Ідея цієї книжки народилася в Євгенії Кононенко, письменниці і дослідниці культури, після прочитання «Приватної книгозбірні» Борхеса, де висловлені думки великого мислителя про найславетніші літературні шедеври. Це видання така ж маленька бібліотека, що стала келією для письменниці, яка перечитує знакові книжки і пише про них, як про своє життя біженки у Франції. І свою культурну ідентичність. І культуру як нескінчену розмову, яка уривається, проектуючи на сучасні реалії рядки поезії Лесі Українки, коли від одного слова розкрилася в душі труна: «Мої друзі не витримують напруги діалогу, і протягом другого року війни я потрапляю у простір тих розмов, коли співрозмовник перебиває, уриває фразу, якщо в ній посягають на його світогляд. У просторі небажання йти до кінця. У просторі героїчної омани й боягузтва. У просторі бажання ідеалізувати своїх і демонізувати всіх без винятку чужих». Видання містить ілюстрації знакових літературних місць, які відкрила для себе авторка.
Мені багато есеїв сподобались, але, як на мене, забагато було згадувань російської літератури. В передостанньому есе можна було обійдись без вірша Гумільова. Друга збірка про життя пані Кононенко у Франції була більше про саму Францію, літературу та як французи сприймають нашу культуру, і як вони відносяться до російської культури також. Відкривається розуміння того, чого нашу культуру так мало знають за кордоном, а ось російська на кожному кроці, при чому самій французи бачать в ній зовсім інше, ніж те, що бачимо ми. Тому у нас з Європою існує таке не порозуміння. Вони відкриті до дискусій і різних точок зору не розуміючи, що коли війна стоїть на порозі твого дому, дискусіям більше місця немає. А вони, нажаль, досі вірять в оцю «демократичну імперію».
Ще одна прочитана книга української письменниці Євгенії Кононенко. Цього разу це «Нескінчені розмови», які захопили мене вже з першої сторінки💭
Не хочеться, щоб у вас склалося враження, що «Нескінчені розмови» – це весела історія. Ні, це зовсім не так. Як і в попередній книзі («Той Божевільний Рік»), пані Євгенія ділиться своїми думками-рефлексіями про життя та власний біль. Розповідає про вимушену еміграцію, про те, як переживає смерть доньки та поранення сина-військового.
Часом, у книзі наводитися поезія інших авторів. Наприклад, Мілана Кундера, Тараса Шевченка, Лесі Українки.
Авторка розповідає, як зі своєю французькою подругою їздила на могилу до Володимира Винниченка у маленьке містечко Мужен у Франції, та як знайомила іноземних друзів із творчістю українських класиків.
Це маленька, але така прекрасна книга!
• Як на мене, добрий історичний роман – це насамперед знання реалій епохи. А потім з’ясування вузлових дат, що напевне були в житті історичної особи, які підтверджені документами. А далі варто увімкнути активну уяву і уявляти себе на місці героя чи героїні історичного роману. І тоді белетризована біографія викликатиме довіру.
• Скільки разів кажу собі, що ненависть – то кислота, яка роз’їдає посуд, в який її налито, більшою мірою, ніж тих, на кого це потрібно виплеснути.
• Якщо літературний твір свого часу викликав емоційні переживання, то будь-які недоброзичливі стосовно цього твору зауваги не змінять ставлення читача.
• Коли перекладаєш, мимоволі проживаєш життя героїнь та героїв.
• Літературна відвертість – це провокація нескінченних розмов про те, про що зараз не говорять публічно, що сьогодні ще вважається аморальним.
• Значення має те, що люди у своїй більшості сприймають міфологічні наративи як істину – свідомо чи несвідомо. Схоже, моя сердешна дочка прожила в полоні міфу «В мене все погано і ніколи не буде добре». І я не змогла вирвати її із в’язниці того міфу. А хтось живе у рамках міфу «В мене все вийде», і це також працює.