Патріція Килина пише так, наче видлублює античну скульптуру з мармуру. Багато звернень до форм природи, які кам'яніють в образах. Читаючи збірку, я почувалася так, наче має от-от наступити щось трагічне; книга для мене була пронизана саспенсом. Авторка не пише — виголошує. І цього всього вона досягнула за 30 сторінок.
Після першого прочитання мені не сподобалося, бо не вдалося мені перетравити генія; зараз, звертаючись не лише до емоцій, які тексти викликають, а й до текстів-у-собі, я захоплююся Патріцією та її словом.