Notes of a Pug-Nosed Mephistopheles

by Volodymyr Vynnychenko, Theodor Prokopov (Translator)

Роман В. Винниченка (1880—1951) “Записки Кирпатого Мефістофеля” — своєрідний підсумок творчих пошуків письменника. На сторінках роману перед нами постає успішний адвокат, інтелектуал, діяльна людина (в минулому — революціонер), беззастережний і цинічний гравець життям. Але драматичність наслідків власних вчинків змушує його під­нятися над своїм егоїзмом, беззахисність маленької дитини пробуджує батьківські почуття, потребу піклуватися про неї. Інтригуючі сюжетні лінії, глибокий психологізм, іронічність оповіді, точне і колоритне слово — все це робить твір живим та цікавим і сьогодні. Роман читається з великим інтересом і спонукає читача замислитися над питанням, як повинна жити людина, у чому її справжнє щастя?

Genres: Classics, Ukrainian Literature, Fiction, Ukraine, Book Club, Audiobook

184 pages, Hardcover

Published April 1, 2002

About the author

Ukrainian statesman, political activist, writer, playwright, artist, who served as 1st Prime Minister of Ukraine.

As a writer, Vynnychenko is recognized in Ukrainian literature as a leading modernist writer in prerevolutionary Ukraine, who wrote short stories, novels, and plays, but in Soviet Ukraine his works were forbidden, like that of many other Ukrainian writers, from the 1930s until the mid-1980s. Prior to his entry onto the stage of Ukrainian politics, he was a long-time political activist, who lived abroad in Western Europe from 1906-1914. His works reflect his immersion in the Ukrainian revolutionary milieu, among impoverished and working-class people, and among emigres from the Russian Empire living in Western Europe.

Український політичний та державний діяч, а також прозаїк, драматург та художник.
Народився 1880 року в селі Веселий Кут Єлисаветградського повіту на Херсонщині (тепер Григор’ївка Кіровоградської області). Навчався у сільській народній школі, згодом у Єлисаветградській гімназії, на юридичному факультеті Київського університету. Брав участь у діяльності Революційної української партії, потім УСДРП. З 1903 р. — на професійній революційній роботі. Член та заступник голови Центральної Ради, перший голова Генерального секретаріату, генеральний секретар внутрішніх справ. Очолював українську делегацію, яка у травні 1917 р. передала Тимчасовому урядові вимоги Центральної Ради про надання Україні автономії. Автор усіх головних законодавчих актів УНР. Після відставки з поста прем’єра засудив гетьманський переворот. З листопада 1918 до лютого 1919 р. очолював Директорію. Усунутий за ліві погляди. Виїхавши за кордон, організував в Австрії Закордонну групу українських комуністів. У 1920 році повернувся в Україну, але спроби співпрацювати з більшовиками закінчилися невдало. З кінця 20-х років жив у Франції. Помер 6 березня 1951 року. Прах покоїться на цвинтарі Мужена.

Reviews

[Люда Дмитрук · Rating 4 out of 5]

Перечитала вдруге. Яків все ще найбільший мудак української літератури)) Але ж написано прекрасно! І як тут багато Києва.

[Inna · Rating 4 out of 5]

Люблю, коли читаєш книжку, вперше опубліковану 102 роки тому, а вона тобі так заходить! Більше того, історія Якова Михайлюка була, як на мене, цікавішою за історію Степана Радченка “Міста” Підмогильного. А ці описи Києва, природи, це щось неймовірно тепле!
Закінчення - бомба! Я рідко навіть гортаю трилери з такою швидкістю на кульмінаційних моментах! Хочеться Винниченка читати ще. Може хтось щось порадить?

п.с. До речі, не очікувала, що в цій книзі стільки автобіографічного.

[Віта · Rating 5 out of 5]

Це книга, прочитана за два вечори з величезною охотою й не меншим задоволенням. Спершу просто сподобалася назва, потім хтось цитував з неї дуже атмосферні осінньо- настроєві описи й тоді вже потрапила до рук. Стиль Записок - як подув лагідного вітру у спекотний день чи, цитуючи Винниченка, як відчуття шовку проти шкіри, чи дзенькотлива прозорість повітря, або ж ошатна його засніженість сивими клубами морозу. Одним словом - взірець стильової й мовної бездоганності. А ще урбаністичне обрамлення оповіді, в якій події відбуваються в місті, а герої - професори, адвокати, оперні співаки. І вади в них та пристрасті - типово інтелігентські, коли все хочеться раціоналізувати й осучаснити за допомогою розуму, але на заваді стають почуттєві причини. Через це мені записки перегукнулися ще й з Томасом Гарді, герої якого викликають просто шквал емоцій, аж до відрази й ненависті) Винниченко, здається, це саме та література, якої ми не вивчали в школі в той час, коли хотілося, щоб українська класика була не про збідованих селян, а про пристрасті з життя світських героїв у великому місті. Перфектно!

