Остап Шаптала. Повісті

by Valerian Pidmohylny, Валер'ян Підмогильний

Дія повісті «Остап Шаптала» відбувається в Катеринославі на початку 1920-х років. Проблема міста й села цікавила В. Підмогильного від самого початку його творчості. Досить виразно вона окреслилася в повісті «Остап Шаптала», де герой-селянин, здобувши в місті освіту, маючи тут посаду, все ж почувається некомфортно: його гнітить атмосфера байдужості до окремої людини, власна загубленість у цьому світі, моральні страждання за свою відірваність від батьківського коріння. 

174 pages, Kindle Edition

First published December 1, 1922

About the author

Writer and translator. He graduated from high school in Katerynoslav in 1918 and then continued his studies at Kyiv University. In 1921 he began working with various publishing houses and joined the editorial board of Zhyttia i revoliutsiia. The first of his short stories to be published were ‘Vania’ and ‘Haidamaky’ (Haidamakas), which appeared in 1919 in Sich, a journal in Katerynoslav. He also contributed to the almanac Vyr revoliutsiï (1921). He was a member of the literary organization Lanka. His published collections of stories include Tvory (Works, vol 1, 1920), V epidemichnomu baratsi (In the Quarantine Ward, 1922), Povstantsi i ynshi opovidannia (The Insurgents and Other Stories, 1923), Viis’kovyi litun (Army Pilot, 1924), and Problema khliba (The Problem of Bread, 1927, 1930). He also wrote the novelette Ostap Shaptala (1922). Pidmohylny's early works focus on various pre- and postrevolutionary realities, such as the Famine of 1921–3. His most notable work is the novel Misto (The City, 1928), one theme of which captures the relationship between the city and the village against the backdrop of the New Economic Policy. His last published work was Nevelychka drama (A Little Drama), a novel about people in the ‘era of socialist reconstruction,’ which was serialized in Zhyttia i revoliutsiia in 1930 but first released separately in Paris in 1956. It appeared in translation as A Little Touch of Drama (trans by George Stephen Nestor Luckyj and M. Luckyj, 1972). Pidmohylny's translations, particularly those of the works of Honoré de Balzac, Denis Diderot, Anatole France, Guy de Maupassant, and Stendhal, significantly influenced the development of Ukrainian literature in the 1920s. Pidmohylny's early works were subjected to severe official criticism. Some were even attacked for ‘romanticizing Makhnovism’ (Andrii Khvylia). The novel Misto was also denounced. Pidmohylny was expelled from his editorial position in 1930 and was arrested in 1934. He was incarcerated in various prisons and concentration camps until he was shot, along with many other Ukrainian writers. He was rehabilitated in 1956. Misto and some other stories were republished in Ukraine in 1989. A selection of stories, including some previously never published, appeared in 1991 as Istoriia pani Ïvhy (The Story of Mrs Ivha).

Reviews

[Anhelina · Rating 5 out of 5]

трясця, це один із найкращих моїх читацьких досвідів. про втрату, тілесність, насильство і глибинний внутрішній діалог людини. я в шоці.

[vashlogist · Rating 3 out of 5]

В Підмогильного якась гіперфіксація на нездоровому ставленні головного героя до жінок, а також зверхності головного героя щодо інших персонажів твору.

[vladkinoman · Rating 5 out of 5]

Perhaps our best classic Ukrainian prose writer. My favourite for sure. Our own existentialist. There is a feeling that he was inspired by Nietzsche and Kafka. I wish the world knew more about him. We need more translations and popularisation. These are not even his main works, but they are of incredible quality, full of interesting thoughts! And it becomes even sadder that the man was simply not allowed to live a full life, to create more. Because the russians shot him.

