Інклюзія

by Ганна Городецька

У вечірній школі можна багато кого зустріти. Двох трохи розгублених підлітків, які втікали з Афганістану в США, опинилися в Україні й живуть, як можуть. Васю, який у свої дев'ятнадцять досі не вміє читати. Школярку, яка випадково завагітніла, а тепер помалу вчиться ладнати з побутом. Здібну до математики матір трьох дітей. Усі вони – учні вечірньої школи. У кожного в минулому – білі плями, у шафах – скелети, а на думці – щасливе життя. Хто переможе – турботлива вчителька Олена Трохимівна чи невблаганна інерція долі? Дізнайтеся самі, прочитавши новий роман Ганни Городецької.

Genres: Fiction, Ukrainian Literature, Ukraine

144 pages, Hardcover

Published January 1, 2022

Reviews

[Люда Дмитрук · Rating 4 out of 5]

Біженці, іноземці, діти з неблагополучних сімей, люди зі складними долями - кого тільки не зустрінеш у вечірній школі. Від таких легко відмахнутися, на таких легко почепити ярлик "наркоман", "проститутка", "чорномазий", сказати, що самі винні і що нічого доброго з них не вийде. Важче спробувати побудувати місток, забути про стереотипи, зрозуміти, допомогти, підштовхнути на правильний шлях. Вдається не завжди, але хіба сенс не в спробі залишатися зі всіма людиною?

Чудова книга, про важливу соціальну тему, написана пронизливо, але без мелодрами. Інколи навіть здавалося, що це просто дуже майстерний художній репортаж, бо кожній історії віриш. Хотілося, щоб ця книга тривала довше. А ще мріялося про Україну, де буде менше таких Директорок та Дор Дмитрівних, а більше Олен Трохимівних, більше прийняття і рівних можливостей для всіх.

[Darka · Rating 4 out of 5]

мені сподобалося. хороший спосіб висвітлення соціальних тем без надлишкового патосу чи романтизації.

найперше хочу відмітити, що мова йде про маленьке українське містечко, можливо, райцентр. я не знаю чи існує воно насправді, але це несуттєво, бо таких повно по всій країні: був потужний керамічний завод, але зараз він ледь жевріє; приватний сектор контрасно перетинається з новобудовами; високий залізничний міст як перешкода; безробіття, наркотики, душеспасительські організації з американським корінням.

головна героїня - Олена Трохимівна - вчителька української мови і літератури у вечірній школі. туди приходять дуже різні учні за атестатом про закінчення середньої освіти - і це завжди виклик. у вечірній школі не буває відмінників та олімпіадників з хороших родин, туди вже не ходять юні пролетарі. на відміну від багатьох колег Олена цей виклик приймає, хоча доволі своєрідно. їй вистачає досвіду, нахабності та вчительської майстерності доволі вільно поводитися з методичними рекомендаціями, бо як викладати модерну літературу учням, котрі читати не вміють? натомість Олена Трохимівна зосереджується на базових знаннях, на соціальних навичках, на культурному розвитку - і це працює.

вона небайдужа, але в той же час геть позбавлена наївності та якихось ідеалістичних прагнень. Олена Трохимівна - екстравертка, вона вміє і любить спілкуватися, але разом з тим жінка доволі самотня у шлюбі. її чоловік існує, він десь на переферії зору, але не виникає враження, що у них близькі стосунки.

у книзі ми зустрічаємо історії дітей і дорослих, що трапляються Олені Трохимовні. молоді матері, біженці з Сирії та Афганістану, колишні наркомани, підлітки з особливостями розвитку, дорослі, яким не пощастило, роми. їхні долі намічені мазками, але це працює, картинка створюється, проблема підсвічується.

"- Ми приймаємо всіх, - казав він [колишній директор]. - Тих, кого відправили з денних шкіл. Від кого відмовилися. Поставили на облік у дитячу кімнату міліції. Після колонії та в'язниці. Тих, хто постарається й надолужить, і тих, хто ніколи не зможе. Вагітних п'ятнадцятирічних. Сорокарічних, які не закінчили дев'ять класів. Підлітків, що нюхають клей у підвалах. Героїнових наркоманів із дванадцятирічним стажем, які припинили вживати. Спортсменів всеукраїнського рівня, які постійно на тренуваннях або на змаганнях, і хворобливих дітей, які провели в лікарнях більше часу, ніж за партою. Наше завдання - дати освіту всім. Дати кожному атестат про закінчення середньої школи. Ми повинні зробити для них усе, що в наших силах".

я б хотіла, аби ця книжка була більшою, не шкода часу її почитати ще.

