Iryna Vilde, a pen name of Daryna Dmytrivna Polotniuk (Ukrainian: Дарина Дмитрівна Полотнюк, nee Makohon Ukrainian: Макогон), was a Ukrainian writer and Soviet correspondent. She graduated from Lviv University in 1933 and then worked as a teacher and contributed to the journal Zhinocha dolia in Kolomyia (1933–9). Under Soviet rule she wrote for Pravda Ukrainy as a special correspondent and headed the Lviv branch of the Writers' Union of Ukraine. Her work was first published in 1930. Some of her prose works from the prewar period are Povist' zhyttia (The Novelette of Life, 1930), the anthology of short stories Khymerne sertse (The Whimsical Heart, 1936), the novelettes Metelyky na shpyl’kakh (Pinned Butterflies, 1936) and B’ie vos'ma (The Clock Strikes Eight, 1936), and novelettes based on the life of the intelligentsia and students, such as Povnolitni dity (Grown-up Children, 1939). Her postwar works include Istoriia odnoho zhyttia (The History of One Life, 1946), Nashi bat'ky roziishlysia (Our Parents Have Separated, 1946), Stezhynamy zhyttia (Along the Paths of Life, 1949), Iabluni zatsvily vdruhe (The Apple Trees Have Blossomed Again, 1949), Kury (Chickens, 1953), Nova Lukavytsia (1953), Zhyttia til’ky pochynaiet’sia (Life Is Just Beginning, 1961), and Troiandy i ternia (Roses and Thorns, 1961). In all of those works Vilde showed herself a master at describing the life of Galicians from a variety of social classes. The work most highly rated by literary critics is the novel Sestry Richynski (The Richynsky Sisters, 2 vols, 1958, 1964), in which she portrays the intelligentsia and townspeople from a wide range of social backgrounds. A collected edition of Vilde's works, Tvory (Works, 4 vols, 1967–8), has been published, as well as a Russian translation in five volumes (1958).
Я полюбив тексти Ірини Вільде саме після трилогії "Метелики на шпильках", то є неймовірно чудовий твір з вишуканою мовою, три повісті про дорослішання залишили найкращі враження, тоді як "Сестри Річинські", написані начебто такою ж мовою, такого самого враження не залишили (можливо, через прорадянські вставки, хтозна). І от після "Метеликів" я вирішив шукати та скуповувати інші книги письменниці, які було видано на той час. Власне, вибір був дуже маленький, тобто його майже і не було, адже, крім "Сестер" та "Метеликів", в наявності були лише декілька радянських видань, які містили малу прозу Вільде. Найповнішим виявився саме ось цей 5й том п'ятитомника, який містив крім малої прози, ще так звані окрушини - невеличкі афористичні замальовки в одно чи декілька речень, досить влучні та дотепні, або нариси - то я вирішив це видання й придбати на олх.
Вже пізніше, після того, як я придбав це видання, Віхола видає ще одну книжечку Вільде із серії неканонічний канон, де раніше виходили Метелики, і от на цей раз це вже була збірка малої прози, її я звісно, теж купив, що дало мені змогу порівняти обидва видання - це та радянське. Що цікаво, переважно зміст в них відрізняється, і лише шість оповідань є спільними для обох видань. Неважко передбачити, що в радянському виданні зустрічаються деякі твори, які можна віднести до соцреалізму, але далеко не всі - набагато більше було нейтральних оповідань, які абсолютно не мають жодного натяку на ідеологію, і вони дуже красиві - і про кохання, і про сім'ю, і про складнощі вибору, і знову ж таки про дорослішання тощо. Дивно, що вони не потрапили в нову збірку, хоча вона є відносно тоненька, і цілком могла би вмістити ці гарні, і геть неідеологічні твори, які читаються так само легко, як і Метелики.
Серед них я би виділив маленьке оповідання "Не можу", в якому мова йде про дівчину-українку, яка працює касиркою в невеличкому магазинчику в румунському місті Констанца. Одного разу вона в приватній бесіді проговорюється, що вона українка, це доходить до відому власника магазину, який більш-менш приязно ставиться до неї, і от він її просить всім підтвердити, що ти румунка, бо українцям на той час не можна було працювати в установах, а я сам заплющу очі, і вдам, що не знаю, що ти українка. Але вона, знаючи, що це напевно, єдина робота, яка у неї є та може бути, і вдома залишилась хвора мати, все одно каже: "Не можу." Це справді дуже красиве, емоційне та сумне оповідання, мені воно дуже сподобалось, і дуже шкода, що воно не вийшло в збірці Віхоли (до речі, воно є в лібраріусі в вільному доступі, почитайте). Та й деякі інші теж посіли би в ній чільне місце, безсумнівно.
Ірина Вільде насправді неперевершена майстриня слова, неймовірно гарно пише, і в моєму власному рейтингу вона займає найвищу позицію серед всіх авторок та авторів першої половини двадцятого століття.
На перший погляд книга, можливо, не заслуговує високої оцінки, але якщо читати уважно і відкинути усю ідейність деяких творів, я бачу неймовірної сили талант. Обдарована письменниця, яка писала про те, що тривожило її серце. Вона була націоналісткою, і в той же час писала про щасливе радянське життя. І тут у збірці легко визначити, що писалося серцем, а що тому, що про це треба писати. Я не можу звинувачувати її, і не буду захищати. Треба ще розібратись як в неї виходило бути вільнодумаючою і отримувати премії. Але якщо б вона робила по-іншому, то ми б не дізнались про неї, або ж ще гірше - вона б згубила у собі письменницю. Та сьогодні, на щастя, ми можемо заявити, що в нас є літератор, не побоюсь сказати, світового рівня