Лепрозорій

by Volodymyr Vynnychenko

382 pages, Hardcover

First published January 1, 2011

About the author

Ukrainian statesman, political activist, writer, playwright, artist, who served as 1st Prime Minister of Ukraine.

As a writer, Vynnychenko is recognized in Ukrainian literature as a leading modernist writer in prerevolutionary Ukraine, who wrote short stories, novels, and plays, but in Soviet Ukraine his works were forbidden, like that of many other Ukrainian writers, from the 1930s until the mid-1980s. Prior to his entry onto the stage of Ukrainian politics, he was a long-time political activist, who lived abroad in Western Europe from 1906-1914. His works reflect his immersion in the Ukrainian revolutionary milieu, among impoverished and working-class people, and among emigres from the Russian Empire living in Western Europe.

Український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

Reviews

[Vityska · Rating 3 out of 5]

Ця книжка мене одразу підкупила з кількох причин:
- оповідь ведеться від імені жінки, вона ж - головна героїня Івонн Вольвен;
- Івонн - веганка-сироїдка,яка чітко дотримується своїх поглядів на харчування, але нікому їх не нав'язує (принаймні спочатку);
- місце дії - Париж, і цього разу в ньому не було ніяких українців. Було цікаво, як автор виїжджатиме на абсолютно чужому матеріалі.

Спершу роман нагадує "Сестру Керрі" Драйзера: юна провінціалка їде на поїзді підкорювати велике місто, житиме у рідні, в поїзді знайомиться із чоловіком, який е явно їй покровительствує.... Але потім "Лепрозорій" повертає у власне русло. І стає зрозуміло: у цьому романі Винниченко втілив маніфест однієї зі своїх глобальних ідей, конкордизму.

Конкордизм - це така система, яка,за Винниченком, допоможе побудувати щастя. Власне, втілити ідею раю-на-землі, адже, на думку автора, тільки в Раю люди були дійсно щасливими. Як повернутися до цього блаженного стану? По-перше, повернути "райський" уклад життя - харчуватися лише тим, що "зготовлено на кухні Господа" - плодами, травами і зернами без термічної обробки. По-друге, перестати вважати Людину царем Природи - вона є лише її маленькою частиною, такою ж, як і птахи та звірі. По-третє, повернути досягнути гармонії між внутрішнім світом людини і способом її життя, вчинками, словами тощо. По суті, та ж сама "заповідь" - чинити так, як проповідуєш. і проповідувати про те, як живеш.

"Вітриною" конкордизму стає сама Івонн, така собі супердівчина, яка ніколи не хворіє, виглядає надзвичайно привабливо без жодного макіяжу, має феноменальну пам'ять і навіть певні цілительські здібності. Хіба ж не захочуть усі бути такою, як вона? - практично не сумнівається автор. Може, і ні, якщо доведеться відмовитися від круасанів, кави, печених фазанів, смачних лікерів і пахучих сигар - усіх цих трібних радощів, милих серцю як багатіїв, так і звичайних "маленьких" людей.

Відтак обґрунтуванню ідей конкордизму автор присвячує більшу частину книги. Але, щоб читач зовсім не знудився, додає трохи детективу і зовсім легку, пунктирну любовну (чи недо-любовну) лінію.

І звісно, Винниченко не втримується від улюбленої теми - розвінчування комунізму. Один із персонажів, француз-комуніст, вирушає в омріяну Росію, а повертається з неї зломлений, помордований. покалічений. Але коли хоче розповісти товаришам правду, йому - не те щоб не вірять, ні, вони прекрасно знають, як воно там насправді в Союзі, але вважають цю правду небезпечною для справи, такою, яку не можна озвучувати. Що цілком типово для "прокажельні" - лепрозорію, який є метефорою усього людства.

Загалом цей роман цікавий як спроба автора, якому не вдалося стати "пророком в своєму отечестві", прищепити свої ідеї на чужинський ґрунт.

[Oleksandr Fediienko · Rating 4 out of 5]

Детальніше – в одинадцятому випуску подкасту "небагатослів".

Винниченко написав цю книгу, щоб розповісти про свій світогляд - чергову утопію, яка і через століття не набула розповсюдження. В ній селянка Івонна Вольвен їде до Парижа, щоб заробити родині на трактор. Перша ж робота, яка їй трапляється, - провести опитування на тему "Що таке щастя?" В книзі цього не написано прямим текстом чи навіть натяком, але можна зробити висновок, що, не знаючи цього, Івонна була щасливою ще до того, як почала розбиратися, що ж таке щастя. Іронічно, що саме по переїзді в Париж вона його позбулася.

[Yuliia Zadnipriana · Rating 5 out of 5]

Яка "смачна" книга! Мова - добірна, вишукана, смакуєш кожне слово. Одного тільки не розумію: хто пише ці анотації? Детектив тут далеко не на першому місці і шалених пристрастей тут лише дрібочка.

