What do you think?
Rate this book
Нетутешній
Ця повість про самотнього й дивного хлопця-годинникаря. Про намагання втекти від минулого з його ілюзіями, марними очікуваннями та розчаруваннями. Про пошук життєвого сенсу й любові. Про те, як важливо навчитися розуміти час. І слухати своє серце.
128 pages, Hardcover
Published January 1, 2018
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 2 of 2 reviews
June 9, 2018
Для мене це вже третя книжка Оксани Сайко і друга, видана у серії про і для підлітків Видавничого Центру «Академія». І якщо спробувати узагальнити, то спільною рисою прози цієї авторки є певна притчевість. Історії Оксани Сайко такі позачасові, не прив’язані до конкретних локацій, такі дещо умовні, примарні, ніби у тумані. Але їм аж ніяк не можна приписати невиразність. Завдяки незвичайним персонажам і особливій атмосфері вони западають глибоко в серце.
«Нетутешній» — це історія про годинникаря, молоду дівчину зі старими очима, складні взаємини із часом і розвішані у лісі годинники, які відлічують хвилини до закінчення життя…чи до початку нового його розділу.
Герой цієї повісті все життя почувався непотрібним, небажаним, невдатним до спілкування з іншими. Часом промовляв вголос свої думки – й уявляв, що це хтось говорить до нього. Тоді було не так самотньо. Потім він знайшов своє покликання – лагодити годинники, і Час став найближчим його співрозмовником і другом. А потім юнак-годинникар, спраглий людського тепла, зустрів дівчину «з очима, що прожили десяток життів». Він повірив підказкам годинників і врятував її – у надії, що вона зможе врятувати його. Але цей хлопець був надто «нетутешнім», непристосованим до повсякдення – і не міг розпізнати, де справжнє, а де ілюзія. Зіткнення з реальністю зламало годинникаря, і щоби полагодити себе, він мусив втекти від часу, від домівки, від ремесла і спогадів – аби зрештою знайти те, що шукав, або попрощатися із мрією навічно.
Ця повість Оксани Сайко найбільше з усіх її текстів, читаних мною, схожа на філософську притчу. Її герої не мають прив’язок до конкретного часопростору: можливо, вони живуть тут-і-зараз у якомусь віддаленому від мегаполісів містечку, але так само вони могли б жити і 100 років тому. Ці герої молоді, майже юні, але їхній досвід та переживання близькі не лише підліткам, а й дорослим людям. Зворушливі, довірливі і вразливі, вони спонукають замислитися про такі речі, як покликання і вибір, самотність і готовність відкрити душу, про те, як ми іноді чіпляємося за ілюзії, і про те, яким непростим буває шлях до зцілення – але пройти його варто.
«Нетутешній» — це книжка, над якою можна міцно задуматися. Можливо, хтось переосмислить своє ставлення до життя, до майбутнього і до того, що ми називаємо долею. А хтось, ймовірно, впевниться, що все робить правильно.
Втім, є у повісті не те щоби очевидна «ложка дьогтю», але певна особливість. Написана з точки зору довірливого, наївного юнака, ця книжка виставляє жінок у не дуже привабливому світі. Усі жінки, які є у житті годинникаря, в певний момент покидають його — бо знайшли своє щастя, бо використали-ошукали, і він більше не потрібен, бо він «занадто хороший для такої як я». Останнє особливо схоже на стандартну відмазку — майже кожен із нас, особливо в юному віці, чув це або казав сам. Однак дехто з дівчат в цій історії справді є щирим. І встигає усвідомити, прийняти і розповісти про свої почуття до того, як це стане запізно. Зрештою, хто сказав, що в принципі буває занадто пізно для любові? 😉
«Нетутешній» — це історія про годинникаря, молоду дівчину зі старими очима, складні взаємини із часом і розвішані у лісі годинники, які відлічують хвилини до закінчення життя…чи до початку нового його розділу.
Герой цієї повісті все життя почувався непотрібним, небажаним, невдатним до спілкування з іншими. Часом промовляв вголос свої думки – й уявляв, що це хтось говорить до нього. Тоді було не так самотньо. Потім він знайшов своє покликання – лагодити годинники, і Час став найближчим його співрозмовником і другом. А потім юнак-годинникар, спраглий людського тепла, зустрів дівчину «з очима, що прожили десяток життів». Він повірив підказкам годинників і врятував її – у надії, що вона зможе врятувати його. Але цей хлопець був надто «нетутешнім», непристосованим до повсякдення – і не міг розпізнати, де справжнє, а де ілюзія. Зіткнення з реальністю зламало годинникаря, і щоби полагодити себе, він мусив втекти від часу, від домівки, від ремесла і спогадів – аби зрештою знайти те, що шукав, або попрощатися із мрією навічно.
Ця повість Оксани Сайко найбільше з усіх її текстів, читаних мною, схожа на філософську притчу. Її герої не мають прив’язок до конкретного часопростору: можливо, вони живуть тут-і-зараз у якомусь віддаленому від мегаполісів містечку, але так само вони могли б жити і 100 років тому. Ці герої молоді, майже юні, але їхній досвід та переживання близькі не лише підліткам, а й дорослим людям. Зворушливі, довірливі і вразливі, вони спонукають замислитися про такі речі, як покликання і вибір, самотність і готовність відкрити душу, про те, як ми іноді чіпляємося за ілюзії, і про те, яким непростим буває шлях до зцілення – але пройти його варто.
«Нетутешній» — це книжка, над якою можна міцно задуматися. Можливо, хтось переосмислить своє ставлення до життя, до майбутнього і до того, що ми називаємо долею. А хтось, ймовірно, впевниться, що все робить правильно.
Втім, є у повісті не те щоби очевидна «ложка дьогтю», але певна особливість. Написана з точки зору довірливого, наївного юнака, ця книжка виставляє жінок у не дуже привабливому світі. Усі жінки, які є у житті годинникаря, в певний момент покидають його — бо знайшли своє щастя, бо використали-ошукали, і він більше не потрібен, бо він «занадто хороший для такої як я». Останнє особливо схоже на стандартну відмазку — майже кожен із нас, особливо в юному віці, чув це або казав сам. Однак дехто з дівчат в цій історії справді є щирим. І встигає усвідомити, прийняти і розповісти про свої почуття до того, як це стане запізно. Зрештою, хто сказав, що в принципі буває занадто пізно для любові? 😉
September 11, 2023
Зайшло на одному подиху.
Ніколи не пізно, навіть, коли пізно.
Ніколи не пізно, навіть, коли пізно.
Displaying 1 - 2 of 2 reviews