[OKSANA ATAMANIUK · Rating 5 out of 5]

«Інклюзія»
Ганна Городецька
Видавництво «Темпора», 2022
⠀
«Інклюзія (від англ. inclusion — включення, залучення) — процес збільшення ступеня участі всіх громадян у соціумі.»
⠀
Щемкий.
Теплий.
Ліричний текст.
⠀
Не часто побачиш своє місто таким.
В «сірих» відтінках.
Ті деталі дитинства, про які я вже забула.
Яких ніколи не знала.
Це про всі маленькі містечка та міста.
Це про проблемних дітей та біженців.
Це про шкільну систему.
Це про заробітчан.
⠀
Гарний.
Повний текст.
⠀
Тоненька книжечка, яка залишає гіркуватий післясмак наболівшого.
⠀
Цитата:
⠀
«Здригнулася й мало не впали дві порцелянові фігурки, близнючки Кармен, обидві в пишних перламутрових спідницях, із віялами. В Олени вдома стояло п‘ять таких. Місцевий завод кераміки занепадав, колись великий асортимент виробів скоротився до кількох видів чашок та фігурок Кармен. Батьки багатьох учнів працювали на заводі. У школі не заведено було дарувати подарунки вчителям. Але щороку Олена отримувала від особливо вдячних учнів чи батьків кілька статуеток Кармен. Чого може хотіти вчителька, як не поповнити колекцію ще однією порцеляновою красунею: гордо виставлена вперед нога в крихітному черевичку, груди, обтягнуті тонкою тканиною перламутрової сукні, закрут червоної троянди на смалянистому волоссі, біле лице, наведені найтоншим пензлем чорні брови?»
⠀
Про книжку:
⠀
«У вечірній школі можна багато кого зустріти. Двох трохи розгублених підлітків, які втікали з Афганістану в США, опинилися в Україні й живуть, як можуть. Васю, який у свої дев'ятнадцять досі не вміє читати. Школярку, яка випадково завагітніла, а тепер помалу вчиться ладнати з побутом. Здібну до математики матір трьох дітей. Усі вони – учні вечірньої школи. У кожного в минулому – білі плями, у шафах – скелети, а на думці – щасливе життя. Хто переможе – турботлива вчителька Олена Трохимівна чи невблаганна інерція долі? Дізнайтеся самі, прочитавши новий роман Ганни Городецької.»
⠀
#примхливачитака

[Hanna Shchavinska · Rating 5 out of 5]

Саме слово «інклюзія» ми звикли сприймати переважно у контексті прав людей з різними порушеннями (фізичними, ментальними, ще якимись)… І звикли хибно думати, що це слово позначає процес залучення таких людей до взаємодії з соціумом, коли насправді інклюзія означає створення рівних можливостей для таких людей самостійно залучатися до цієї взаємодії…

Тобто інклюзія — це відсутність дискримінації, відсутність перешкод у реалізації власних прав чи потреб.

Цей тонкий контекст дуже важливий, і у своєму романі Ганна Городецька дуже чітко його окреслює, розкриваючи нам значно ширше розуміння самого поняття інклюзії… як умовного каналу комунікації людини із соціумом та протилежних йому різних поширених форм дискримінації, до яких ми настільки звикли і подекуди самі вдаємося, що, видається, вони є невід’ємною несвідомою частиною нашого життя.

Дуже цікаво простежувати у собі усі ці когнітивні викривлення та давно закладені у голову суспільні стереотипи, коли читаєш не лише про головну героїню Ольгу, а й про кожного другорядного персонажа у її житті: учнів, батьків, колег вчителів і просто знайомих. Усі вони достовірні, по-життєвому неоднозначні та багатогранні. Ніби знаєш їх у реальному житті. Це відчувається завдяки влучним деталям описів, сюжетним елементам, що окреслюють мотиви і характери персонажів, а також завдяки живій лексиці у діалогах, наближеній до розмовної мови.

Попри серйозність теми, у романі немає моралізаторства і зайвого драматизму. Все дуже зважено й реалістично. Було захопливо читати і є над чим подумати опісля.

[Julia Yepifanova · Rating 5 out of 5]

Мені дуже хочеться, щоб Анна Городецька написала ще багато-багато текстів і щоб їх видавали, купували, перекладали, читали і обговорювали.
Інклюзія про важку сторону життя. Вчителька вечірньої школи невеликого міста, у якої мені здається 30 років не було шансів на те, щоб розслабитися, але вона не тягнула це життя, а таки наполегливо його жила.

[Gavrish Nastya · Rating 3 out of 5]

Не скажу, що книга викликала в мене багато емоцій, бо я знала, що є люди зі складними долями, з деякими я навіть спілкувалася, деяким намагалася допомогти.

