What do you think?
Rate this book
Той божевільний рік
Будь-який досвід завжди унікальний, та коли мова твору наближається до ступеня неординарності Великого Досвіду, якщо автору пощастить увійти в справді відсторонений стан, то написаний текст міститиме ті зерна істини, які дають книжці шанс пережити свій час. Протягом чи не всього 2022 року письменниця Євгенія Кононенко дуже коротко, іноді кількома словами, фіксувала події свого приватного життя й війни в Україні. Бо 24 лютого і місяць по тому лишалася в Києві, поки наприкінці березня не зважилася із невиліковно хворою донькою полишити рідний дім. Страшно лишатися, страшно їхати, запрошення з Франції. Так авторка врешті зупинилася у помешканні подруги-письменниці... І за кожної можливості писати професійний письменник мусить писати. Тоді якомога більше читачів мають змогу відчитати те, що іноді дуже важко ословити. Трагедії великої Історії та малого приватного життя переплітаються, надія й розпач зливаються між рядків, та хоча «Той Божевільний Рік» Євгенії Кононенко читається як роман, всі події й перипетії в цій історії справжні.
192 pages, Paperback
Published January 1, 2023
About the author
Євгенія Кононенко
51 books8 followersЄвгенія Анатоліївна Кононенко — сучасна українська письменниця і перекладачка.
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 3 of 3 reviews
March 30, 2024
This book was written on the basis of the author’s personal diary during the first year of the full-scale war. I am interested in such personal observations and reflections about the war, especially if they belong to intelligent people with a complex and rich internal life, and this is definitely the case, as Євгенія Кононенко is an experienced writer and translator.
She lived in Kyiv, not far from my place, at the beginning of the war, so her very first feelings and observations felt very relevant to me personally, although they constitute the least interesting part of the book. After several weeks, the author made a decision to relocate to France due to a serious disease of her adult but pretty much helpless daughter who needed high-quality and urgent diagnostics and treatment, and this was impossible to get in Ukraine in those very disturbing days of the war. The rest of the book is about their travel to France and stay there. Unfortunately, the disease of her daughter turned out to be much more serious than it looked like at the beginning, and even after receiving the best treatment, she died in France and was buried there, and this is where the book ends. So, you may have some skeptical feelings about this diary from the start, as the author almost did not see the war and she stayed in France most of this “crazy year” in comfort and safety, surrounded by friends and good-wishers, receiving all the necessary help for free. However, after learning about all those sufferings and pain, you cannot help but have only the deepest compassion towards her. And yes, this is eventually a book about the war. The author was far from the war but she was still in the middle of it every day. All the news, talks, decisions, personal feelings were in some way affected by the war and are heavily intertwined with all the “comfortable and safe” everyday life in France. (It should also be said that the author’s son was, and probably still is, serving in the army, but she did not talk about it much, only mentioned it a couple of times, probably for his protection. Also, her old parents were in an occupied village near Kyiv all this time, and she had very little contact with them for a long time.)
The most interesting aspect of the book is her conversations with her distant relative who lives in Moscow (she calls him “троюрідний”), who is apparently a kind and intelligent person and definitely not a fascist, and he is sincerely concerned and tries to continue to stay in contact and support her (which is already quite a lot — we all can confirm that most of our Russian relatives and friends became clear fascists today and/or just stopped any contacts with us). Still, his views represent a very peculiar Russian mindset. It was interesting to read these dialogues between them and his remarks about various things.
I also found it quite interesting to observe how the French reacted to our war and what they talked about with the author on the subject (even although she was there for the sake of her own daughter and not as a true “refugee” so she almost never used any special services for our refugees and people started the conversation about the war only after learning that she is from Ukraine). There were some funny and sad aspects in this too.
Overall, it’s a pleasant and sad book, it felt like a calm conversation with an intelligent person.
Some quotes:
“А події 2013–2014 років добряче похитнули мої стосунки з московськими родичами. Схоже, що саме від Майдану 2013 року стартувала воістину біснувата антиукраїнська кампанія, на яку в Росії не повелися лише одиниці. Родина троюрідного і насамперед він сам, усі повірили в те, що до українців було застосовано якісь дуже майстерні технології, внаслідок чого донедавна нормальні люди стали полум’яними русофобами. Щоправда, дружина троюрідного скоро відійшла від очманіння «російської весни». Ось я зараз чую її голос:
— Ти можеш мені не вірити, але це найчорніший день мого життя! Половина Москви на антидепресантах! Ми не можемо й уявити собі, що в нас із вами йде справжня війна!
Вона говорить щиро. Так, люди, з якими вона спілкується, певне, таки проти цієї війни. Слово бере троюрідний:
— І навіть ті, хто критично ставляться… вони теж проти війни!
— Навіщо ви зруйнували музей Марії Примаченко? — питаю я, збентежена «критичним ставленням».
— Скоріш за все ніхто нічого не руйнував! Зараз іде стільки неперевіреної інформації! Так званий туман війни.
Ізраїльська подруга теж говорила про туман війни.