Винниченко написав глибокий філософський роман. Але розуміючи специфіку жанру він мусив нанизати свою філософію на якусь фабулу, створити певний сюжет. Звідси і маємо натяк на детектив.

Париж в 30-х роках... Своєрідний мурашник, в якому копошаться фашисти, соціалісти, невдоволений пролетаріат, націоналісти. Продажна поліція, спокусливі розваги, кокаїн, політичні дебати. Всі в передчутті змін, смакують атмосферу революціонізму. Хтось краєм вуха чув про соціалістичний рай в Росії і пропагує ці ідеї, хтось мріє про свою утопію.

20-річна Івонна вирушає в столицю Франції з благородною метою: для свого господарства у провінції вона мріє придбати тракторець для обробки землі, котра годує родину. Вони ж бо не їдять нічого м'ясного, харчуються виключно овочами та фруктами. (щось типу сучасних сироїдів-веганів, але зі значно глибшою філософією). Вона оселяється у родичів. Цікавий факт,що в тій родині - 4 персонажі і кожен сповідує різну ідеологію!

Дівчина зустрічає професора Матура, котрий розповідає їй свою філософію і тут перед нами постає весь Винниченко з його філософією конкордизму! Роман треба читати дуже вдумливо, тут багато розлогих діалогів на актуальні сьогодні теми. Ключова ідея розмов та роману загалом - суспільство хворе. Ми вражені гіпертрофією егоїзму, дискордизмом. Втративши баланс з природою, людина прирекла себе на моральний та фізичний розлад. Все це подається у контексті розгляду людського харчування. "Та яке щастя може бути у вас, трупоїдів, наркоманів, алкоголіків - хворих, дражливих, нещасних?"

Порятунку не принесе ні релігія, ні революція, ні війна, бо людина мусить в першу чергу змінити себе зсередини, перестати тішити себе думкою про свою винятковість у природі і визнати свою рівність з природою.

[Марія Пітішкіна · Rating 4 out of 5]

Цю книгу я можу порівняти з лісовим горішком, загорнутим у цукеркові фантики, причому в декілька: детективний, політичний, любовний, філософський... Але всередині все одно простий горішок без витребеньок. Таке порівняння не має на меті принизити книжку, а краще її описати. До того ж вона про сироїдіння, а воно забороняє цукерки) Та все ж таки вона дійсно видалася мені на початку багатообіцяючою, а в фіналі ці обіцянки не здійснились.

(Уточнення: я читала її для роботи, тому спеціально подивилась, чим закінчиться, — щоб сюжет не відволікав. Тож моє враження трохи несхоже на враження простих читачів. До того ж я побачила у ній теорію, яка схожа на опис гріхопадіння з Біблії, і моя думка щодо цього не збігається з Винниченковою — інша людина б прочитала, сказала, що цікаво, а мені хочеться сперечатись).

Про що ж книжка? Сюжет такий: юна дівчина-сироїдка з села їде у Париж, щоб заробити на трактор для своєї сім’ї. Знайомиться там із професором, який пропонує їй різну цікаву і дивну роботу і розказує свої теорії, які для нього лишаються тільки теоріями, а вона мріє втілити їх у життя і навіть переконує в цьому нас, читачів. Таким чином перетинаються світи книжний і реальний.

У реальності ж це твір Винниченка муженського періоду, тобто того часу, як він відійшов від політичного життя в Україні і намагався знайти своє місце у Франції. Героїня книжки Івонна Вольвен — його alter ego, і навіть її прізвище на це вказує: Volvin — це Вол(одимир) Вин(ниченко). Таким чином нам не лишається нічого іншого, ніж переконатись, що сам автор справді вірив у те, що написав, а не просто вигадав незвичайну теорію конкордизму. А сумніви у мене були...

Не в останню чергу через те, як побудовано текст. Головними героями є юна дівчина, яка не знає світу, і столичний професор. Його прізвище Матур вказує на зрілість, і він у тексті займається тим, що навчає Івонну життя і хоче зробити своєю. Він дає їй різну роботу, яка нібито приносить гроші, але насправді прив’язує її до нього. Так само і його теорії — він розказує їх так, що Івонна вже не може жити як раніше. А ще він постійно хоче спокусити її на те, що вона собі заборонила («мертву» їжу, алкоголь, секс із тим, від кого не хочеш дітей). Уводить у сумнівні парі (якщо вона не зуміє переконати рідних, то повинна випити шампанського). І навіть звертається до неї ніби змій-спокусник — «моя бідна Євонько». (І навіщо автор вклав свої думки про щастя людства в уста такого непевного персонажа?.. Якби я не знала позатекстових обставин (що автор сам жив так), то я б подумала, що він просто грає на контрастах)

Тепер про саму теорію конкордизму. Їй у тексті виділено багато сторінок, і я навіть скажу, що і писався він для того, щоб показати її людям. Автор вигадав сюжетні перипетії, загадки, стосунки між героями, щоб «загорнути» теорію у них, як горішок у фантики. Іноді є враження, що він забуває, які саме люди його герої, для того, щоб у розмові між ними краще виразити ідеї. Івонна то каже, що не вважає церкву обов’язковою, то щиро вражена, що професор хоче відкинути всю релігію. (До речі, про релігію. Автор дуже на неї нападає, і називає цим словом не тільки власне релігію, а і політичні «віри» типу соціалізму).