Авторка не досліджує цю проблему глобально, не роздумує чому вийшло саме так і чим можна таким людям, в основному дітям, допомогти. Вона просто подає долі цих дітей і коротко розповідає чому кожен з них опинився у вечірній школі.

Ключовий персонаж цієї книги Олена — вчителька української мови та літератури, зарубіжної літератури та художньої культури. Вона працює в школі вже 30 років. Вона розуміє, що не може допомогти всім, але робить все, щоб якось покращити життя цим дітям — словом або ділом.

В книзі описано як важко Олена працювала влітку в Німеччині, хапалася за будь-яку можливість, щоб заробити гроші на квартиру. Все це було заради доньки. Чоловік в неї також є, але він згадується як пересічна людина в її житті. Так, вони живуть разом, але він для сім’ї абсолютно нічого не робить. Чи була Олена щасливою? Скоріш за все ні.

Здивувало мене те, що вкінці книги Олена навіть не намагалася нічого зробити, просто прийняла ситуацію.


Кожен персонаж цієї книги намагається пристосуватися до жорстокого світу, не у всіх це виходить. Олена стає для кожного тим промінчиком світла, який зможе підстрахувати в будь-якому випадку та направити в потрібний життєвий бік.

Директорка школи дуже жорстока та корислива жінка, яка не хоче нікому допомагати та відмовляється приймати в школу біженців. Авжеж, на фоні неї Олена — це єдина людина, яка хоча б намагається дати шанс цим людям отримати атестат. І вона частенько «підкупає» директорку смаколиками, коли їй потрібен її підпис чи якесь остаточне рішення. Інколи такі методи працюють, інколи ні.

В назві книги ми бачимо слово «інклюзія», що означає процес збільшення участі всіх громадян у соціумі. Напевно, я хотіла б побачити в ній якісь конкретні дії та рішення, як залучити таких дітей до соціуму та до нормального життя. І єдине, що я в ній побачила — це «вдень робота, ввечері школа». Але все ж таки, в моєму світобаченні це належить до виживання.


Чесно в мене дуже змішанні відчуття після прочитання цієї книги. Я хотіла трошки глибшого аналізу цієї проблеми, бо вона важлива та актуальна. Цього я не отримала, але отримала віру в те, що кожна така дитина зможе знайти таку людину, як Олена.

[Inna Buhai · Rating 5 out of 5]

Читво про різноманіття — моє улюблене. Як хочеться, щоб в світі існувало більше таких людей, як пані Олена!
До речі, слухала на Мегого, раджу 🩵

[Maryna Zamiatina · Rating 4 out of 5]

Трохи забагато публіцистики, трохи занадто understated (if it's even a thing), але це безумовно не графоманія, а література.

[Ira Kolomiets · Rating 5 out of 5]

Дуже легка і складна книга одночасно. Не велика. Болюча, реальна. Як це все складно. Що з цим робити? Міняти повністю суспільство і менталітет. Як?
Якби ж то всі викладачі були такими ж як головна героїня.
Дуже і дуже раджу почитати.

[Eugenia Kutaliova · Rating 5 out of 5]

Давно мала рекомендацію прочитати цю книжку. І от нарешті дійшли руки. Слухала аудіо в додатку абук.

Неймовірна книжка про вчителювання. Це коротка, але дуже яскрава замальовка з життя. Олена Трохимівна все життя працює у вечірній школі у рандомному райцентрі. Іншої роботи там немає. Вона заміжня, має доньку. Викладає мистецтво, але по факту робить набагато більше. Влаштовує невлаштованих у житті підлітків. Допомагає їм отримати паспорти, зняти житло, порозумітися з рідними, відчути, що вони хоч комусь потрібні. Допомагає тим, хто викинутий на узбіччя життя: біженцям, неблагополучним дітям, тим, кому важко вчитися в звичайній школі. Тим, у кого проблемні батьки і діти не могли отримати нормальну освіту в школі.

Тут є і неприємна директорка школи, яка обмежена і недалека, яку цікавить тільки пасьянс на комп’ютері, яка легко і невимушено роздає учням школи прізвиська "проститутка" і "наркоман". Є інша частина життя Олени Трохимівни - заробітки в Німеччині, куди вона їздить щоліта, терпить там різних цікавих роботодавців і роботодавиць, щоб назбирати гроші на квартиру і на ремонт. Є нездійснені мрії Олени Трохимівни і здійснені мрії і шанси на краще життя у її учнів і учениць.