[Kateryna Lee · Rating 5 out of 5]

Остап Шаптала. Повість без назви.
Найкоротша книжка з усіх, що я читала найдовше.
Плин тексту неможливо перервати, бо одразу щось втрачається. Тож я кілька разів починала спочатку, перечитувала абзаци, поверталась до діалогів. Текст такий щільний, сповнений несподіваних характерів і думок, насичених описів природи й міста, що прочитавши сторінку, хочеться перечитати її знову і так по колу.
Загалом українська проза 20-30-х років перш за все вразила мене усвідомленням, що вони, українці столітньої давнини, так схожі на нас, сучасних, при чому багато в чому. Це відчуття не полишало мене, поки я читала Домонтовича, Підмогильного, Хвильового, Винниченка і якось остаточно сформувалося після цих двох повістей. І воно дає мені жадане відчуття історичної тяглості й усвідомлення національної ідентичності.

Тож «Остап Шаптала». Як на мене, одна з найдивніших книжок. (Цієї думки я трималася доки не прочитала ще й наступну «Повість без назви» — в цій номінації вона перемогла, але навіть не уявляю як її взагалі можна описати).
Це історія про молодого хлопця Остапа Шаптали, в якого помирає молодша сестра. І герой переживає цю особисту драму, проходячи крізь різні етапи свого горя: розгубленість, провина, каяття, спокута. Власне на цьому й будується короткий сюжет.

Здивував доволі нетрадиційний формат стосунків з батьками (порівняно з тим, який мали герої української прози 19 ст., як я примарно пригадую з курсу шкільної літератури) — Остап буквально розкреслив особисті кордони і не дозволив божевіллю матері якимось чином вплинути на своє життя (направду, може ще років із п’ятнадцять тому я б подумала, що з його боку це жорстоко, але після терапії і всеосяжної психологічно-терапевтичної навали, категорично згодна з таким підходом). Погодьтеся, в кожного з нас є історія про токсичних батьків, може й не особиста, але стовідсодково десь у просторі вирує. Тож тут вона легко зчитується, і це дійсно незвично.

Маленьким хлопчиком батьки віддали Остапа в міський пансіон, де разом із ним опинилося ще двоє - Зінько й Левко. Жилося їм там не солодко, тож доля міцно поєднала їх на все подальше життя, і, не зважаючи на вкрай різні характери, вони лишилися близькими людьми й найкращими друзями, шукаючи безумовного опертя один в одному.

Ще на початку читання, зрозумівши, що плутаюсь в їхніх іменах, я зробила примітку:
=> Зінько Галай - мрійник, романтик, легка й приязна людина
=> Левко Вербун - науковець-математик, любить шахувати

Але вже через кілька десятків сторінок додала:
=> Зінько Галай - мрійник, романтик, легка й приязна людина + соціопат
=> Левко Вербун - науковець-математик, любить шахувати + егоїстичний, агресивний, абьюз усіх довкола, включно з котом

Отак автор розкрутив характери на 100 сторінках.

Про Повість баз назви говорити можна хіба-що без слів, але я все ж таки спробую. Головний герой Городоцький — молодий журналіст-комуняка, що працює в харківській газеті й спеціалізується на темі становлення й соціалістичної реконструкції села — прагматичний, дисциплінований, поміркований селф-мейд чоловік. Приїхавши на день до Києва, він мигцем бачить жінку, і, захопившись, відкидає всі плани й вирушає на її пошуки… І раптом виявляється, що хлопець страждає на нервові розлади й дивну зацикленність. А доля тим часом зводить його з диваками й божевільними…

[Anna Merintsova · Rating 5 out of 5]

Ого, дисморфофобії я в українській літературі ще не зустрічала. Чи це деперсоналзація від свого тіла, психологи підказали б точніше.

Моменти з польовими квітами і в кінці багате прикрашання кімнати мені нагадали фільм Midsommar. Трохи тривожна, навіть зловісна асоціація, хоча автор не так про це писав. Думаю, це моя особиста деформація хаха

Ще цікаво, що за шлях собі придумав Остап. Фінал відкритий, тому можна тільки здогадуватись