— Так, — перебиває дружина троюрідного, — якби ти бачила, скільки по нашому телебаченню сюжетів, як ваші катують наших солдатів. Ми ж на це не ведемося! Як, до речі, твій син?
Я кажу московським родичам, що мій син пішов на війну.
— Це його мобілізували? — мерзенним голосом питає троюрідний. А далі розповідає, що, власне, вони зателефонували, щоб запропонувати гроші. Інші мої московські троюрідні, з якими я так і не зблизилася у вісімдесят другому, мають успішний бізнес. Деякі свої активи встигли вивести з Росії до початку великої війни, про яку напевне знали. Хочуть підтримати рідню в Україні.
Дзеленчать вікна. Виє сирена. Лунають далекі вибухи. Потім, щоправда, вибачився, мовляв, був неправий, коли травмував мене своєю патріотичною радістю.
— Ви б зібрали рюкзачок для себе й для Ані, — каже Олена, — можливо, доведеться йти у бомбосховище.
— Я прекрасно розумію, що ти чуєш постріли за вікном і проклинаєш нас, — щойно сказала дружина троюрідного.
Рюкзака я не складаю, натомість знову сідаю за комп’ютер. Скільки спогадів з різних періодів мого життя напливає на мене в другий день війни! Допиваю куплене вчора розливне вино. Перед смертю не надихаєшся, і навздогінці не націлуєшся. Я зла на себе, що спілкувалася із троюрідним у стилістиці толерантності. Згадую, як він радів анексії в чотирнадцятому — і вся аж закипаю. І відразу за вікном починає гриміти сильніше.
— Це вже не «гради», а, здається, «смерчі», — каже невістка. В неї великий досвід. До 2014 року вона жила в Луганську.”
*
“В нашій квартирі російська ракета вибила вікно, пишу троюрідному. Що б тут порадив Антоній Сурозький? Яку молитву варто прочитати?
«То, може, все-таки прислати вам гроші вставити нове?»
«Ваші наново виб’ють, ти краще борися за мир».
«Боротьба за мир у нас карається від трьох до десяти. Давай разом молитися за мир».”
*
“Пишу троюрідному, чи знає він про Бучу. Він відповідає, що ті, хто в цьому винні, мають бути покарані. Але не можна в цьому звинувачувати всю Росію. Він не каже, що це постановка, або що мирне населення спровокувало дії російської армії, яка «трошки помилилася». Але все одно, він з останніх сил захищає Рашу. Я згадала, як він гучно і, як мені здалося, нефальшиво схлипнув, коли я ще в розмові в Києві сказала, що ця війна рано чи пізно закінчиться дуже погано для Росії, і вигукнув:
— Не треба! Не треба про це!
У мене стільки різних справ. Треба думати, як лікувати Аню, треба перекладати книгу Марі-Франс, і як там мій син, який на війні в Україні. Але я вступаю в деструктивний діалог із московським родичем, наче це бодай якось може вплинути на хід російсько-української війни.
Лягаю спати на дивані між письмовим і обіднім столами. Засинаю одразу, але серед ночі прокидаюся і продовжую діалог із троюрідним. Як мені позбутися цього? Треба буде написати оповідання про наші діалоги. Але як організувати сюжет?”
*
“З лікарні я їду на тролейбусі С9, який довозить мене до великого торговельного центру на вокзалі Пар-Дьє. Заходжу в торговельний центр, щоб купити собі чогось із продуктів. На верхньому поверсі — книгарня. То вперше після багатьох років потрапляю до французької книгарні, де можу провести багато часу. На стенді новинок усі книжки — дотичні до українсько-російської тематики. Кілька нашвидкуруч склепаних біографій президента Зеленського. Кілька біографій Путіна. Кілька книжок про витоки російсько-українського конфлікту. Щоденник війни Євгенії Бєлорусець. Я дивуюся, як так швидко можна продукувати книжки. Та ще й деякі з них треба перекласти. Сьогодні я нічого не куплю, але ще довго ходитиму поміж книжкових полиць. Затримуюсь біля тематичного відділу «Туризм». України там нема. По Росії є один довідник, виданий до війни. Половину якого займають не так російські церкви святої Русі, як місця радянської бойової слави. Загиблі Другої світової, яку в Росії називають Великою вітчизняною, стали там святими, пише автор довідника.”
*
“У мами голос бадьорий, попри весь жах, який довелося пережити. Луб’янку зайняли мало не в перший день. Потім вони влаштували коридор на два дні. Хто захотів виїхати, виїхали. Когось підстрелили по дорозі, але таких небагато.
— Ну ви й оптимістка!
— Я ж не кажу, що вбили усіх. Але декого з наших вбили. А ми лишилися.
— Вони жили у ваших будинках?
— Ні, вони повиривали собі землянки в лісі. Вони наших боялися.
Жінка розповідає, щ о той контингент, який увійшов до Луб’янки, був аж зовсім із великими обмеженнями щодо вмісту сірої речовини в черепних коробках. Вони обійшли всі будинки, зазирнули в усі комори. Питали, чи не ховаємо ми Зеленського.
