Улас Самчук - український письменник, журналіст і публіцист, редактор, лауреат УММАН, член уряду УНР на вигнанні, член ОУП «Слово».
Улас Олексійович Самчук народився 20 (за старим стилем 7) лютого 1905 року в селі Дермань Дубенського повіту Волинської губернії (нині Здолбунівський район Рівненської області) у родині Олексія Антоновича та Настасії Ульянівни Самчуків. По суті, світогляд майбутнього визначного письменника світу формували як родина, так і довкілля: "… Дермань для мене центр центрів на планеті. І не тільки тому, що десь там і колись там я народився… Але також тому, що це справді «село, неначе писанка», з його древнім Троїцьким монастирем, Свято-Феодорівською учительською семінарією, садами, парками, гаями, яругами, пречудовими переказами та легендами".
У літературній творчості Самчук був літописцем змагань українського народу протягом сучасного йому півстоліття. Своє перше оповідання — «На старих стежках» — опублікував у 1926 році у варшавському журналі «Наша бесіда», а з 1929 року став постійно співпрацювати з «Літературно-науковим вісником», «Дзвонами» (журнали виходили у Львові), «Самостійною думкою» (Чернівці), «Розбудовою нації» (Берлін), «Сурмою» (без сталого місця перебування редакції).
У найвидатнішому творі Самчука — трилогії «Волинь» (І—III, 1932—1937) виведений збірний образ української молодої людини 1910-х — початку 1920-х pp., що прагне знайти місце України у світі й шляхи її національно-культурного й державного становлення. Робота над першою й другою частинами тривала з 1929 по 1935 роки, над третьою — з 1935 по 1937 роки. Саме роман «Волинь» приніс 32-річному письменнику світову славу. Як стверджує дослідник творчості Уласа Самчука Степан Пінчук: «У 30-х роках вживалися певні заходи щодо кандидування Уласа Самчука на Нобелівську премію за роман «Волинь» (як і Володимира Винниченка за «Сонячну машину»). Але, на жаль, їхніх імен немає серед Нобелівських лауреатів: твори письменників погромленого і пригнобленого народу виявились неконкурентноздатними не за мірою таланту, а через відсутність перекладів, відповідної реклами» Ідейним продовженням «Волині» є повість «Кулак» (1932). У романі «Марія» (1934) відтворена голодова трагедія українського народу на центральних і східноукраїнських землях 1932—1933, у романі «Гори говорять» (1934) — боротьба гуцулів з угорцями на Закарпатті.
У повоєнний період творчості Самчука сюжетним продовженням «Волині» є його роман-хроніка «Юність Василя Шеремети» (І-ІІ, 1946-47). У 1947 закінчив драму «Шумлять жорна». У незакінченій трилогії «Ост»: «Морозів хутір» (1948) і «Темнота» (1957), зображена українська людина та її роль у незвичайних і трагічних умовах міжвоєнної й сучасної підрадянської дійсності. Темами останніх книг Самчука є боротьба УПА на Волині (роман «Чого не гоїть вогонь», 1959) і життя українських емігрантів у Канаді («На твердій землі», 1967). Переживанням Другої світової війни присвячені спогади «П'ять по дванадцятій» (1954) і «На білому коні» (1956).
Книга про українську еміграцію у Канаді.Можливо,читати цікаво буде не всім. Але мені,як емігрантці і поціновувачці творчості Самчука було дуже пізнавально. По-перше книга зовсім відмінна від його відомих "Марії" і "Волині".Аж не віриться,що головні герої-українці. Так,згадуються і репресії, і смерть від голоду, і перебування у таборах,але якось так ніби це було у іншому житті. Хоч це справді,було інше життя. І тут людина дістається твердої землі. Отримує можливість жити вільно,працювати і заробляти,складати плани на майбутнє,які не розсипаються у прах від несподіваного дзвінка у двері.Розповідь мені нагадала трохи навіть романи Ремарка. Тільки без трагічного присмаку і з щасливим закінченням.Життя на широку ногу,ресторани,бали,сукні від відомих дизайнерів.І все це не про американців,а про українців,які вирвалися з жорстокого СССР. Вони розмовляють рідною мовою,розбудовують свою власну інфраструктуру.Є цілі українські вулиці з магазинами,банками,ресторанами,офісами. Люди,що спочатку працювали прибиральницями,офіціантками і робочими на заводах, беруть позики,ризикують,розбудовують канадські мегаполіси,інтегруються.Люди цікавляться мистецтвом,читають Стейнбека, живуть повним життям,хоч і туди тягнулася радянська агентурна сітка,яка на щастя,перетнувши океан,втрачала свою силу. Вони(люди) не вважають себе у чомусь винними.Вони не втекли-їх вигнали з рідної землі. Для мене основна думка твору полягає у тому,що людина може багато досягнути у житті,якщо має можливість залишатися людиною,а не біомасою,яку у будь-який час можуть розстріляти, вислати чи заморити голодом... .
Відмінна книга. Досі не читала нічого навіть схожого українського. Історія про українських емігрантів у Канаді, про їх любов до життя, роботи та людей з чудовою ліричною ноткою.