Недержавні таємниці: нотатки на берегах пам`яті

by Віктор Ющенко

«Недержавні таємниці» — це щира розмова третього Президента України Віктора Ющенка з відомим істориком і журналістом Олександром Зінченком про приватні сторінки біографії: про кохання і кар’єрні повороти, життя і смерть найдорожчих людей. У книжці він оповідає, як перетнулися долі його батьків — Андрія і Варвари, про диво віщих снів і гіркий полиновий хліб дитинства.

У книзі порушаться питання й державного рівня. Наприклад, чому бандити не сидять у тюрмах? Чому Президент Ющенко відмовився повертати у дію Конституцію 1996 року? Чи планувався державний переворот у вересні 2005 року? Що зруйнувало таємний союз БЮТ та Партії регіонів улітку 2009 року? Чому насправді розпалася помаранчева команда? Що відбувалося за лаштунками Майдану? Хто і чому отруїв опозиційного кандидата в президенти у вересні 2004 року? Як подолати найбільшу в історії повоєнної Європи гіперінфляцію? Віктор Ющенко щиро і без вуалі дає відповіді на ці та багато інших гострих і болючих запитань.

«Недержавні таємниці» — не тільки колекція призабутих уже фактів новітньої історії, а й захоплююча оповідь про подолання тягаря радянського минулого, про те, як і чому змінювалася Україна протягом останніх 60 років.

511 pages, Hardcover

First published January 1, 2014

About the author

Viktor Andriyovych Yushchenko is a Ukrainian politician. He was the third President of Ukraine from 2005 to 2010.

Reviews

[Olga Pogynaiko · Rating 5 out of 5]

