коротко записує їх у свій блокнот, а нам переповідають докладно. Він згадав Солодовника — нам оповідають історію Солодовника. Згадав Малиночку — перед нами історія Малиночки. Не те щоб усе село на долоні, для такого треба було б кілька томів писати, але доль змальовано справді багато. «Куркулі», «підкуркульники», колгоспники, бідні і колись багаті, — навіть якщо читач настільки молодий, що нічого про це не знає, йому пояснять вельми докладно.
Звісно, історії ці рвуть душу, і описані вони, як на мене, достоту як треба. Не надто сухо, але й не надто надривно, бо долі цих людей ані не терплять байдужости оповідача, ані не потребують додаткового нагнітання. Загалом, ще раз нагадаю, патос тут є, і авторка вміло його використовує. Він чітко виміряний і доречний. От наприклад, начебто заяложений тими, хто використовує патос _невміло,_ образ матері з опухлими від голоду дітьми. Авторка використовує його, бо ж він стереотипний, от і беремо туди, де доречний стереотип (але, що важливо, стереотип не брехливий, адже ті матері і ті опухлі діти справді існували). І коли Сашко, правнук Леся, читає всі ті спогади, вони справляють на нього таке враження, що йому починають снитися жахіття. Це одна з перших сцен у книзі, це жахіття, сповнений символізму сон, де якраз є і та мати з дітьми, і поле пшениці, все те, що справді повинно бути в розповіді про Голодомор, але ж треба використовувати нормально, а не заяложувати. Ця сцена — цілком логічна і зрозуміла, юнак вражений, юнак не може спокійно спати, коли на нього впала така страшна правда. Патос цілком доречний, все на місці, жодна нота не фальшивить.
Важливо, що книжка розрахована зокрема і на тих, хто не надто знайомий з фактажем. Авторка розповість, як усе було, в деталях, згадає всі важливі події, і, що важливо, подасть їх не як вижимку з підручника. На жаль, у нас ще досі нерідко в історичних книжках можна зустріти фрагменти, де буквально вікіпедія чи якесь більш серйозне, але суто наукове джерело переписані з додаванням певних «засобів охудожнення» на кшталт епітетів «жахливий», «нестерпний», «стражденний» тощо. Наталка Доляк підійшла до цієї справи грамотно. Там, де треба стисло навести фактаж, дати таку собі історичну довідку, вона або покаже фрагмент статті, яку пише Лесь, або дасть послухати бравурну промову комуніста на зібранні, або змусить селян потеревенити про політику. І це вийде доречно, те, що не має стирчати в тексті, не стирчатиме. Для мене це було особливо цінною чеснотою, бо далеко не всі так уміють.
Звісно, в такій книзі не могло обійтися без теми впливу середовища на людину — і наскільки сама людина опирається тому впливу. Чи можна спаскудити хорошу людину, чи можна перевиховати ката. Наскільки людина може зламатися під тиском обставин і чи можливе відновлення. Для мене тут важливим був зокрема образ Октябрина, юнака, що входить до бригади комнезамівців. З одного боку, в ньому збереглася людяність, ми це бачимо неодноразово. Він навіть допомагає Терновому, і в певний момент здається, що, можливо, він ще не втрачений, може, з нього ще будуть люди. А потім він робить певний крок (не буду спойлерити), і... Коливаються терези. Не нам судити, але не судити неможливо. Не вимірювати, не стежити: впаде? Підніметься? Є надія чи немає?
Сам Лесь Терновий — теж вельми неоднозначна постать. На початку книжки він працює, не зважаючи на те, що в глибині душі розуміє, що бреше. Сумніви гризуть його, та він їх відганяє. Лише потрапивши до рідного села, побачивши горе власної родини, сусідів і знайомих, не витримує. Розуміє, що не може більше брехати самому собі. І от що цікаво: ми знаємо, що саме через написані ним статті постраждали, зокрема й загинули, люди. Але під час Голодомору, допомагаючи людям, чим може, він щиро думає: от я, хороша людина, я ледь не впав, але втримався, я зрозумів, мені відкрилися очі, я на боці добра. І лише багато років потому, вже дід, упевнено каже: «Їх убив я». Бо до розуміння власної ролі в скоєному треба дорости, а доростати, коли не можеш про це навіть згадувати, важко.