Незважаючи на нападки на релігію, Винниченкова теорія де в чому дуже близька до християнства, не кажучи вже про те, що схожа на історію гріхопадіння. Як і в Біблії, у нього є щасливе людство із давнього теплого часу («фруктового раю»), яке потрапило в пастку — теж через їжу. Під час льодовикового періоду люди не могли їсти фрукти і овочі, а мусили їсти м’ясо; від цього вони хворіли, а хворі люди дбають лише про себе — так хвороба перекинулася і на душевну сторону, і всі стали егоїстами. Автор називає це духовною проказою і бачить вихід у поверненні до природи і моральному вдосконаленні (любові до найближчих, тобто однодумців, а не ближніх чи всього людства). Герої шукають нову мораль, яка часто шокує звичайних (на той час) людей: як це — не їсти «святого хліба», не робити необхідної революції, не кохатися із тим, хто подобається, не любити рідних?

Однак не можна сказати, що нова теорія перемагає: Івонна розуміє, що у місті сама підпала під вплив дискордизму (а професор каже, що це було в ній завжди, як у всіх людей). Та і її прекрасні мрії навчити їхній теорії людей у кадрі не здійснюються: фінал — це заклик, а результати має втілити в життя читач. Це і реалістично (було б занадто наївно, якби вийшло всіх навчити відразу), але і трошки ставить під сумнів теорію.

Я не буду дуже критикувати конкродизм, це вже, здається, зробила Тамара Гундорова у своєму дослідженні («Конкордизм В. Винниченка: трагедія однієї утопії»). Два пункти у доказах я можу розвінчати: по-перше, неправда, що всі звірі здорові, бо їдять здорову їжу (просто якщо вони хворіють, то відразу помирають з голоду або від хижаків, або хворіє ціла популяція). А по-друге — професор доводить вторинність релігії через те, що буцімто на якихось островах дикуни зовсім не мають уявлення про богів і духів. А на яких саме островах?.. Івонна вірить у це, а я ні.

Що найбільше мені тут було цікаво, так це політична ситуація. Час, у який живуть герої, — це тридцяті роки ХХ ст. (Франція). Повсюди є розмови про війну і революцію, майже всі герої належать до якихось політичних течій (причому різних у межах однієї сім’ї). Кузени комуніст і фашист б’ють і викрадають одне одного через кохання до одної дівчини... Багаті бажають війни, бо без неї бідні піднімуть революцію і все зміниться... А найтрагічніше те, що правди не бажають чути навіть ті, що начебто за неї борються.

Кузен Івонни Бернар вірить у ідеї комунізму і марить Радянським Союзом. Врешті йому влаштовують поїздку туди — і з неї він повертається іншою людиною (яка поплатилася за свої критичні зауваження і потрапила у органи). Він прагне розказати, як вони всі помилялись, вважаючи, що там рай... але однодумці не хочуть слухати. Найкращий друг його доходить до того, що змушує його мовчати, коли ж Бернар не хоче, то оголошує його брехуном. Насправді деякі його однодумці вже давно в курсі про те, який насправді комуністичний рай, але не хочуть руйнувати віру інших, бо як тоді вони боротимуться з багатими?..

Мені здається, що тут є щось автобіографічне, що сам Винниченко так колись розчарувався. Я знаю, що він переживав, що у радянській Україні не друкують його творів (якщо він справді думав, що їх надрукують, значить, теж не розумів, що це неможливо для емігранта?).

Він вустами своїх героїв доводить, що революція і будь-яка політична боротьба не поможе, що таким чином просто нижні займуть місця вишніх і почнуть пригноблювати вже їх. Чи є вихід з цього, зі світової прокажельні? Професор Матур вважає, що ні, а Івонна в нього вірить. Самій дівчині теж доводиться вибирати між правдою і багатством, заради якого вона приїхала у Париж, і пізнати розчарування у людях, які борються за правду, але насправді хочуть використати її у своїх цілях.

...Незважаючи на те, що саму теорію конкродизму я трохи покритикувала, а книжку порівняла з сирим горішком, читати її було приємно (хай там і були дуже страшні речі). Не знаю, чому, але іноді приємно читати щось старе й ідеалістичне, хай ти з ним і не згоден. Та й столітньої давності українська у ньому гарна (і я вивчила кілька цікавих слів, наприклад, «дурій» — той, хто дурить, або «макіюватися» — робити макіяж). Тож я не жалію, що її прочитала.

[Sofiia Titarenko · Rating 5 out of 5]

одна із улюблених книжок

[Oleksandr · Rating 4 out of 5]

Трохи задовга розповiдь про конкордизм. Легко читати, але важко повiрити у викладенi подii та в персонажiв.