— Чи не ховається Зеленський в якійсь коморі села Луб’янка?
— Так, і казали це серйозно, без жартів. Ми самі це чули, вони і в нас були з обшуком.”
*
“А вдома читаю лист від дружини троюрідного, легка на спомин. Вона пише, як багато загинуло їхніх. Щодня похорон у когось з її знайомих. Роботи нема. То підписують контракт на війну. І там швидко знаходять свій кінець. Я відповідаю, мовляв, хіба війна — то спосіб заробити? Вона їх не виправдовує, але їй сумно. Росли нормальні хлопці, і от раптом отак закінчили. Питає, чи побачилася б я з нею, якби вона прорвалася до Франції. Я відповідаю, що побачилася б, якби вона опинилася поблизу. Я з хворою Анею, кудись їхати мені важко, щоправда, от, збираюся до Праги. Вона не викликає в мене того спазматичного гніву, який викликає її чоловік, мій троюрідний.
Зрештою, мені цікаво, як воно там, у тій країні. Я написала роман «Останнє бажання», де є сторінки від імені гепеушника. Мені цікаво влазити в чорні душі. Душа сучасної Росії особливо чорна. Росії як універсалії. Душі окремих росіян — різні. Але зараз над ними усіма тяжіє та чорнота.”
*
“До речі, знайома київська журналістка підкинула добре слівце: вирусь. Це слово розробили вони там, на Росії. Саме під нинішню війну. У них тепер є нєрусь і вирусь. Обидва слова із наголосом на перший склад. Нєрусь — це ті, хто ніколи не були Руссю, як тевтони, естони. А вирусь — це ті, хто Руссю були, а потім зрадили святую Русь, як ото ми, українці. Для троюрідного я напевне саме втілення вирусі. Адже тоді, в чорнобильський рік, коли ми з ним та з його дружиною потоваришували, я настільки отруїлася московським духом свободи, який панував у тодішній столиці, що навіть хотіла поміняти квартиру в Києві на квартиру в Москві, щоправда, то було малоймовірно, Москва цінувалася набагато вище. Але вже від 1988 року життя в Києві поступово ставало цікавішим. Москва відпала. Востаннє перед довгою перервою я була там у 1992 році.”
*
“Медсестра хоче поговорити про Аню. Чи не зґвалтували її в Бучі? Адже Буча зовсім близько від Києва. А саме там відбувалася та жахлива наруга над жінками і дівчатами. Навіть немовлят ґвалтували, вона бачила сюжет по французькому телебаченню. Я відповідаю, що Аня в Бучі не була, вона весь час була в Києві. Та й Буча була окупована, а Київ, слава Богу, ні. Але вона могла піти туди з подружками! Я пояснюю, що тоді просто за Києвом була лінія фронту, яку перейти було майже неможливо, тим більше такій загубленій особі, як Аня… Хоча цілком можливо, дорогами російсько-української війни блукають і такі…
Медсестра не хоче прощатися із тією версією, що хвороба Ані від війни. Зараз така страшна війна, тож усе від війни. C’est la guerre. В усьому винна війна. Такий підхід багато чого пояснює. Люди хочуть знати причини бід світу.”
*
“Медсестра і водій розпитують мене про природу російсько-українського конфлікту: якої віри ви, якої росіяни? Коли я їм кажу, що і ті, і ті православні, хіба є конфлікт різних автокефалій, вони спантеличені:
— То в чому ваш конфлікт?
Я намагаюся пояснити, що конфлікт скоріше національний, а не теологічний.
— Але ж у вас є греко-католики, а ви кажете, що всі українці православні!
— Не всі православні. Але в помісної церкви України конфлікт із московським православієм, а не з греко-католиками.
Водій сказав, що його батьки були гугеноти, а він віддав перевагу католикам, бо більшість французів католики.
А троюрідному все не давали спокою греко-католики. Він мені протягом усього чотирнадцятого року пересилав лінки, як греко-католицькі священники благословляють вирізання очей у російських бійців, які прийшли визволяти Донбас від бандєр.
О Господи, допоможи виспатися перед дорогою!”
*
“Виходжу в лобі, зустрічаю свою давню знайому, колишню директорку Чеського культурного центру в Києві. Це від неї прийшло запрошення в лютому їхати до Чехії від війни. Вона запрошує мене на вечерю. Ми їмо якісь дивовижно смачні страви тайської кухні, запиваючи чеським пивом.
— Чи морально отак сидіти за таким столом, коли в моїй країні війна, — питаю я.
— Набирайся сил, ще багато випробувань попереду.”
*
“Ввечері прийшов лист від троюрідного. Він питає, як почувається Аня, як переносить хімію. Казав, що молиться за неї. Я відповіла, що молитви з кірілових церков до Бога не доходять. Він надіслав у відповідь розпачливий смайлик.