[Yulia Çimen · Rating 5 out of 5]

Я в захваті. Якщо не брати до уваги шкільну програму, з котрої я взагалі нічого не памʼятаю, це моє перше знайомство з Володимиром Винниченком і я в захваті! Яка книга, якій сюжет… Останні 30, мабудь, сторінок, я навіть дихати забула.

[Sofiia · Rating 4 out of 5]

Чудова книга про абсолютно жахливу людину. Розумію, що цей текст написано не вчора, але ж там занадто багато поглядів, які завжди були і будуть неприйнятними.

І найважливіше, що автор співчуває саме Якову, він для нього є жертвою обставин і має нести хрест "помилок" інших людей. В повісті є тільки чоловічий погляд на чоловічий світ. Все відбувається навколо і для чоловіків, є тільки їх погляди і їх проблеми. Жінкам же тут відведена роль проблеми, яку потрібно вирішити.

Я абсолютно не вірю в справжні почуття Якова до Шапочки, Соні, дітей або будь-якої іншої живої істоти.

Було дуже сумно читати цю книгу. Але ж який прекрасний тут Київ. Всі ці описи знайомих місць і вулиць це просто прекрасно.

[Anastasiia · Rating 2 out of 5]

Книжка дуже сильно захоплює та затягує. Та при цьому мені було дуже неприємно час від часу: світ твору - це світ чоловіків, що зневажливо та жорстоко ставляться до жінок, наче як до якихось мерзенних вбивць, що тільки створені паскудити життя чоловіків. Ці чоловіки здатні любити (маніакально та хворо) лише дитину - але ні, не будь-яку, а тільки якщо це хлопчик і схожий на них. Я цілком розумію значущість цього твору та при цьому це якось занадто нелюдяно по своєму сюжету.
А загалом - боялась братись за книжку, бо ще не склеїлося серденько після Федька Халамидника із моїх шкільних часів)

[Юлія Бернацька · Rating 5 out of 5]

Мені дуже сподобалося, головний герой абсолютний психопат, але як же це цікаво та моторошно написано. Під кінець я прям дуже переживала чим це все закінчиться. Для мене цей роман дуже психологічний, а які тут цікаві персонажі. Жоден з них не є для мене приємним (Шапочка найдовше тримала корону "приємності"), але в голові кожного я б з радістю покопалася.
Окремо, дуже сподобалося як Винниченко описує стосунки батько-син і загалом наскільки це діто-центрична історія. Дуже незвично, але дуже цікаво.

[Bohdan Shkabarnia · Rating 5 out of 5]

На початку головний герой «Записок кирпатого Мефістофеля» нагадував Степана Радченка з «Міста» Підмогильного. Та оскільки «Місто» було написане на 10 років пізніше, то, мабуть, правильніше сказати, що Підмогильний вже розвинув образ лукавого та егоїстичного персонажа, тоді як Винниченків Яків, що наділений мефістофельськими якостями, ще вагається між «хорошим» і «поганим».

Симпатія до «Записок…» поступово зростала – від «ну це нормальний прохідний текст» до «говорити на такі теми і майстерно їх висвітлити в 1917 році – це топ-рівень!».

Чи варто віддавати життя нещасливому шлюбу? А як бути з дітьми, які стають свідками батьківських суперечок та розлучень? Якраз через ці та інші проблеми людських стосунків роман Винниченка залишається актуальним.

Звичайно, нових для нас ідей тут немає, але вони, блін, сучасні, бери зараз їх та втілюй в життя! А за те, що Винниченко більше 100 років назад одним абзацом довів, що дитина – це самостійна особистість, яку треба слухати та з якою треба розмовляти, а не в тупу кричати: «Що ти наробив?! Ану не реви! Я тобі дам!» – аплодую і агітую всіх до читання!

