What do you think?
Rate this book
Крик
0 0 0 0 0 0 1 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0 0, – нова книга Юрія Завадського не налаштована на спілкування, хоча й зберігає ознаки тексту. Хай навіть цей текст суцільний та чомусь поділений на фраґменти-вірші, книга прагне зробити крок вбік, зісунувшись до щоденної неоформленості та непорозуміння. Яким чином нулі породжують в своїй порожності композиційний згусток і тверду частку одиниці, що таке мова і яким шляхом вона перетворюється, де межа словесності, читаності, етики?
Немає нічого, що було б беззмістовним, існує лише межа, за якою людина не розуміє, не бачить, не чує, – з-за цього кордону виринають окремі знаки, згуки та плями, точки та лінії, риски та відтиски. Із нагромадження цих елементів твориться текст, який ніби й сором дооформлювати, рекреувати, налаштовувати на зрозумілість. Він як відбиток протектора на засніженій дорозі чи раптовий спалах сірника у темряві.
В оформленні обкладинки використана фотографія Ольги Кліпкової.
Дизайн, макет і верстка: Юрій Завадський.
Книжка має електронну версію, доступну до завантаження на сайті автора: http://yuryzavadsky.com/
Немає нічого, що було б беззмістовним, існує лише межа, за якою людина не розуміє, не бачить, не чує, – з-за цього кордону виринають окремі знаки, згуки та плями, точки та лінії, риски та відтиски. Із нагромадження цих елементів твориться текст, який ніби й сором дооформлювати, рекреувати, налаштовувати на зрозумілість. Він як відбиток протектора на засніженій дорозі чи раптовий спалах сірника у темряві.
В оформленні обкладинки використана фотографія Ольги Кліпкової.
Дизайн, макет і верстка: Юрій Завадський.
Книжка має електронну версію, доступну до завантаження на сайті автора: http://yuryzavadsky.com/
82 pages, Paperback
First published January 1, 2012
4 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 of 1 review
October 4, 2012
Буду перечитувати.
Одне з очевидних чудес сучасної поезії — можливість проживати спільний світ з поетом і можливість зустрічі з ним у цьому світі. Чути, як автор читає власні вірші — геть інший досвід, ніж читання програмних рядків з часів минулих, хай би який добрий вони мали коментар. Утім, поезія Юрія Завадського є геть іншим досвідом і в ситуації літератури сьогодення.
Читаючи, Завадський використовує свій друкований «Крик» як діджей — платівку: змішує різні рядки, імпровізує, наживо перемонтовує. Наче дає спробувати нестійкість на смак. Ця артистична метода сполучається з тим, що є у кожного живого автора: голосом, харизмою. Разом вони формують враження. Уявлення: «Завадський is…»
Утім, чи може суттєво впливати образ автора на подібну книжку? Чи образ такого автора — на книжку в принципі? Адже, залишаючись із нею сам-на-сам, ми отримуємо щось геть інше, ніж мали раніше. Замість міксу і живого шуму — чисте студійний звук. Якщо звуком можна назвати мовчання. З іншого боку, що би там не декларував автор, з книжкою простіше. Вона мовить — і не вступає у дискусію. І вона — мовчить. Книжка в цьому сенсі німа, наче кіно. І назва «Крик» наче відсилає нас не до звуку, а до певного референта: спогаду, запису, фотографії. Крик, який триває «там», а тут
«Крик» — симетрична книжка. Перший рядок початкового вірша —
Перший рядок останнього —
Чи навіть інакше: починається книжка рядком
юрійзавадський крик
і закінчується
По центру, в ролі осі симетрії, паліндромний
Зовсім недавно мірилом поетичної майстерності виступала версифікаційна вправність. Тепер, можна сказати, ним стала вправність метафорична.
Поезія Юрія Завадського в «Крикові» позбавлена і першого, і другого. В ній немає жодного римованого тексту, жодної позірної спроби утворити ритм всередині рядка, строфоїда, віддати належне грі асонансів і алітерацій. Поетичним у ній є те, чого в ній немає. Крик — це, власне, біле, яке залишається без літер. Тексти позбавлені навіть звичних роздільників ***, іноді здається, що цей вірш — насправді, продовження іншого.