Сьогодні бомбили Кременчук. Наш спільний прадід був з того містечка. В мене є кременчуцька світлина: батько, мати, п’ятеро дітей, шостим мати вагітна. А сюжету ймовірного оповідання, де опишу мій конфлікт з троюрідним, все нема. Чи не тому він сьогодні згадав про Аню, що почув про ракетний удар по торговельному центру по своїх вошивих новинах? Щоправда, його дружина казала, що вони російських новин не дивляться, але то вона не дивиться. Я багато де бувала в Україні, але в Кременчуці не була, і в Маріуполі не була…”
*
“Я розумію, що зараз популярною є парадигма, що москалі завжди були свідомими ворогами України, завжди намагалися штрикнути українця бандитською фінкою, яку завжди носили з собою. Але я пам’ятаю той захват на вулицях Москви у серпні–вересні 91-го. Як на мене, це ще гірше говорить про москвичів, і взагалі про росіян, коли люди, які сприйняли демократичні ідеї, скотилися в ганебний путінізм. І кажуть, що завжди оплакували СРСР. А я добре пам’ятаю, як вони тріумфували, коли той валився!”
*
“Назад нас везе вірменин, який питає, чи ми говоримо російською. Що вже із цим поробиш, говоримо. До речі, французи часто запитували мене, чи знають в Україні російську.
«То чого ж ви тоді не можете з ними порозумітися?»
А вірменський таксист розповідає, що у Франції він вже давно, але завжди намагається бути в курсі, що відбувається, як то кажуть, «вдома». Він не знає, кому вірити: чи українським медіа, чи російським. Так, російські ЗМІ останнім часом стали дуже неприємні, хай ми не думаємо, що всі тут у захваті від Росії, але Росія підтримує Вірменію в Карабаському конфлікті, а не азерів. «А українським біженцям у Франції всі співчувають, особливо таким хворим, як ваша дівчинка. Це ж в неї все через війну? Певне, зґвалтували? Так, знаю, я багато чув про це. Бідні дівчата!»”
*
“Троюрідний пише, що молиться, щоб наше спільне лихо скоріше закінчувалося. Сьогодні я спокійна, я не зриваюся на перепалку. Питаю, чому він все до мене та до мене? Чому не каже своїм, що вони не праві, що ведуть війну в Україні. Чи ти вважаєш, ніби праві! Тільки-но він зупинить своїх, як я вмить почну зупиняти своїх. Давай так, добре? Він відповідає, що він би таке неодмінно зробив, але за таке в них заарештовують і дають двадцять років. А в його віці (йому на два роки менше, ніж мені) він вже з в’язниці не вийде. Я відповідаю, що це відповідь людини не віруючої. А він позиціонує себе як віруючого! Я не позиціоную, я вірую, відповідає троюрідний. Але ж слабка твоя віра. А де безстрашність великих пророків, які, беззбройні, виходили до війська і зупиняли його? На таке здатні лише праведники, відповідає він. То молися, щоб здобути праведність, а не псуй нерви співрозмовникам! Я розумію, тобі тяжко, ти травмована, відповідає він.”
*
“Приходить Ян. Він бере мене за руку, тяжко зітхає. Каже, що йому сказав мсьє — він називає ім’я світила Ліонської онкології, що є такі типи пухлин, на які не діє жодна терапія. Ні хіміо-, ні радіо-, ні імуно-. На жаль, це так.
— Це її депресія, — бормочу я.
— Це все війна. C’est la guerre, — тихо відповідає Ян.”
*
“І поки біля Аниної світлини з’являються слова співчуття, сиджу і дивлюся на неї, на її спокійне личко, на лису голівку, на худенькі руки на ковдрі. Я підхожу до неї й беру її за руку. Рука тепла й гнучка. Я цілую її в чоло. І чоло тепле. Я згадую смерть моєї матері дванадцять років тому. Це сталося вдома, вночі. Коли я вранці побачила її мертвою, вона була зовсім холодна, і руки її не розгиналися. Певне, французькі медики щось роблять із тілами щойно померлих, щоб родичам було не так тяжко прощатися з ними.
Їм хочеться, щоб то була війна. Війна — це зрозуміло. Чорнобиль — то зрозуміло. Депресія — то не зрозуміло. Вони готові прихистити нас від війни, і ми їм вдячні. Вони не готові боротися із нашою депресією, в них і своєї власної достатньо. Є час на війну, є час на мир, а є час поза війною й миром, який триває вічно.”
*
“Мені запропонували перекласти підручник з математики з російської мови українською. Замовник із Чикаго, викладає математику студентам з України, хоче, щоб для них підручники були українською. То, може, не така й піднесена праця, але оплата адекватна, і увагу добре тримає, що зараз важливо для мене.
І все було б добре, але сьогодні — російське Різдво. Виник троюрідний зі своїми побажаннями миру в серці й молитов у вустах.
Я пишу йому, що в Києві немає світла, що люди, які прихистили мене, послали синові та його дружині гроші як різдвяний подарунок, щоб вони купили генератор електрики, бо Росія розстрілює наші енергетичні об’єкти, що в Києві чорна ніч, страждає мирне населення. Чи це мав на увазі він, коли казав, що в нього критичне ставлення до української ідеї? Він відповів, що молиться за упокій душі моєї Ані та за відновлення української енергосистеми, яку руйнує все-таки не Росія як божественна універсалія, а окремі злочинці. Так, вони росіяни, але чи не кожен народ має і злочинців, і праведників. А російські праведники моляться за мир в усьому світі.”