Що спільного у Віктора Ющенка і Володимира Винниченка? На перший погляд нічого. Цей – банкір, той – письменник; цей - майже націоналіст, той – майже комуніст; цей – пострадянська людина, той – ще дорадянська… Але в народній уяві їхні постаті дивним чином збігаються. Як саме – поясню на прикладі. Я не раз бачила негативну реакцію на «Смолоскипівське» видання «Щоденників» Винниченка, що «це той паскудник, який прогаяв Україну»! А коли у «Фоліо» вийшли спогади Ющенка, то я зі здивуванням помітила, що навіть у моєму колі реакція схожа, реакція, яку можна описати сумно відомою з радянських часів формулою: «не чітал, но осуджаю». А чого не читав? Та чого ж, бо «не варт і читати», ясне діло! Правду кажучи, я такої позиції не розумію. Ну хіба вам не хочеться дізнатися, як усе було насправді???
Структура книжки – хронологічна. Серед дитячих спогадів екс-президента корови і кози, книжки на горищі, мрія про фотоапарат і велосипед, а також «чудо електрифікації» того самого року, коли Гагарін полетів у космос. І то нічого, що «коли у селі почули, що Гагарін у космос полетів, дехто перепитував: куди-куди полетів?!» (ст. 46).
Далі – навчання у Тернополі і армія. «Радянське суспільство у 1970-ті, - розповідає Ющенко про свою молодість, себто про славнозвісні часи брежнєвського «застою», - усе більше нагадувало засніжений гірський схил перед сходженням лавини. Сніг усе ще має вигляд моноліту. Але всередині уже працювали невидимі сили. Під монолітом суспільної «верхівки» лишався легший, розсипчастий шар. Ці два шари суспільства між собою були пов’язані дуже слабо. «Моноліт» верхнього шару потихеньку плив під власною вагою по легших, нижніх прошарках. Будь-якої миті ця позірна, скріплена конформізмом монолітність могла тріснути, зламатися і рушити лавиною. Достатньо було найменшого зусилля, щоб порушити нестійку рівновагу. Зовні ці внутрішні напруження радянського суспільства були непомітні: здавалося, усе мирно спить – «застій». Але насправді суспільство тільки чекало нагоди, щоб вибухнути змінами» (ст. 81). Зміни настали з приходом до влади Горбачова і розпочалися, як це не дивно, з банківського сектора, а потім ця лавина знесла і всю прогнилу конструкцію Радянського союзу.
Хто хоче дізнатися, як за чесно Москва «малювала» Україні державний борг, коли з’явилися валютна й зернова біржі, як формувалися золотовалютні резерви і як на переплавку ледь не потрапив кубок Кочубея, де друкувалися перші українські гривні і які країни друкують тепер свої гроші в Україні – може про все це прочитати у спогадах Ющенка-банкіра. Утримуючись від простого переказу тексту, бо рецензія – це не той жанр, я все ж наведу тут два уривки з книжки, які в моєму примірнику спогадів відзначені знаками оклику. Про походження національного боргу України Ющенко розповідає на сторінках 145-146: «…навіть до 1993 року усі міжнародні платежі колишні союзні республіки мусіли проводити через Москву. Тобто остаточно незалежною ані українська банківська система, ані Україна в цілому до цього моменту іще не була. […Москва] …вибірково пропускала платіжні документи, багато чого там просто блокували, а те, що пропускали, - відносили до національного боргу України. Це була груба методична помилка: усі оплати, які йшли з України через Москву, сальдувалися. Тобто якась територія купила більше, ніж продала, – і виникає негативне сальдо, яке відносили на субрахунок України. Насправді це був дефіцит торговельного балансу, який був оплачений: адже ніхто безоплатно жодних товарів чи послуг не відпускав. Просто за певний період ми купили більше, ніж продали, - наше негативне сальдо було звичайною констатацією цього факту. […] Але Москва оформила це сальдо як різницю між платіжними оборотами і перетворила на національний борг України. На жаль, український уряд прийняв це як державні зобов’язання».
Інший уривок теж по-своєму показовий і в ширшому контексті цілком може з’ясувати, чому ми нині «маємо те, що маємо».
«Тільки ми випустили в обіг гривню, на другий чи на третій день мені телефонує Олександр Миколайович Ткаченко, тодішній перший заступник Голови Верховної Ради, колишній міністр сільського господарства УРСР і Герой Соціалістичної Праці. «Здрастє» він сказав, але відчувається, що говорить сухо і через силу, намагається стримувати себе, чую – Олександр Миколайович у гніві. Зі слухавки бринить скрегіт металу у добре поставленому голосі:
- Вікторе Андрійовичу! Хто вам дав право на грошах розміщати портрети зрадників?
- Олександре Миколайовичу, там нема зрадників.
- Там є зрадники! На десятці!
- Мазепа – не зрадник, Олександре Миколайовичу.
А він так покректав мені в слухавку і каже: «Вікторе Андрійовичу, очевидно, ми вчили різні історії» (ст. 205). Нині вже всім стало цілком зрозуміло, що саме ці «різні історії», які за 23 роки незалежності для якоїсь частини українців так і не стали однією історією, перетворилися в найбільшу проблему для сучасної української держави, бо за ними – можливість маніпулювання, поділів по Збручу, по Дніпру чи по інших уявних лініях, а навіть і можливість окупувати Крим, що начебто завжди був «русскій», попри те, що це «завжди» обмежується останніми двомастами років.