Коли слухаєш цю книжку, розумієш, що вчитель - це більше, ніж людина, яка приходить на урок і задає дз. Це значно, значно більше. І я з цим згідна, бо й сама викладаю, і щаслива, що долучаюся до доль моїх учнів і допомагаю їм змінити їхні життя.

[Ksena Blackbird · Rating 5 out of 5]

Мій відгук з погляду людини, для якої світ у книзі — це щось віддалене, майже екзотичне. З перших сторінок виникає враження якогось похмурого сюрреалізму, де все не так, як у «нормальному» світі. Бо авторка змальовує життя людей, саме існування яких ми зазвичай ігноруємо. Здебільшого хочеться оточити себе успішними людьми, цікавими друзями та корисними знайомствами. А персонажі з книги — це дорослі, які досі вчаться читати, які мають серйозні психологічні проблеми, залежності, соціально ізольовані… Їхні історії настільки яскраво прописані, що я засумнівалася у їхній реалістичності.

Завдяки соцмережам у наш час є можливість поспілкуватися з авторкою і дізнатися, що подібні історії все-таки реалістичні. Це колишні діти, з якими «нормальні» батьки забороняють спілкуватися. Це люди, яких хочеться витіснити з життя і не помічати :(

Героїня книги — вчителька вечірньої школи, яка присвятила свої сили таким людям. Проте вона не є ідеальним образом альтруїстки, яка жертвує собою заради високої мети. Вона складна, жива, дуже справжня.

Додам також, що атмосфера історій не важка, книга позбавлена пафосу і водночас не має гнітючого настрою тотального безсилля. Читається швидко й легко, а всі персонажі настільки різні, що одразу ж запам’ятовуються. Мабуть, тому, що успішні ми всі однаково, а знедолені всі по-різному.

[Nataliya Yasinovska · Rating 5 out of 5]

От із назви ніби й не зовсім зрозуміло, про що йтиметься, але, прочитавши, розумієш, що вона є дуже ємкою і влучною.
Інклюзія – включення, залучення у суспільне життя. Найчастіше ми чуємо це слово, коли йдеться про навчання у звичайних школах дітей із особливими потребами. Але ж це стосується не лише дітей…
Головна героїня «Інклюзії» - учителька вечірньої школи в містечку Яблуневому Олена Трохимівна. Вона не просто вчить української мови, літератури і світової культури, а по-справжньому дбає про своїх учнів, шукає підхід до кожного. Їй не байдуже, що станеться з ними, коли вони отримають омріяний атестат, не байдуже, що відбувається за стінами школи. А в кожного учня – своя непроста історія, ну бо діти з простими історіями вчаться у звичайних школах.
19-річний Вася не вміє читати. От і як його вчити? І що сказати вітчимові, який готовий душу витрясти з Олени Трохимівни, бо хлопцеві треба атестат.
Біженці з Афганістану дуже стараються вчитися, хоча директорка взагалі не хотіла їх брати, чого з ними морочитися, якщо вони взагалі нічого не кумекають. Директорка взагалі не хоче ні з чим морочитися: ні на грант подаватися, бо ж «усе одно нічого не дадуть», ні розповідати про потрібність вечірньої школи громаді – «сидимо тихо, нікого не чіпаємо, і нас не чіпатимуть», та й на свої уроки не дуже ходить.
А Олені Трохимівні не байдуже, тому вона закликає і інших вчителів ходити на уроки до біженців, подається (і отримує!) грант, переймається і долею школи, і долею кожного учня. Це вона підписує договір на оренду квартири для Іссе і Ях’я, бо з біженцями ніхто не хоче мати справи. Це вона приписує до себе шістнадцятирічну Лілю, щоб та отримала паспорт. Бо батьки її вигнали, коли вона завагітніла, а бабуся не захотіла приписувати, щоб та не претендувала на хату. Це вона регулярно проглядає вакансії, думаючи, що могло б підійти її учням.
Кожен розділ – історія котрогось із учнів Олени Трохимівни, а водночас – і її самої. Читачі дізнаються, як вона їздила на заробітки до Німеччини, щоб назбирати гроші на квартиру і виїхати з гуртожитка. Можливо, саме тому вона добре розуміє, як це – бути інакшим, коли в тебе не дуже вірять, до тебе підозріливо приглядаються і не надто зважають на твої почуття.
Олені Т��охимівні вдається знайти підхід до всіх – і учнів, і вчителів. Десь працює добре слово, десь – зауваження (це для колег, не для учнів), десь – свіжоспечений кекс.
У романі немає пафосу, але ми бачимо, що фактично Олена Трохимівна присвятила своє життя допомозі людям, яких більшість із нас воліє не помічати, вважає невдахами й покидьками суспільства. Але від того, що ми заплющуємо очі, вони не перестають існувати.
Олена Трохимівна пропрацювала у вечірці 30 років, хоча могла піти на роботу в редакцію чи таки написати дисертацію, як їй пропонували її університетські викладачі. І от тепер школу закривають. Навіщо було все це? Чи була вона невдахою, чи її покликанням було допомагати і розраджувати? Хіба це мало – бути чарівником у чиємусь житті?
І от їй приносять смачнючі тістечка, бо Ліля завжди мріяла пекти, а хлопці-сомалійці зі США пишуть вдячні листи. Бо саме завдяки її характеристикам їм таки вдалося туди дістатися.
Якби у нашому житті було більше таких людей, як Олена Трохимівна, світ був би трішки добрішим і світлішим.