She lived in Kyiv, not far from my place, at the beginning of the war, so her very first feelings and observations felt very relevant to me personally, although they constitute the least interesting part of the book. After several weeks, the author made a decision to relocate to France due to a serious disease of her adult but pretty much helpless daughter who needed high-quality and urgent diagnostics and treatment, and this was impossible to get in Ukraine in those very disturbing days of the war. The rest of the book is about their travel to France and stay there. Unfortunately, the disease of her daughter turned out to be much more serious than it looked like at the beginning, and even after receiving the best treatment, she died in France and was buried there, and this is where the book ends. So, you may have some skeptical feelings about this diary from the start, as the author almost did not see the war and she stayed in France most of this “crazy year” in comfort and safety, surrounded by friends and good-wishers, receiving all the necessary help for free. However, after learning about all those sufferings and pain, you cannot help but have only the deepest compassion towards her. And yes, this is eventually a book about the war. The author was far from the war but she was still in the middle of it every day. All the news, talks, decisions, personal feelings were in some way affected by the war and are heavily intertwined with all the “comfortable and safe” everyday life in France. (It should also be said that the author’s son was, and probably still is, serving in the army, but she did not talk about it much, only mentioned it a couple of times, probably for his protection. Also, her old parents were in an occupied village near Kyiv all this time, and she had very little contact with them for a long time.)
The most interesting aspect of the book is her conversations with her distant relative who lives in Moscow (she calls him “троюрідний”), who is apparently a kind and intelligent person and definitely not a fascist, and he is sincerely concerned and tries to continue to stay in contact and support her (which is already quite a lot — we all can confirm that most of our Russian relatives and friends became clear fascists today and/or just stopped any contacts with us). Still, his views represent a very peculiar Russian mindset. It was interesting to read these dialogues between them and his remarks about various things.
I also found it quite interesting to observe how the French reacted to our war and what they talked about with the author on the subject (even although she was there for the sake of her own daughter and not as a true “refugee” so she almost never used any special services for our refugees and people started the conversation about the war only after learning that she is from Ukraine). There were some funny and sad aspects in this too.
Overall, it’s a pleasant and sad book, it felt like a calm conversation with an intelligent person.
Some quotes:
“А події 2013–2014 років добряче похитнули мої стосунки з московськими родичами. Схоже, що саме від Майдану 2013 року стартувала воістину біснувата антиукраїнська кампанія, на яку в Росії не повелися лише одиниці. Родина троюрідного і насамперед він сам, усі повірили в те, що до українців було застосовано якісь дуже майстерні технології, внаслідок чого донедавна нормальні люди стали полум’яними русофобами. Щоправда, дружина троюрідного скоро відійшла від очманіння «російської весни». Ось я зараз чую її голос:
— Ти можеш мені не вірити, але це найчорніший день мого життя! Половина Москви на антидепресантах! Ми не можемо й уявити собі, що в нас із вами йде справжня війна!
Вона говорить щиро. Так, люди, з якими вона спілкується, певне, таки проти цієї війни. Слово бере троюрідний:
— І навіть ті, хто критично ставляться… вони теж проти війни!
— Навіщо ви зруйнували музей Марії Примаченко? — питаю я, збентежена «критичним ставленням».
— Скоріш за все ніхто нічого не руйнував! Зараз іде стільки неперевіреної інформації! Так званий туман війни.
Ізраїльська подруга теж говорила про туман війни.
— Так, — перебиває дружина троюрідного, — якби ти бачила, скільки по нашому телебаченню сюжетів, як ваші катують наших солдатів. Ми ж на це не ведемося! Як, до речі, твій син?
Я кажу московським родичам, що мій син пішов на війну.
— Це його мобілізували? — мерзенним голосом питає троюрідний. А далі розповідає, що, власне, вони зателефонували, щоб запропонувати гроші. Інші мої московські троюрідні, з якими я так і не зблизилася у вісімдесят другому, мають успішний бізнес. Деякі свої активи встигли вивести з Росії до початку великої війни, про яку напевне знали. Хочуть підтримати рідню в Україні.
Дзеленчать вікна. Виє сирена. Лунають далекі вибухи. Потім, щоправда, вибачився, мовляв, був неправий, коли травмував мене своєю патріотичною радістю.
— Ви б зібрали рюкзачок для себе й для Ані, — каже Олена, — можливо, доведеться йти у бомбосховище.
— Я прекрасно розумію, що ти чуєш постріли за вікном і проклинаєш нас, — щойно сказала дружина троюрідного.