Ще кілька розділів присвячені перебуванню Ющенка на посаді прем’єр-міністра, президентським перегонам 2004 року й Помаранчевій революції. «Прем’єрська» частина стосується переважно економічних показників, що ж до частини «передвиборчої», то треба сказати, що тут є всі атрибути гостросюжетного фільму, які, втім, ми всі нещодавно пройшли «по другому колу»: і закриття аеропортів, і зборища «братків» (майбутніх «тітушок») на місці проведення зустрічі з виборцями, і підозрілі машини на дорогах, і навіть голосування руками за дуже сумнівний законопроект. «Литвин зачитує постанову, стоячи в якомусь кутку. Що конкретно він каже – зрозуміти не можна через шум і галас. Євген Червоненко заліз на стіл і дудів у якусь дудку. Гудів добре – нічого не чути було. Хтось увімкнув сирену. У цьому гармидері депутати голосують руками. Тетяна Засуха – відразу двома. Завдяки її історичному жесту журналісти, які спостерігали усе це з балкона, назвали все, що відбувалося того дня, - «парнокопитне голосування». Більшість стверджувала, що законопроект № 4105 проголосувало 276 депутатів. Потім з’ясувалося, що декілька депутатів, голоси яких порахувала лічильна комісія, фізично були відсутні в залі» (ст. 296). Виглядає так, що Янукович як авторитарний президент свого часу мав доброго вчителя.
Поміж рештою подробиць цієї історії наведено кучмівські темники, «відрижка» від яких несподівано трапилася мені в поїзді. Сам темник звучить так: «Основна ідеологема сюжетів – В. Ющенко та його оточення свідомо ввели в оману громадськість, інсценізували отруєння…» (ст. 334). І ось пані на сусідній полиці питає: «І що, справді його отруїли? Чи сам собі, щоб підняти рейтинг?». Що я могла їй відповісти? Хіба що своє враження від тих подробиць, які наведено в книжці: отруєння було, я не вірю, щоб хтось при здоровому глузді міг отаке про себе збрехати, не кажучи вже про зробити. «Після того, як минули кілька тижнів після отруєння, у мене по всьому тілу на шкірі почали утворюватися гнійні кісти. Діоксин потрапив у підшкірний жир і спричинив цей процес. На обличчі його могли спостерігати всі оточуючі. Подібні процеси відбувалися по всьому тілу. (…) Ці кісти треба було весь час чистити. Кожну кісту треба було розрізати, видалити гній, зупинити кров. Операції мені робили спочатку майже щотижня. (…) Спеціалісти порахували приблизний обсяг тих виділень за весь цей час. У них вийшло десь 2,5 відра. (…) Були випадки, коли раптово відкривалася потужна кровотеча на ногах. Часом кровило тіло, і я мусив змінювати по кілька сорочок протягом дня. Мене весь час нудило. Ця нудота (…) тривала майже без кінця два роки» (ст. 323).
Чому ж на посаді Президента України Віктор Ющенко не довів розслідування до кінця? Чому ніхто так і не відповів за отруєння? «…у цій справі не все так просто: тут задіяні політичні гравці найбільшого калібру. Треба, щоб зірки у якийсь особливий спосіб розташувались на небі – можливо, тоді щось у тій справі зміниться», - розмірковує про настання історичної справедливості автор, натякаючи, що його бачення України у європейському вимірі - «для Росії це було неприйнятно» (ст. 337).
Деякі змальовані в книжці моменти Помаранчевої революції повторювалися на Революції гідності. І не завжди вони були більш драматичними, часом таке повторення швидше виглядало, як фарс. Зокрема випадок із «пошуками президента» в адміністрації. Пам’ятаєте цей випадок? Лідери опозиції шукають Януковича в АП в той час, коли сам він, і всі це добре знають, перебуває з візитом у Китаї… Щось схоже у 2004 році пропонували Ющенкові, але йому тоді вистачило розуму від таких «прогулянок» відмовитися, бо «Кучма сидів у лісі, на робоче місце в місті його не пускали демонстранти» (ст. 363), тож «президент на роботу не ходить, а отже, нема кому передавати там петиції» (ст. 353).
Хто винен в розвалі «помаранчевих»? Вочевидь, всі учасники, більшою чи меншою мірою. І Ющенко в принципі цього не заперечує, хоча слід відмітити, що з його оповіді більша частка вини все ж падає на Юлію Тимошенко, як на авторку численних інтриг та брудних викидів у пресу, а часом і таких «дивних» ініціатив, як-то прохання призначити Медведчука першим віце-прем’єром чи «широка коаліція».
Підозріваю, що на цьому місці дехто з прихильників Тимошенко покине читати рецензію (якщо взагалі сюди дочитає). Не поспішайте, бо насправді Ющенко тільки в одному місці визнає, що «Тимошенко - це моя найбільша помилка» (ст. 422). А поза тим відгукується про неї значно толерантніше, ніж того можна було сподіватися.
