El «mordisco» de la envidia, como lo llama Francesco Alberoni en Los envidiosos, ese espasmo doloroso que a nuestro pesar nos atenaza, a la vista de alguien que tiene lo que nosotros no tenemos y que deseamos, es producto del vértigo de la carencia, de la pé la belleza de la amiga que colecciona conquistas, la casa lujosa del vecino, la mayor popularidad del propio alumno, la promoción profesional de un colega, la riqueza de un pariente, se convierten en ataques dirigidos a nuestro propio ser, de los cuales, aunque solo sea por un instante, percibimos el fallo, la derrota, la caída. Es decir, lo que pasa es que alguien interrumpe nuestro deseo de expansión, de autoafirmación, de sobresalir, un deseo infinito, ontológicamente ilimitado, que de pronto choca con un límite insalvable, arrojándonos al abismo de nuestra impotencia.
Описати людські емоції доволі складне завдання для дослідників. До них неможливо доторкнутися чи побачити неозброєним оком, точно описати або добитися правдивих свідчень від респондентів. А якщо вони ще й, м’яко кажучи, не прикрашають людину, то отримати об’єктивні дані видається марною справою.
Проте, ціла плеяда вчених, спираючись на філософські праці чи релігійні трактати, вивчаючи людські уявлення тої чи іншої епохи, використовуючи етнографічні матеріали та інші методи дослідження, зуміли створити прекрасні праці з соціальної історії, історії ідей, культурології тощо. І книга італійської філософині, доцентки соціальної філософії Флорентійського університету Елени Пульчіні «Заздрість. Сумна пристрасть» – одна хороших прикладів ґрунтовного дослідження непривабливої людської сторони, якої вона не могла позбутися і не позбудеться ніколи допоки існуватиме людство, рідна сестра гріховної Гордині, її Величність – Заздрість.
Знав, що цей нонфік тяжіє до науковості, зовсім трохи – до популярності. Рік лежала на полиці, два рази починав, адже дрібно, і примірник зберіг запах.
З іншого боку, його лампове рипіння і милий блакитний скорпіоша на перетині білого і синього натякали на найкращий час для прочитання саме зараз.
Що не позбавило амбівалетності почуттів, адже, наприклад, що заздрість часто походить з гордовитості, пихи, нарцисизму — то я знав. А от про змію, що пирснула отрутою в очі, і через це ми маємо таке поняття як заздрісний вираз обличчя – ні. Також від неї походить справедливість; її продукує кінематограф, обираючи об’єктами заздрості, приміром, успішних менеджерів.
Часто відчувається ненависть до людини, проте водночас об’єкт заздрості – своєрідний ідеал. На підтвердження використано факти війн, терористичних актів, антисемітизму.
«Життя зараз», як і «трешові телепрограми» формують споживацьку культуру, створюючи, я так розумію, ілюзіорне прагнення до досконалості; томість, зникає унікальність.
Ще мене зачепила цікавістю теза про зображення заздрості в образі, наприклад, відьми; часто історичної, мстивої. Такої, яку часто називають амазонкою. Хоча феміністки й намагаються це змінити.
Елена Пульчіні пропонувала замінювати цю сумнівну пристрасть менш сумнівними: можливо, шукати соціальні практики як опору. І триматися власної унікальності.
Переказ цікавих для мене тез завершив: книжка радше сподобалась. З-поміж трьох прочитаних однакового обсягу, відчувається дійсно монументальною. Сумно, що авторка – італійська філософиня – померла внаслідок ускладнень від ковіду. А праці вже приблизно 14 років.