Так останній рядок на с. 17
отримує продовження на наступній:
Замість звичного «ліричного сюжету» і звичаєвих «ходових характеристик» для сякого-такого аналізу на цих сторінках домінують оператори й дескриптори станів. Ключі до дверей, за якими — ну хто ж насправді знає, що там за ними. В своїй мінімалістичній чистоті ці тексти, здається, навіть не відкриті для множини інтерпретацій. Тільки для співпереживання. Співпроживання. Переходиш — від сторінки до сторінки, занурюєшся в певний стан, мандруєш шарами всередині цього стану, книжка добігає кінця.
На першій сторінці обкладинки з туману проступає короткий рядок назви. На останній він розркривається темним проваллям силуету. Це дерево. Це крик.
Одне з очевидних чудес сучасної поезії — можливість проживати спільний світ з поетом і можливість зустрічі з ним у цьому світі. Чути, як автор читає власні вірші — геть інший досвід, ніж читання програмних рядків з часів минулих, хай би який добрий вони мали коментар. Утім, поезія Юрія Завадського є геть іншим досвідом і в ситуації літератури сьогодення.
Читаючи, Завадський використовує свій друкований «Крик» як діджей — платівку: змішує різні рядки, імпровізує, наживо перемонтовує. Наче дає спробувати нестійкість на смак. Ця артистична метода сполучається з тим, що є у кожного живого автора: голосом, харизмою. Разом вони формують враження. Уявлення: «Завадський is…»
Утім, чи може суттєво впливати образ автора на подібну книжку? Чи образ такого автора — на книжку в принципі? Адже, залишаючись із нею сам-на-сам, ми отримуємо щось геть інше, ніж мали раніше. Замість міксу і живого шуму — чисте студійний звук. Якщо звуком можна назвати мовчання. З іншого боку, що би там не декларував автор, з книжкою простіше. Вона мовить — і не вступає у дискусію. І вона — мовчить. Книжка в цьому сенсі німа, наче кіно. І назва «Крик» наче відсилає нас не до звуку, а до певного референта: спогаду, запису, фотографії. Крик, який триває «там», а тут
Крики, наче камiння, мовчки переношу
З мiсця на мiсце...
«Крик» — симетрична книжка. Перший рядок початкового вірша —
Я — стою осторонь.
Перший рядок останнього —
— А чужинець — ти!
Чи навіть інакше: починається книжка рядком
юрійзавадський крик
і закінчується
One of these days
I’m going to cut you into little pieces
Pink Floyd
По центру, в ролі осі симетрії, паліндромний
Саме сьогоднi —
Переходжу вулицю, переймаю досвiд, мовчу.
— Що сталося з тобою? — питає мене хтось.
— Саме сьогоднi переходиш вулицю,
Переймаєш досвiд, мовчиш. Я ж питаю себе:
— Що сталося з тобою?
Зовсім недавно мірилом поетичної майстерності виступала версифікаційна вправність. Тепер, можна сказати, ним стала вправність метафорична.
Поезія Юрія Завадського в «Крикові» позбавлена і першого, і другого. В ній немає жодного римованого тексту, жодної позірної спроби утворити ритм всередині рядка, строфоїда, віддати належне грі асонансів і алітерацій. Поетичним у ній є те, чого в ній немає. Крик — це, власне, біле, яке залишається без літер. Тексти позбавлені навіть звичних роздільників ***, іноді здається, що цей вірш — насправді, продовження іншого.
Так останній рядок на с. 17
Закриваю долонею рота.
отримує продовження на наступній:
Накриваю долонею шклянку, —
Там метелик.
Замість звичного «ліричного сюжету» і звичаєвих «ходових характеристик» для сякого-такого аналізу на цих сторінках домінують оператори й дескриптори станів. Ключі до дверей, за якими — ну хто ж насправді знає, що там за ними. В своїй мінімалістичній чистоті ці тексти, здається, навіть не відкриті для множини інтерпретацій. Тільки для співпереживання. Співпроживання. Переходиш — від сторінки до сторінки, занурюєшся в певний стан, мандруєш шарами всередині цього стану, книжка добігає кінця.
На першій сторінці обкладинки з туману проступає короткий рядок назви. На останній він розркривається темним проваллям силуету. Це дерево. Це крик.
Зверху, над криком, залишилася прогалина,
Котру не знав як заповнити.
Displaying 1 of 1 review