[Olga · Rating 5 out of 5]

Будь там, де ти є, і роби те, що можеш. Цей вислів цілком стосується головної героїні роману «Інклюзія» Ганни Городецької. Вчителька вечірньої школи Олена Трохимівна могла б побудувати кращу кар’єру, захистити дисертацію, залишитися жити і працювати в Німеччині. Але вона тут, у своєму містечку, в своїй школі, на своєму місці. Її учні – дорослі люди зі складними долями. І до кожного треба знайти особливий підхід. Тут простих шляхів не буває. У таку роботу треба вкласти всю душу, весь досвід, а головне – любов, яка «довготерпить, яка милосердствує».
На стилістичному рівні авторка не перевантажує читача складними метафорами, алюзіями, синтаксичними конструкціями. Розповідь тече плавно, просто, діалоги живі, ніби почуті на шкільній перерві. Форма повністю відповідає змісту.
Я думаю, що цей роман повною мірою зможуть оцінити люди з багатим життєвим досвідом, передусім, з досвідом спілкування з різними людьми, різними за віком, за інтелектом, за походженням. Цей роман – мозаїка комунікаційних патернів, де кожний розділ – окрема історія, окреме життя. Всі вони поєднані постаттю Вчителя, доброго друга, порадника, помічника.

[Alla Komarova · Rating 4 out of 5]

💬"Я не можу врятувати усіх дітей Африки, але".

🍁Олена Трохимівна - вчителька із 30-річним стажем, яка викладає у вечірній школі українську мову, літературу та мистецтво. В неї є чоловік (у сюжеті ролі не грає, просто налічєствуєт) та доросла донька (роль аналогічна). Ще у неї є квартира - гарна, у новобудові - на яку наша вчителька нагарувала власноруч, на свій страх та ризик відправляючись до Німеччини на нелегальні вджобування по туристичній візі на ціле літо. І там полола городи, креїла етикетки на соуси, збирала фрукти, прибирала у багатих родинах - будь-що годилося, аби тільки назбирати на шанс покинути гуртожиток.

🍁Натомість, замість родини, в Олени Трохимівни є учні. Різні учні, прямо можна сказати різноманітні: роми, негри, біжєнці, розумово неповноцінні, а також вагітні 14-річні підлітки, бувші сидельці за кражу велосипеда, бувші наркоділери нижчого звена, сорокачотирирічні тітоньки, які ходять у школу разом із своїми двадцатирічними синами. Коротше, дуже строкаті учні. Просто тобі Ноєв ковчег. Всі, кого у "нормальних" школах воліють не бачити і не знати.

Але ж вони є і теж хочуть вчитися.

🍁Олена Трохимівна фактично живе їхнім життям. Шукає вакансії (бо вдень робота, ввечері школа - гарантований шлях подалі від друзів-алкоголиків). Обрізає крила (бо архітектор - це не підібрати меблі до шпалер, це роки виснажливого навчання сопромату і математики, що ти вмієш? пекти тістечка? кулінарні курси - твій шлях, потім ще подякуєш. І таки дякують). Ходить до родичів чи рієлторів допомогти домовитися, підкуповує солодощами тупувату директорку, якій нічого не треба, а і негрів - тим більш. Вибиває - навіть! - грант для школи, аби на уроках мистецтва можна було малювати не тільки уламками білої крейди, які залишаються від уроків звичайної школи.

👉Ганна Городецька своєю "Інклюзією" фактично відповідає на питання, чи можна написати текст на гостру соціальну тематику без надміру пафосу, страждань, гіперболізації поневірянь і взагалі драмаквін-ефекту. І відповідає ствердно.

✏️Книга вийшла душевна, але не душещіпатєльна, драматична, але не мелодраматична, гостросоціальна, але не з вип'ячуванням теми суто заради теми. Гарна, короче, вийшла книга.

