Повість «Згори вниз. Книга страхів» — історія однієї втечі. Куди? Туди, де страшно, де тихо, де немає людей, де коти і вовки, де невідомість.
Головна героїня шукає самотності та (не) видимості, тому втікає у карпатське село Дземброня, оселяється у хаті колишньго чи то фотографа, чи то мольфара, намагається стати своєю, щось ще зрозуміти про світ, подолати страхи, просто живе. Ми не знаємо причин цієї втечі, не розуміємо намірів, не підозрюємо, якими могли би бути варіанти вирішення проблем, проте водночас ми приймаємо і дивацтва героїні, і міфопростір Карпат, де не смерть, а смерч забирає бабусю, де усе має власні правила (бо тут боятися треба тільки туристів).
Це повість про:
— неспішність — «тут я навчилася судитися з радістю»;
— шлях, а не кінцеву точку — Охримко 28 років шукав гірське озеро, проте так і не зміг його знайти (не мав карти, обрав не ті маршрути, чи озеро відкривається не кожному?);
— забуття «Деколи, як зараз, я прокидаюся зранку і довго не можу згадати, хто я. В моєму тілі поселилась навколишня природа, всі гори і горбики, кожнісіньке дерево, — і це я дуже добре пам'ятаю. Але хто я?»;
— зміну ідентичності — коли згоріли джинси, а разом із ними паспорт, вона подумала: «Тепер я, так і не ставши кимось, стала справжнім ніким»;
— пошук — коли у її житті зʼявився турист, то єдине, чого вона хотіла, щоб він, на час їхніх стосунків, покохав її по-справжньому;
— повторення карпатського міфу про море «Він мовчав. Витяг з рюкзака вже надпиту згори пляшку рому. Надворі стояла вітряна погода. Я сиділа на кріслі-гой-далці, загорнута тільки у плед, і сьорбала з горнятка ром.
— Відколи це туристи носять з собою в похід ром? В горах треба пити горілку, а ром пʼють тільки над морем.
— Колись Карпати були морем».
Оповідання цієї книжки — неймовірні. Малярчук дивовижна на короткій дистанції.
Леся працювала на старшого буркотливого пана Юрія Іванович, колишнього стоматолога, щоденно приходила і догоджала йому, була вірна своєму роботодавцю до останнього подиху. Вона була йому необхідною, але водночас ставилася до роботи відповідально й віддано. Це оповідання про людську доброту.
Цвєтка — на 6 років старша сестра, ідеалізована й ідеальна, до якої оповідачка прихильна, яка на Цвєтку взорується, покладається, із якою в неї співзалежні стосунки, яка не може пережити того, що Цвєтка дорослішає і робить власні вибори. Це оповідання про сестринську любов, яка може бути сильнішою за батьківську.
Кожне оповідання — спроба зрозуміти про людину щось ще. Людину в селі чи у місті, людину в парі з іншим, людину в протистоянні з життєвими викликами, людину в спробах пізнати світ.
Читання цих текстів — фантастичний читацький досвід. Прикро, що сьогодні Малярчук не пише оповідань.