Психоаналітична феєрія «Вічне Начало» — це гостросюжетний роман, сюжет якого охоплює минуле, сучасне й прийдешнє Землі. Роман був задуманий О. Бердником ще в період ув’язнення в пермських таборах, на початку 80-х років. Там були написані й окремі епізоди книги.
Перша книга епопеї — це розмова про космоісторичну естафету віків, про сенс буття та долю цивілізації. Розповідь у романіведеться від імені автора, а сюжетна канва примхливо переплітає події дитинства самого письменника, криптоісторичну фантасмагорію про юність легендарного Байди-Вишневецького та спробу футурологічно осмислити життя наших правнуків укінці ХХІ століття.
«Сідаю до робочого столу, щоб спробувати розмотати, розплутати «Гордіїв вузол» нашого спільного інферно-пекла, — пише О. Бердник у пролозі до роману. — Розрубати його, як це зробив колись Олександр, — неможливо! Хай я лише один з тих,хто замислюється над сутністю Буття, проте ми так глибоко зав’язли в трясовині невігластва та самообману, що будь-яке зусилля до Звільнення — виправдане!
Ці рядки — спроба збагнути себе, тобто — збагнути Світ!..»
Цей роман вирізняється з-поміж інших творів Олеся Бердника нелінійністю оповіді, наявністю багатьох непов’язаних сюжетних ліній, чіткою присутністю особистості автора. Напевно цей твір можна назвати постмодерністським, що, можливо, рятує український літературний постмодернізм від ототожнення з молодіжною літературою та підносить його до дорослого рівня Умберто Еко. Хоча сумнівно, щоб постмодернізм взагалі потребував якогось порятунку, як і те, що Бердник потребує віднесення до постмодерністів. За формою роман «Пітьма вогнища не розпалює» можна порівняти з «Землею мертвих доріг» (The Place of Dead Roads) видатного постмодерніста Вільяма Берроуза — та ж нелінійність, багатосюжетність та роздуми над матерією часу та природою світосприйняття. За формою, але аж ніяк не за змістом, бо там, де у Берроуза гомосексуалізм, наркоманія та вбивства, у Бердника — високі почуття, героїзм та прагнення до Надлюдини. Втім, якщо дати волю фантазії, можна провести паралелі і по змісту другої частини (книги) роману, «Воскресіння Люцифера», та іншої книги Берроуза, «Міста червоної ночі» (Cities of Red Night) з того ж циклу, де також присутній персонаж-детектив, об’єкт пошуку якого загубився невідомо де у часі та просторі, а також є передане автором стійке відчуття нечіткості та хиткості реальності. Але знову ж таки, порівняння Олеся Бердника з Вільямом Берроузом можна вважати непристойним і образливим для першого, чого ні в якому разі не слід добиватись.
Сприймаю це як езотерично-гностичний, а ще футурологічний, трактат у формі мемуарно-фантастичної прози. Незвично. І мабуть таких ідей (крім самого Бердника) в Україні ніхто в літературі й не висловлював. Було вельми цікаво. Окремі кавалки перечитував/переслуховував двічі чи тричі.
Як на мій смак, забагато філософії. Фактично дві, чи навіть три сюжетні лінії , що їх достатньо майстерно сплутав автор, іноді так розходились що я губив думку. Над таким романом треба працювати, а не просто прочитати.