Але її об'єднує із першим твором пані Ганни (окрім кількох принад) одна вада - це недопрописаність. От наче й береться щось таке важливе, тягнеться, тягнеться ниточка, а потім шльоп-шльоп і зкомкалося у одне речення. Розповідається історія героя докладно, а потім - хлоп! - і все зкатується у кілька слів. Таке враження, наче авторці спочатку дуже цікаво спостерігати за долею персонажа, а потім, коли розв'язка стає зрозумілою, вже стає нецікаво і оптика переключається на щось інше.

✏️І ще мені місцями не вистачало суворої руки редактора. Десь задля перетворення одного речення на кілька, а десь - задля підбору кращого синоніма. Наприклад, у реченні "не спромоглася стати перфектною математикинею" слово "перфектною" особисто мені стирчить, наче прищ на дупі, так і хочеться чогось м'якішого там.

Тому 4 ⭐️ і книга залишається на полицях.

[Оолександр · Rating 5 out of 5]

Кожен із нас живе своїм життям, займає свою соціальну нішу. А чи помічаємо ми поруч людей, які не вписуються в соціальні стандарти? Які з різних причин не здатні закінчити школу, пройти співбесіду, знайти роботу? А таких людей багато, їх сотні, а може й тисячі.
Соціальна драма від Ганни Городецької розповідає про долі саме таких – наших нестандартних сусідів, співгромадян, співвітчизників. Ми їх не помічаємо або не хочемо помічати, або майже нічого про них не знаємо. Адже кожен із нас живе у своїй інформаційній і соціальній бульбашці.
Роман «Інклюзія» – оповідь про просте людське спілкування, щиру зацікавленість в іншій людині, про співчуття, про сприйняття чужого болю, як свого. Це оповідь про КОМУНІКАЦІЮ у найширшому, найгуманістичнішому сенсі цього слова. Це роман про наведення МОСТІВ між людьми, між усіма нами.

[Adelais · Rating 5 out of 5]

Дуже тиха й при цьому чудова історія про вчительку вечірньої школи, яка на своєму місці намагається допомогти учням, не зважаючи, чи на них вже поставили отакенний хрест всі оточуючі. Поголовно хеппі-ендів тут не чекати, бо обставини не ті і учні не ті, але навчити пропускати матюки вже підвищує шанси влаштуватися на роботу, а саме з шансами, часто примарними, героїня і має справу. І що ще сподобалось - вона розуміє, де вже нічого не зробиш, а тільки підтримати до природного кінця, і не вбивається сама в процесі.

[Lisa · Rating 2 out of 5]

не моє. а, ну і городецька очевидно вчилася письменству там же, де і ролінг, бо в неї також наскрізь позитивна головна героїня струнка як гілочка, а негативна директорка школи коровисько, що одягає "бежевий плащ - тканини вистачило б на вігвам". мда.

[Lorina Fedorova · Rating 5 out of 5]

Я не очікувала від цієї книги нічого, але в результаті вона залишила невеличку діру у моєму серці, наклала пластир, сказала декілька протверезних слів і відпустила жити це дивне життя далі.

Інклюзія — вже давно знайоме слово для українського суспільства. Але окрім пандусів й райдужних постіків у фб це також явище, яке криє за собою дуже багато стигми, дискримінації та особистого болю. Вечірня школа, колонія для неповнолітніх, облік у поліції — всі ці речі ніби постійно були на слуху, але насправді ми так мало знаємо, що ж насправді ховається за ширмою цих страшилок. І коли проходиш ��опри бездомного з маскою байдужості свідомо чи несвідомо обираєш просто його ігнорувати.

Бо що ж з цим зробиш? Всіх дітей в Африці не врятуєш.

Ганна Городецька змогла стисло, без пафосу та мильної драми подати історії однієї вчительки та декількох дітей, а подекуди вже й дорослих, чиї долі були зламані, дуже часто ще й до їх народження. Але вони все ще обирають ходити до школи, так чи інак здобувати освіту, мають свої мрії, але й купу проблем. Чути ці історії досить боляче, але дивним чином вони не заганяють тебе в безвилазну депресію, лише підсвічують іншу сторону життя.

Мене особливо вразило те, що Городецька дивиться на ситуацію без награного оптимізму, але й без зрадойобства. Дуже відгукнувся діалог Олени Трохимівни та Лілі, яка захотіла стати архітекторкою, а вчителька раціонально їй пояснила, чому ніякої архітекторки з неї не вийде. І це не про обрізання крил, не про поламані мрії, а просто про жорстку реальність, яка часом ллється усвідомленням як холодний душ, коли хотілось теплої ванни. Врешті Ліля обирає стати кондитеркою. Так, не така престижна професія, але це її власний вибі��, який принесе їй мінімальний добробут і шанс на повноцінне життя.