[Victoria Unizhona · Rating 3 out of 5]

Книга викликала двоякі почуття. З одного боку - гарна мова, описи, динамічність сюжету і теми, які не часто піднімали в літературі. З іншого - просто жінконенавитництво у всьому сюжеті і співчуття чоловікам - зрадниками та просто жахливим людям.

Автор сам згадував, що в книзі є багато його власних поглядів на життя стосовно сімї і дітей, політики. Плюс сама історія списана з його пригод. І це було дуже помітно і неприємно. Якщо придивитися уважно - цей мефістофель справжній і він самозакохано написав твір про себе.

В цьому творі мені не сподобалося ставлення і зображення жінок. Розмови про те, що жінки тільки і хочуть висмоктати життя і гроші від чоловіків, що народження дітей дуже легка справа - це як виплюнути кусок мяса з себе, що шлюб - це обуза для чоловіка і пута на все життя, що материнська любов - це собача любов, а от чоловіча - то справжня.

Та і більшість описаних проблем зараз вже не дуже актуальна. Не треба вгадувати де чиї діти - зробив тест і все, жінки не прикуті до чоловіка-мудака-зрадника і можуть піти геть в більшості випадків, суд може залишити дитину тому, хто хоче.

Головний герой - типовий мудак і сексист, як майже всі чоловіки у цьому творі. Зраджує, бреше, навязується, переслідує, робить дитину і обіжається, бо то ж жінка мала прослідкувати, щоб дитини не було.

Кінець дуже нагадав фільми СТБ чи Інтеру - хотілося б чогось більш неочікуваного чи драматичнішого.

[Oksana Khariv · Rating 5 out of 5]

огида до головного героя від першого розділу і до останнього.
це вперше в мене жодного співчуття чи позитивної емоції до основного персонажа.

[A Book About · Rating 4 out of 5]

Ну і мудак цей Мефістофель👀
Але форма і зміст чудові. Винниченко дуже гарно пише.

[Дмитро Удалих · Rating 5 out of 5]

5/5⭐️

Зрозумів для себе, що мені дуже подобається період модернізму в українській літературі (та і світовій також). Коли, не перестаю дивуватися: як сталося, що в школі нас переконували, ніби українська класика — це лише про страждання, село й поневіряння? (Кожен раз дивуюсь як вперше). Виявляється, що за межами цієї вузької призми існує зовсім інша література — інтелектуальна, провокативна, філософська, а подекуди й епатажна.

“Записки кирпатого Мефістофеля” стали для мене першим знайомством із Володимиром Винниченком. Я почав читати цю книгу, абсолютно нічого про неї не знаючи: ні анотації, ні сюжетних деталей, ні навіть суперечливих моментів біографії автора. І, як це часто буває, це лише пішло на користь.

Про що книга?

Роман — це щоденник Якова Васильовича Махайлюка, молодого адвоката, який одночасно виступає оповідачем і головним антигероєм. Його можна назвати аморальним експериментатором, спостерігачем, що ставить над іншими (та й над собою) психологічні досліди. Яків зухвало грається з почуттями жінок, випробовує межі соціальної моралі та виправдовує свою поведінку власною філософією. Його головний виклик — знайти межу між свободою та відповідальністю, любов’ю та маніпуляцією, добром і злом.

Яків сам себе називає Мефістофелем і охоче приймає цей образ, яким його нагороджують оточуючі. Він бачить себе не просто як людину, а як вищу силу, що маніпулює почуттями інших, змушує їх розкривати свої найглибші слабкості. Він відкидає традиційні уявлення про добро і зло, не вірить у моральні закони, а лише в силу й контроль. Яків знає, як впливати на людей, як змусити їх діяти у своїх інтересах.

Проте цікаво, що попри свою відстороненість, він не позбавлений емоцій. Його іронія — це швидше захисний механізм, спроба приховати власні слабкості. Він боїться стати вразливим, адже тоді сам опинився б на місці тих, ким він так уміло маніпулює.

Мені дуже сподобалося, як Винниченко грається з поняттями моралі. Читаючи, ти немов сам стаєш Яковом — не тільки спостерігачем, а й учасником його гри. Книга змушує ставити собі питання: а що, якби я опинився в такій ситуації? Чи маю я право засуджувати головного героя, якщо ІНКОЛИ навіть розумію його? І найцікавіше — ти ловиш себе на тому, що, попри всю його егоїстичність і маніпулятивність, ти все ж ніби вболіваєш за нього.