Рюкзака я не складаю, натомість знову сідаю за комп’ютер. Скільки спогадів з різних періодів мого життя напливає на мене в другий день війни! Допиваю куплене вчора розливне вино. Перед смертю не надихаєшся, і навздогінці не націлуєшся. Я зла на себе, що спілкувалася із троюрідним у стилістиці толерантності. Згадую, як він радів анексії в чотирнадцятому — і вся аж закипаю. І відразу за вікном починає гриміти сильніше.
— Це вже не «гради», а, здається, «смерчі», — каже невістка. В неї великий досвід. До 2014 року вона жила в Луганську.”
*
“В нашій квартирі російська ракета вибила вікно, пишу троюрідному. Що б тут порадив Антоній Сурозький? Яку молитву варто прочитати?
«То, може, все-таки прислати вам гроші вставити нове?»
«Ваші наново виб’ють, ти краще борися за мир».
«Боротьба за мир у нас карається від трьох до десяти. Давай разом молитися за мир».”
*
“Пишу троюрідному, чи знає він про Бучу. Він відповідає, що ті, хто в цьому винні, мають бути покарані. Але не можна в цьому звинувачувати всю Росію. Він не каже, що це постановка, або що мирне населення спровокувало дії російської армії, яка «трошки помилилася». Але все одно, він з останніх сил захищає Рашу. Я згадала, як він гучно і, як мені здалося, нефальшиво схлипнув, коли я ще в розмові в Києві сказала, що ця війна рано чи пізно закінчиться дуже погано для Росії, і вигукнув:
— Не треба! Не треба про це!
У мене стільки різних справ. Треба думати, як лікувати Аню, треба перекладати книгу Марі-Франс, і як там мій син, який на війні в Україні. Але я вступаю в деструктивний діалог із московським родичем, наче це бодай якось може вплинути на хід російсько-української війни.
Лягаю спати на дивані між письмовим і обіднім столами. Засинаю одразу, але серед ночі прокидаюся і продовжую діалог із троюрідним. Як мені позбутися цього? Треба буде написати оповідання про наші діалоги. Але як організувати сюжет?”
*
“З лікарні я їду на тролейбусі С9, який довозить мене до великого торговельного центру на вокзалі Пар-Дьє. Заходжу в торговельний центр, щоб купити собі чогось із продуктів. На верхньому поверсі — книгарня. То вперше після багатьох років потрапляю до французької книгарні, де можу провести багато часу. На стенді новинок усі книжки — дотичні до українсько-російської тематики. Кілька нашвидкуруч склепаних біографій президента Зеленського. Кілька біографій Путіна. Кілька книжок про витоки російсько-українського конфлікту. Щоденник війни Євгенії Бєлорусець. Я дивуюся, як так швидко можна продукувати книжки. Та ще й деякі з них треба перекласти. Сьогодні я нічого не куплю, але ще довго ходитиму поміж книжкових полиць. Затримуюсь біля тематичного відділу «Туризм». України там нема. По Росії є один довідник, виданий до війни. Половину якого займають не так російські церкви святої Русі, як місця радянської бойової слави. Загиблі Другої світової, яку в Росії називають Великою вітчизняною, стали там святими, пише автор довідника.”
*
“У мами голос бадьорий, попри весь жах, який довелося пережити. Луб’янку зайняли мало не в перший день. Потім вони влаштували коридор на два дні. Хто захотів виїхати, виїхали. Когось підстрелили по дорозі, але таких небагато.
— Ну ви й оптимістка!
— Я ж не кажу, що вбили усіх. Але декого з наших вбили. А ми лишилися.
— Вони жили у ваших будинках?
— Ні, вони повиривали собі землянки в лісі. Вони наших боялися.
Жінка розповідає, щ о той контингент, який увійшов до Луб’янки, був аж зовсім із великими обмеженнями щодо вмісту сірої речовини в черепних коробках. Вони обійшли всі будинки, зазирнули в усі комори. Питали, чи не ховаємо ми Зеленського.
— Чи не ховається Зеленський в якійсь коморі села Луб’янка?
— Так, і казали це серйозно, без жартів. Ми самі це чули, вони і в нас були з обшуком.”
*
“А вдома читаю лист від дружини троюрідного, легка на спомин. Вона пише, як багато загинуло їхніх. Щодня похорон у когось з її знайомих. Роботи нема. То підписують контракт на війну. І там швидко знаходять свій кінець. Я відповідаю, мовляв, хіба війна — то спосіб заробити? Вона їх не виправдовує, але їй сумно. Росли нормальні хлопці, і от раптом отак закінчили. Питає, чи побачилася б я з нею, якби вона прорвалася до Франції. Я відповідаю, що побачилася б, якби вона опинилася поблизу. Я з хворою Анею, кудись їхати мені важко, щоправда, от, збираюся до Праги. Вона не викликає в мене того спазматичного гніву, який викликає її чоловік, мій троюрідний.
Зрештою, мені цікаво, як воно там, у тій країні. Я написала роман «Останнє бажання», де є сторінки від імені гепеушника. Мені цікаво влазити в чорні душі. Душа сучасної Росії особливо чорна. Росії як універсалії. Душі окремих росіян — різні. Але зараз над ними усіма тяжіє та чорнота.”