Узагалі, «неповторення помилок помаранчевих» - це, найкраща позиція, через призму якої слід сприймати все описане Ющенком у «постпомаранчевих» розділах. Але їх так само можна використовувати й з прогностичною метою, аби при потребі змоделювати, як ті чи інші політики можуть поводитися завтра і слід буде реагувати на їхні вчинки. Чи не найбільша інтрига майбутнього – дострокові парламентські вибори – передусім залежить від двох політичних гравців, стосунки між якими добре описує наступний фрагмент книжки:
«Перед тим як формувати уряд, я поговорив з Порошенком. Я дав йому чистий аркуш паперу і сказав: якщо я тобі доручаю сформувати уряд, будь ласка, дай відповідь і запропонуй місце в урядовій коаліції для Тимошенко. Таке саме завдання отримала Тимошенко.
Результат цього іспиту виявився досить сумний: і Тимошенко, і Порошенко його провалили. Ані одна, ані інша сторона не бачила можливості компромісу і не змогла його виписати. Коли Порошенко приніс свої пропозиції по формуванню персонального складу органів влади, я швидко пробіг його по діагоналі і не побачив прізвища Тимошенко:
- Петре Олексійовичу, а яким ви бачите місце Тимошенко у системі влади?
- Я його не бачу.
Десь так це прозвучало з одного боку, і майже такий самий діалог у мене відбувся із Тимошенко щодо Порошенка. Іспит на єдність команди був провалений» (ст. 421).
Як відомо, «Недержавні таємниці» вийшли у квітні, за місяць до виборів президента, то чи мали вони вплив на електоральні симпатії? І якщо конкретизувати: чи були такі читачі, які під впливом цієї книжки передумали голосувати за Тимошенко? Думаю, так. Дехто з тих, хто вагався, ймовірно, прийняв рішення на основі розділу про «ширку» або інших. Але навіть якщо це зробила половина з тих, хто за перші місяць-два викупив весь перший тираж, то це все одно якихось півтори тисячі голосів, що, очевидно, погоди не зробили.
Що найцікавіше в мемуарах будь-якого політика? Як на мене, відгуки про «братів по цеху». Серед найбільш згадуваних Ющенком: Гетьман, Плющ, Звягільський, Кучма, Тимошенко, Порошенко. Треба сказати, що в своїх спогадах про них Віктор Ющенко дуже коректний, ба навіть делікатний. Про людей, з яким йому довелося перетинатися в житті і роботі, він пише здебільшого тільки хороше. Зокрема, з його спогадів вимальовуються дуже позитивні образи Вадима Гетьмана і В’ячеслава Чорновола, Івана Плюща й Петра Порошенка. Усі ці позитивні герої, позитивні цілком закономірно, окрім хіба що Плюща, котрий в уявленні українців (принаймні мого покоління) нічим особливим не відзначився, натомість тут бачимо образ людини, яка неодноразово мала вирішальне слово в підтримці реформ, вміла слухати й сприймати чужі аргументи, переконувати й домовлятися. І саме Плющ у 2004 році фактично врятував Ющенкові життя, організувавши його виїзд лікуватися в «Рудольфінерхауз».
Щодо негативних персонажів, то навіть вони у «Недержавних таємницях» не виглядають безнадійними. Так, Леонід Кучма на першому президентському терміні – це швидше реформатор, попри те, що в Кучми «пили всі», а наради він проводив у манері директора заводу. Згадуючи про Давида Жванію, котрий настирно кликав майбутнього президента на вечерю до Сацюка і Смешка (якого нині, до речі, скрізь запрошують як великого експерта), потім виступав категорично проти лікування закордоном, а врешті у 2008 році заявив про «опоясуючий герпес», Ющенко все одно не засуджує його; він розповідає те, що має розповісти, але відразу за цим мінімумом воліє про нього просто забути: «…це той випадок, коли ти до якоїсь миті поважаєш і шануєш людину, а після – не бажаєш навіть згадувати про неї» (ст. 336).
Є у спогадах Віктора Андрійовича і відверті вади. Найбільша – його загальна некритичність щодо себе. Інакше кажучи, він завжди правий, завжди «білий і пухнастий». Так, звичайно, можна писати спогади, жанр дозволяє, та й сама людська пам’ять схильна затримувати хороше, а погане відтісняти у підсвідомість. Але ідеальних людей не буває, ми всі робимо помилки, і здатність ці помилки визнати, проаналізувати й навчитися на них – ознака і внутрішньої сили, і розуму, і навіть якоїсь загальної адекватності. Я упродовж усієї книжки чекала хоч би якоїсь самокритики. На жаль, саме цього Віктор Андрійович так і не зробив.
Що ж до самого видання, то треба сказати, що виглядає воно цілком естетично, що, безумовно, до певної міри фарт, особливо якщо згадати, на якому папері і в якому оформленні той самий видавець торік перевидав спогади Шевельова. Дехто з моїх знайомих каже, що книжка стилістично неоковирна і невідредагована. Примітно, що мало хто з них насправді її читав. Так, я знайшла трохи невідокремлених відокремлюваних зворотів і відвертих русизмів. Але не так уже їх багато, і можна сказати, що загалом книжка написана і відредагована добре. Серйозні теми в ній розбавлені гумористичними випадками з життя, складні речі, зокрема банківські поняття і економічні процеси, пояснені простими словами, тож навіть читач «з народу» не буде відчувати труднощів у розумінні тих чи інших процесів державотворення 1990-х – 2000-х років. Так що «Недержавні таємниці» цілком можна рекомендувати й навіть дарувати рідним чи друзям, принаймні, я так і роблю.
Насолоджуйтесь )