На перший погляд здається, що герой із самого початку сформувався як цілісна особистість — впевнений у собі, холодний і розважливий. Але в процесі читання стає зрозуміло, що він не такий однозначний. Його погляди, відчуття й навіть самовпевненість зазнають змін. У певні моменти здається, що він балансує на межі між власними принципами й людяністю, і що ця гра із життям може призвести до несподіваних наслідків.

Окреме задоволення — це стиль Винниченка. Його мова багата, пластична, сповнена архаїчних граматичних форм (радостИ, любовИ, удачИ), які додають тексту особливого звучання і ствостворюють ефект витонченої інтелектуальності.

Ще один момент — це атмосфера Києва початку ХХ століття. Це зовсім не те “село й журба”. Тут — міська інтелігенція, політичні й філософські дискусії, богемне середовище, що формує свої власні моральні норми. Київ у романі живий, трохи декадентський, сповнений суперечностей — як і сам Яків.

Оскільки я нічого не знав про біографію Винниченка, то сприймав роман виключно як художній твір, без відтінку суперечок навколо постаті автора. Знаю, що зараз його постать викликає різні оцінки, але поки не хочу розглядати текст крізь призму його особистої історії.

“Записки кирпатого Мефістофеля” стали для мене не лише знайомством із Винниченком, а й ще одним нагадуванням про те, що українська література — це також і глибока, філософська й епатажна проза, яка зачіпає моральні межі та ставить перед читачем питання, на які немає однозначних відповідей.

Безперечно, для мене це одне з найбільших відкриттів у класичній українській літературі. І я точно планую знайомитись з Винниченком далі

[Svieta · Rating 5 out of 5]

Було цікаво побувати у голові негідника. Такого жахливого, що хотілося інколи жбурляти книжкою.

Але ж бляха, як круто написано, емоційно, тонко. Коротше, текст вау. Я в захваті. Таки п'ять.

P.S Ви помилялися, якщо думали, що Радченко найбільш огидний головний герой укрліту.

[Anna_nke · Rating 4 out of 5]

Я спеціально не дивилась рік написання заздалегідь. І знаєте що? Історія взагалі не втратила актуальності.
Тільки по окремим зачіпкам можна зрозуміти, що то не сьогодення, бо сімейні проблеми, які тут висвітлюються, лишились ті самі. З ким будувати родину? Йти чи не йти з сім’ї до коханки? А якщо дружина не згодна на розлучення? Обрати кохання чи обов’язок? Дітей забирати? А що як діти не мої? В чому взагалі полягає батьківство?

«Записки Кирпатого Мефістофеля» сповнені психологізмом та рефлексіями.
Головний герой втратив ідеали молодості і начебто знайшов своє місце в житті. Покинувши ідеї революції він став успішним адвокатом, непогано заробляє, має купу знайомих і хоча не побудував власної сім’ї стає участником сімейних драм оточуючих. Мефістофель цей з легкістю маніпулює людьми та не гребує використовувати різні методи. Підбиває викрасти дитину, бо матір не хоче її віддавати, підкупає свідків, перекладає відповідальність на інших. І робить це з насолодою, хоча і малює щоночі собі казку в якій будує ідеальне життя, життя де є місце чеснотам та щирості. Такий герой точно не викликає співчуття, але за ним цікаво спостерігати, бачити його сумніви. Разом з ним роздумувати про рішення оточуючих і оцінювати їхні вчинки.

[Yuliia Prohorovych · Rating 4 out of 5]

Чудова книжка, яка неочікувано наприкінці вирішила видряпати мені всі нерви 😬

Атмосфера книжки - сумна, ностальгічна. Неймовірні вулички Києва. Герої до яких відчуваєш то симпатію, то роздратування, а іноді й гидливість.
Теми батьківства, стосунків між жінкою й чоловіком, що є нормою і хто її визначає?

Але головний герой мене так вибісив, що ця книжка тепер соромʼязливо ховається за іншими обкладинками на моїй поличці)

Не хочу спойлерити, але тут є моменти не для чутливих батьків🤯 Тож обережно)

[Oleksandr Zholud · Rating 4 out of 5]

This is a psychological novel, written in 1916, just a year before the February revolution by Volodymyr Vynnychenko, who in a year will become the first PM of independent Ukraine. This reminds me of Superman: Red Son comics by Mark Millar, where Luther (arch-enemy of Superman, who is the good guy in this what-if story) created a government led by poets – we were there in 1917-8, with writers, historians and theater critics on major posts. It doesn’t end well.