*
“До речі, знайома київська журналістка підкинула добре слівце: вирусь. Це слово розробили вони там, на Росії. Саме під нинішню війну. У них тепер є нєрусь і вирусь. Обидва слова із наголосом на перший склад. Нєрусь — це ті, хто ніколи не були Руссю, як тевтони, естони. А вирусь — це ті, хто Руссю були, а потім зрадили святую Русь, як ото ми, українці. Для троюрідного я напевне саме втілення вирусі. Адже тоді, в чорнобильський рік, коли ми з ним та з його дружиною потоваришували, я настільки отруїлася московським духом свободи, який панував у тодішній столиці, що навіть хотіла поміняти квартиру в Києві на квартиру в Москві, щоправда, то було малоймовірно, Москва цінувалася набагато вище. Але вже від 1988 року життя в Києві поступово ставало цікавішим. Москва відпала. Востаннє перед довгою перервою я була там у 1992 році.”
*
“Медсестра хоче поговорити про Аню. Чи не зґвалтували її в Бучі? Адже Буча зовсім близько від Києва. А саме там відбувалася та жахлива наруга над жінками і дівчатами. Навіть немовлят ґвалтували, вона бачила сюжет по французькому телебаченню. Я відповідаю, що Аня в Бучі не була, вона весь час була в Києві. Та й Буча була окупована, а Київ, слава Богу, ні. Але вона могла піти туди з подружками! Я пояснюю, що тоді просто за Києвом була лінія фронту, яку перейти було майже неможливо, тим більше такій загубленій особі, як Аня… Хоча цілком можливо, дорогами російсько-української війни блукають і такі…
Медсестра не хоче прощатися із тією версією, що хвороба Ані від війни. Зараз така страшна війна, тож усе від війни. C’est la guerre. В усьому винна війна. Такий підхід багато чого пояснює. Люди хочуть знати причини бід світу.”
*
“Медсестра і водій розпитують мене про природу російсько-українського конфлікту: якої віри ви, якої росіяни? Коли я їм кажу, що і ті, і ті православні, хіба є конфлікт різних автокефалій, вони спантеличені:
— То в чому ваш конфлікт?
Я намагаюся пояснити, що конфлікт скоріше національний, а не теологічний.
— Але ж у вас є греко-католики, а ви кажете, що всі українці православні!
— Не всі православні. Але в помісної церкви України конфлікт із московським православієм, а не з греко-католиками.
Водій сказав, що його батьки були гугеноти, а він віддав перевагу католикам, бо більшість французів католики.
А троюрідному все не давали спокою греко-католики. Він мені протягом усього чотирнадцятого року пересилав лінки, як греко-католицькі священники благословляють вирізання очей у російських бійців, які прийшли визволяти Донбас від бандєр.
О Господи, допоможи виспатися перед дорогою!”
*
“Виходжу в лобі, зустрічаю свою давню знайому, колишню директорку Чеського культурного центру в Києві. Це від неї прийшло запрошення в лютому їхати до Чехії від війни. Вона запрошує мене на вечерю. Ми їмо якісь дивовижно смачні страви тайської кухні, запиваючи чеським пивом.
— Чи морально отак сидіти за таким столом, коли в моїй країні війна, — питаю я.
— Набирайся сил, ще багато випробувань попереду.”
*
“Ввечері прийшов лист від троюрідного. Він питає, як почувається Аня, як переносить хімію. Казав, що молиться за неї. Я відповіла, що молитви з кірілових церков до Бога не доходять. Він надіслав у відповідь розпачливий смайлик.
Сьогодні бомбили Кременчук. Наш спільний прадід був з того містечка. В мене є кременчуцька світлина: батько, мати, п’ятеро дітей, шостим мати вагітна. А сюжету ймовірного оповідання, де опишу мій конфлікт з троюрідним, все нема. Чи не тому він сьогодні згадав про Аню, що почув про ракетний удар по торговельному центру по своїх вошивих новинах? Щоправда, його дружина казала, що вони російських новин не дивляться, але то вона не дивиться. Я багато де бувала в Україні, але в Кременчуці не була, і в Маріуполі не була…”
*
“Я розумію, що зараз популярною є парадигма, що москалі завжди були свідомими ворогами України, завжди намагалися штрикнути українця бандитською фінкою, яку завжди носили з собою. Але я пам’ятаю той захват на вулицях Москви у серпні–вересні 91-го. Як на мене, це ще гірше говорить про москвичів, і взагалі про росіян, коли люди, які сприйняли демократичні ідеї, скотилися в ганебний путінізм. І кажуть, що завжди оплакували СРСР. А я добре пам’ятаю, як вони тріумфували, коли той валився!”
*
“Назад нас везе вірменин, який питає, чи ми говоримо російською. Що вже із цим поробиш, говоримо. До речі, французи часто запитували мене, чи знають в Україні російську.
«То чого ж ви тоді не можете з ними порозумітися?»