І таких думок, у цій коротенькій книжечці, повірте, чимало.

Багатьох вразило, чому Олена Трохимівна такий ангел, коли всі навколо або байдужі перехожі або расистське кубло. А я цілком повірила у таку персонажку, бо тут усі герої — це трохи збірні образи. Я вірю, що в цьому світі ще є альтруїсти, які прагнуть хоч трохи зробити цей світ краще і не втратити себе. І насправді таких вчительок дуже багато, які лише тихо роблять свою справу. Ми ж про них не знаємо. Ця героїня — прекрасний меланхолійний приклад, як можна з гідністю допомагати іншим, але при цьому не бути ідеалом, мати свої проблеми і неправильні вибори у житті.

Обов'язково буду перечитувати ще, бо це така література яка лікує від ескапізму, не дає магічних пігулок, але дає відчуття катарсису.

[Nataliya Demchenko · Rating 4 out of 5]

В невеличкому містечку в приміщенні денної школи, працює вечірня школа. Туди беруть всіх - тих, кого вигнали з денної школи, колишніх увязнених, підлітків, що завагітніли, біженців. Проте директору вечірньої школи просто начхати на вихованців, про них вона завжди відзивалася зневажливо і немала ніякого бажання за школу боротися. Мені й досі не зрозуміло, що тримало її там. Також в цій школі працює вчитель Олена Трохимівна, якій не байдуже, більше того, вона допомагає і переймається долею кожного учня. Вона не просто вчить, вона допомагає їм реально подивитися на світ та скерувати їх життя, за їх бажання і можливості в правильне русло. Вона розуміє потенціал кожного, не тисне на учнів, не переробляє їх, проте дає можливість змінити життя на краще.
Сама Олена Трохимівна, кожне літо нелегально їздить у Німеччину багато років, аби заробити грошей на омріяну квартиру, тому що не зважаючи на свою роботу, грошей вистачає ледь ледь, щоб покривати базові потреби. На заробітках вона дивиться на красиві буржуазні будинки і не заздрить, а просто насолоджується красою. Вона чудово справляється з роботою і це дає їй свої плоди.
Книга мене захопила, я її буквально проковтнула за 2 вечори. Я розумію наскільки важкою є робота Олени Трохимівни, але наскільки гарним вчителем і людиною вона є. Вона не просто переживає за учнів, вона аналізує, планує і як результат допомогає, навіть, якщо в її голові періодично проскакують думки, що вона не може допомогти всім дітям Африки.
Я читала відгук про те, що книга справила гнітюче враження, для мене навпаки, книга дає надію, що не все ще втрачено, оскільки є такі люди, яким не байдуже, які не просто професіонали, не просто працюють заради роботи, а й живуть нею і це приносить свої плоди.

[Maryna Lysun · Rating 4 out of 5]

Про цю книжку дуже легко написати позитивний відгук, якщо не відкласти її на декілька днів після того, як закінчила її читати. Але з часом закрадається сумнів, що щось не так, особливо після того, як прочитаєш в інших відгуках, що нам треба побільше таких вчителів, як Олена Трофимівна. З одного боку, різноманітність історій учнів вечірньої школи є досягненням авторки. Особливо мені сподобалося, що історії фрагментарні, адже вчитель ніколи не знатиме цих історій повністю. З іншого боку, важко знайти в цій книжці щось окрім цих історій. Що з цією вчиталькою не так? Звідки ця superwomam, що всім може порадити, як жити, накупити за свої гроші матерілів, підробити документи, знайти блат для всього на світі окрім головного, напекти-наварти, помити всі багаті будинки Німеччини і тд. Що її мотивує? Чого вона один в полі воїн? Для чого маленькі перемоги, якщо все закінчується поразкою? Хто вона: класна вчителька чи патетична мрійниця-невдаха? Всі вчителі, хто погодиться з першою думкою, мають швиденько зробити тату Pontifex Maximus на одній руці і додати Every Child Every Day на іншій руці :) Ті ж, хто в цій вчительці засумнівався, ще довго будуть думати, що ж треба було їй зробити по-іншому? Одним словом, прочитала я про цю вчительку і подумала: "Wow, but no, thank you!"
PS Я б хотіла прочитата рецензію Юлі Смаль на цю книжку, бо в неї педагогічний дискурс дуже сильний, і мені було б цікаво, чи вона б назвала цю вчительку реалістичною чи потрібною.

[Yehor Semeniuk · Rating 2 out of 5]

безпрограшний і завжди актуальний сетинґ школи, ще й вечірньої, що відкриває перед авторкою і читачами ще більше можливостей вдатися до малоартикульованої соціальної проблематики та екзотичної естетики "закритого простору", - одразу чіпляє та привертає увагу.