Звісно, я торкнулася лише частини питань, які розглядає книжка. Головна думка, яку я хочу донести: це справді якісна проза, що розповідає про важливі речі не дидактично, а змушуючи читача думати власною головою. Всім щиро рекомендую. А якщо можете поповнити цією книжкою якийсь бібліотечний фонд — обов’язково зробіть це.
April 9, 2022
Це нелегка книга. Але це історія українського народу, а тому її варто читати.
April 16, 2022
Емоційно важко було читати. І, вкотре, розумію, що не так страшна чужа воша, як своя гнида.
"«І що я вам зробив? Чи ж кого образив? Ні! Люди ж свої, а так їх щось змінило. Диви, як Охрім горлянку дере, аж нова кацавейка на ньому дуба стає. А було ж таке, дрантя дрантям, і не раз до мене приходило на позички. І давав же. А вони брали, а самі працювати не хотіли. А тепер, бач, і просити не треба, і позичати не варто. Прийшов та взяв, шо в око впало»."©
"Викорчувати хочуть весь рід український, як оту райську яблуньку. Щоб під корінь, щоб ні плодів, ні пеньочків не лишилось. Щоб ні пам’яті, ні слави від козацького роду на очі не трапилось. Щоб лише гвинтики в країні мешкали, лише безликі боввани, виконувачі наказів, розпоряджень та підлих законів."©
"«І що я вам зробив? Чи ж кого образив? Ні! Люди ж свої, а так їх щось змінило. Диви, як Охрім горлянку дере, аж нова кацавейка на ньому дуба стає. А було ж таке, дрантя дрантям, і не раз до мене приходило на позички. І давав же. А вони брали, а самі працювати не хотіли. А тепер, бач, і просити не треба, і позичати не варто. Прийшов та взяв, шо в око впало»."©
"Викорчувати хочуть весь рід український, як оту райську яблуньку. Щоб під корінь, щоб ні плодів, ні пеньочків не лишилось. Щоб ні пам’яті, ні слави від козацького роду на очі не трапилось. Щоб лише гвинтики в країні мешкали, лише безликі боввани, виконувачі наказів, розпоряджень та підлих законів."©
May 8, 2025
Важко далася мені ця книга, бо я надто емоційно занурилася в неї. Безперечно, усі книги, так чи інакше пов'язані з геноцидом українського народу, болючі, але наразі особливо, бо це відкрита рана, нищення триває.
Раніше подібна література вражала, засмучувала, а тепер розлючую і лякає, бо ніхто не гарантує, що подібне не повториться.
Тож, твердо стоїмо на своєму і щодня донатимо на захисників!
Панорамна і багатоголоса розповідь, тут, певно, зібрано більшість процесів, пов'язаних з Голодомором. До останнього сподівалася, що не читатиму про поїдання дітей... Фінал подивував. А ще це скарбниця нашого знищеного минулого, читайте та усвідомлюйте, якими ми були до зросійщення і зрадянщення. Впевнена, ваша лють палатиме яскравіше.
Це мають прочитати всі.
Раніше подібна література вражала, засмучувала, а тепер розлючую і лякає, бо ніхто не гарантує, що подібне не повториться.
Тож, твердо стоїмо на своєму і щодня донатимо на захисників!
Панорамна і багатоголоса розповідь, тут, певно, зібрано більшість процесів, пов'язаних з Голодомором. До останнього сподівалася, що не читатиму про поїдання дітей... Фінал подивував. А ще це скарбниця нашого знищеного минулого, читайте та усвідомлюйте, якими ми були до зросійщення і зрадянщення. Впевнена, ваша лють палатиме яскравіше.
Це мають прочитати всі.
Displaying 1 - 6 of 6 reviews