А вірменський таксист розповідає, що у Франції він вже давно, але завжди намагається бути в курсі, що відбувається, як то кажуть, «вдома». Він не знає, кому вірити: чи українським медіа, чи російським. Так, російські ЗМІ останнім часом стали дуже неприємні, хай ми не думаємо, що всі тут у захваті від Росії, але Росія підтримує Вірменію в Карабаському конфлікті, а не азерів. «А українським біженцям у Франції всі співчувають, особливо таким хворим, як ваша дівчинка. Це ж в неї все через війну? Певне, зґвалтували? Так, знаю, я багато чув про це. Бідні дівчата!»”
*
“Троюрідний пише, що молиться, щоб наше спільне лихо скоріше закінчувалося. Сьогодні я спокійна, я не зриваюся на перепалку. Питаю, чому він все до мене та до мене? Чому не каже своїм, що вони не праві, що ведуть війну в Україні. Чи ти вважаєш, ніби праві! Тільки-но він зупинить своїх, як я вмить почну зупиняти своїх. Давай так, добре? Він відповідає, що він би таке неодмінно зробив, але за таке в них заарештовують і дають двадцять років. А в його віці (йому на два роки менше, ніж мені) він вже з в’язниці не вийде. Я відповідаю, що це відповідь людини не віруючої. А він позиціонує себе як віруючого! Я не позиціоную, я вірую, відповідає троюрідний. Але ж слабка твоя віра. А де безстрашність великих пророків, які, беззбройні, виходили до війська і зупиняли його? На таке здатні лише праведники, відповідає він. То молися, щоб здобути праведність, а не псуй нерви співрозмовникам! Я розумію, тобі тяжко, ти травмована, відповідає він.”
*
“Приходить Ян. Він бере мене за руку, тяжко зітхає. Каже, що йому сказав мсьє — він називає ім’я світила Ліонської онкології, що є такі типи пухлин, на які не діє жодна терапія. Ні хіміо-, ні радіо-, ні імуно-. На жаль, це так.
— Це її депресія, — бормочу я.
— Це все війна. C’est la guerre, — тихо відповідає Ян.”
*
“І поки біля Аниної світлини з’являються слова співчуття, сиджу і дивлюся на неї, на її спокійне личко, на лису голівку, на худенькі руки на ковдрі. Я підхожу до неї й беру її за руку. Рука тепла й гнучка. Я цілую її в чоло. І чоло тепле. Я згадую смерть моєї матері дванадцять років тому. Це сталося вдома, вночі. Коли я вранці побачила її мертвою, вона була зовсім холодна, і руки її не розгиналися. Певне, французькі медики щось роблять із тілами щойно померлих, щоб родичам було не так тяжко прощатися з ними.
Їм хочеться, щоб то була війна. Війна — це зрозуміло. Чорнобиль — то зрозуміло. Депресія — то не зрозуміло. Вони готові прихистити нас від війни, і ми їм вдячні. Вони не готові боротися із нашою депресією, в них і своєї власної достатньо. Є час на війну, є час на мир, а є час поза війною й миром, який триває вічно.”
*
“Мені запропонували перекласти підручник з математики з російської мови українською. Замовник із Чикаго, викладає математику студентам з України, хоче, щоб для них підручники були українською. То, може, не така й піднесена праця, але оплата адекватна, і увагу добре тримає, що зараз важливо для мене.
І все було б добре, але сьогодні — російське Різдво. Виник троюрідний зі своїми побажаннями миру в серці й молитов у вустах.
Я пишу йому, що в Києві немає світла, що люди, які прихистили мене, послали синові та його дружині гроші як різдвяний подарунок, щоб вони купили генератор електрики, бо Росія розстрілює наші енергетичні об’єкти, що в Києві чорна ніч, страждає мирне населення. Чи це мав на увазі він, коли казав, що в нього критичне ставлення до української ідеї? Він відповів, що молиться за упокій душі моєї Ані та за відновлення української енергосистеми, яку руйнує все-таки не Росія як божественна універсалія, а окремі злочинці. Так, вони росіяни, але чи не кожен народ має і злочинців, і праведників. А російські праведники моляться за мир в усьому світі.”
November 3, 2024
Кинулась читати цю книгу, коли почала читати новинку пані Евгенії «Нескінченні розмови», де вона згадує свою доньку і її смерть, причини не називаючи, тому що все було вже сказано в цій книзі. І як мені не хотілося читати щоденникові записи про початок війни, я все одно вирішила познайомитися з авторкою ближче. Рік видався жахливим, як і плані початку повномасштабного вторгнення, так і трагічної долі доньки пані Кононенко. Мені було сумно читати про те, як день за днем вона втрачала свою доньку. І так само, як війну, авторка не могла зупинити повільне згасання своєї доньки, яка все життя хворіла на депресію, а померла у франкській лікарні від раку. Пані Кононенко не ділиться своїми почуттями з приводу року війни та смерті доньки, але читати все одно було цікаво, як би дивно це не звучало. Все таки це не роман з вигаданими персонажами, а жива історія авторки.
June 27, 2024
З часом перечитаю обов’язково.
Displaying 1 - 3 of 3 reviews