[Kris · Rating 3 out of 5]

Жодні таємниці й справді розкриті не були, але в книзі описано багато непублічних і маловідомих широкому колу людей подій, в тому числі події, які спричинили розвал помаранчевої команди, а також проблеми зі здоров'ям президента після отруєння. Звичайно, це мемуари, тобто суб'єктивна точка зору автора на події (і ставитись до них варто з певною долею критики), але багато фактів, наведених в книзі, читач навряд чи знайде в інших джерелах, в тому числі в підручниках з історії.

[Andriy · Rating 4 out of 5]

Цікава книжка, розкрила для мене Ющенка як досить трагічну фігуру, у якої все мало вийти, але через обставини - не склалось. Після прочитання відчувався жаль, але при цьому і повага до Президента. В цілому, нічого сенсаційного там не опубліковано, але ще раз згадати, яка у нас колись була країна було цікаво.

[Olya Vorobey · Rating 4 out of 5]

Зараз багато речей там здаються дуже наївними, після того, що ми зараз вже знаємо але багато цікавого про дев'яності і що тоді робилося, від деяких речей дев'яностих, про які розповідає Ющенко - шок.

[Sant · Rating 5 out of 5]

Любовь к Украине у ВАЮ становится материальной. Профессионал-экономист волею судеб стал Президентом Украины, но последствия отравления не отпустили. Ярче становятся образы Кучмы, Мороза, Гетьмана. Много про семью. Дочитал. Понравилось. Книг других политиков не читал, эта понравился искренностью, я поверил. На этом фоне попробую Кучму и Ельцина.

[Ievgeniia Tkhoo · Rating 5 out of 5]

книга сподобається усім, кого цікавить історія Укарїни
для мене було відкриттям - іншої сторони правління цим президентом