але з перших сторінок стає зрозуміло, що головна героїня - ідеальна і це відразу вбиває інтерес до її міркувань і переживань. класичний конфлікт бажання й обов'язку, який авторка намагалася втілити, перетворюється на попіл у вогні німбу персонажки. решта героїв теж часто є носіями однієї риси, лише з дескриптивними натяками на глибину чи неоднозначність.

композиційно сюжет роману - клаптикова ковдра з маленьких історій: спогадів чи біографій. загалом вони цікаві та емоційні, хоч і схематичні. втім деякі ситуації викликали сильну недовіру і подив.

концептуально вся ця історія є про силу добра: його крихкість і дужість водночас, що безумовно є перевагою тексту. з іншого боку, авторка рішуче засуджує расизм і інші упередження, що похвально, але при цьому побіжно вдається до лукізму.

тож у цілому роман справив на мене неоднозначне враження.

[Oksana · Rating 5 out of 5]

Ця книга дуже мене зачепила.
Без прикрас, без красивих формулювань, без моралі зверху — просто чесно.
Про вечірні школи. Про дітей, які туди приходять. Про людей, які там працюють. Про життя, яке не вкладається в “успішний успіх” і мотиваційні цитати.
Вона дуже щемка, але не тисне на жалість. Тут немає пафосу і “подивіться, як важко”. Є буденність. Сіра, складна, часто несправедлива — і від того ще правдивіша.
Мені сподобалось, що авторка нікого не рятує і не засуджує. Просто показує. Дає побути поруч. І ти сам починаєш бачити — і дітей, і систему, і людей — трохи інакше.
Це не та книга, після якої хочеться щось доводити.
Це та, після якої хочеться бути уважнішим.
👉 Дуже рекомендую. Особливо тим, хто хоче читати про реальне життя — без прикрашань і без фальші.

[Dariia · Rating 4 out of 5]

Тоненька книжечка,яка зачіпає багато соціальних проблем. Діти з неблагополучних сімей, згвалтування,малолітня проституція, безхатченки, біженці, дислексія, байдужість дорослих, бюрократія,рання вагітність, проблеми всиновлення і багато багато інших в на цьому фоні- вчителька,якій не всеодно. Сама розповідь,це такий собі потік думки автора,чи спогадів головної героїні,вони депресивні,сумні,і залишають після себе гіркий присмак. А що далі? йшла йшла розповідь,школу закрили,а що далі.... Не вистачило епілогу....

[Наталія Волошина · Rating 4 out of 5]

Дуже душевна книга про людину з великим серцем і емпатією до інших. Про проблеми учнів вечірньої школи, недовіру світу до них і одне світло у віконці - вчительку, яка вірить, що вони все зможуть. З плюсів виділю руйнацію стереотипів та основне гасло, що людина все зможе, якщо в неї вірять. Ну і гарна згадка безкорисливої людини, яка може допомогти від щирого серця. І емоційне задоволення від того, що в її учнів вийшло, бо вона в них повірила

[Evgeniya · Rating 5 out of 5]

Життя однієї вчительки може змінити сотні життів. І навіть коли вчителька думає що вона нічого не досягла, що все було даремно це не так. По більше б таких вчителів як Ольга Трофимівна, яка переймається судьбами біженців, дітей з важкою судьбою, і по меньше б вчителів таких як директор і інші... Які не збираються навіть в клас заходити до людей не з таким кольором шкіри. Ця книга актуальна і вчора і сьогодні і мабуть завтра

[Anna · Rating 5 out of 5]

Маленька книжечка з великим серцем. Від цієї історії стає тепло і якось радісно, хоча вона далеко не про однорогів у веселках. Вона про дива іншого роду, які стаються коли людина, “робить все від неї залежне там, де її поставлено”.
Я в захваті від стилю й майстерності авторки. Хочеться читати все, що вона пише.

[Mariia · Rating 5 out of 5]

Реальність, яка вона є, без прикрас та чарівности. Про людей, які творять добро, щоб його творити. Як живуть такі люди, як Олена Трофимівна? Що тримає її на плаву? Саме на ці запитання відповідає «Інклюзія»
Коротка проза, яка не залишає байдужою

[Yuliia Savchuk & Ще сторіночку · Rating 5 out of 5]

Дуже-дуже класна книжка! Життєлюбна, реалістична, з вірою в людей і милосердя.

[Olia · Rating 5 out of 5]

Книжка варта вашої уваги, часу і співпережиття

[Людмила · Rating 5 out of 5]

Маленька книга з великим серцем!