The English title is Notes of a Pug-Nosed Mephistopheles and it is a semi-autobiographic story of a former revolutionary (of 1905-7 revolution) turned average but well-off lawyer bachelor. He is a nihilist and cynic, trying to manipulate other people, seduce them to less than ideal behavior, from proposing a job to another former revolutionary, who just returned from Siberia, which asked to persuade a witness to give ‘correct’ statements to suggesting to another friend to kidnap friend’s own son to force his wife to sign a divorce. His another ‘demonic’ feature that put a Mephistopheles nickname on him is his romances with women – he is tall, good-looking and well-dressed and in questions of love he is honestly cynical: on one hand he stresses men’s sexual needs and that women’s virginity as a virtue put by society, but when one of his par amor gets pregnant it’s her problems. He stalks another woman, who initially avoids his advances…

The story is honest in opening far to a person's inner world, a soul of the protagonist, who can commit awful things just to make his own life less linked to others. Strong stuff, slightly reminding me of the late 19th French writers.

[Taras Malyi · Rating 5 out of 5]

Страшно цього не люблю, але Винниченка все ж варто читати додаючи на полях біографічні моменти. Тому й не читав його текстів стільки років: Винниченко-політик дратував ще на перших курсах університету (коли пишуть «суперечливий» – це навіть м’яко), а Винниченко-людина відштовхував через відмінність поглядів. Щоб не вигадувати собі зайвого, добре б знати про його взаємини з жінками і про зв’язок, після якого у Винниченка народився син, але помер немовлям. А ще є текст-мастрід – «Винниченко і фантазія рівноваги» у книжці Володимира Єрмоленка «Ерос і Психея. Кохання і культура в Європі».

«Записки кирпатого Мефістофеля» 5/5

Чого він взагалі прагне, цей кирпатий Мефістофель? Помістити себе в ідеальну ситуацію життя і застигнути у ній, як комаха в бурштині: якщо стосунки із жінкою, то такою, щоб із широкими поглядами, вродливою і щоб не «залазила у голову». Якщо дитина, то щоб хлопчик і стовідсоткова певність, що від нього, а жінка, яку сам для цього обере, виховає дитину опираючись на його «кирпаті» погляди. Як написав би Хвильовий:
— Якове! Ти наївничаєш.

Якби я��ийсь сучасний режисер зняв фільм про «кирпатого Мефістофеля», як історію лиходія (щось на зразок «Джокера» Тодд Філліпса), то йому б довелося дуже постаратися, щоб викликати співчуття до цього антагоніста: «Мені приємно заманити чоловіка на саму гору і зіпхнути його вниз. І той момент, коли в очах, поширених надією й захватом, блискає жах — є найкращий».
Він нав'язує усім власні правила – що морально, а що ні, щоб за потреби можна було розвести руками, мовляв: «Це вона порушила обіцянку, вона збрехала. Я цього не хотів». Тільки його бажання і хитрості видаються цинічними і легковпізнаваними, бо є «людськими, надто людськими». Немає у цьому чоловікові нічого фаустіанського, не є він символомом «хитрості зла».

Яків Михайлюк, «кирпатий Мефістофель», не змінюється впродовж роману, не змінюються його переконання. Але його вплив на життя інших – ось, що рухає сюжет. Зрештою, змінюється обставини його життя, можливо, він навіть приймає цей сценарій подій і ось де маємо хорошу для обговорення тему в книжкових клубах. Цікаво було б дізнатися більше про ті моменти, що привели його до ролі Мефістофеля.

Передісторія (оріджин) персонажа залишається за кадром: роман написаний перед революцією, яка у тексті згадується, як щось що вже відбулося. Отже декорації міста у романі є фантазією про те, яким мав би бути Київ – яким його хотів бачити Винниченко, чия активна політична робота розпочнеться тільки 1916 (1917) року.

Винниченко залишає до обговорення чимало цікавих контекстів: право на аборт, шлюб і кохання, межі моральності; конфлікт між бажанням, як маренням, і бажанням людським. Чи вдається Якову Михайлюку урівноважити власні пожадання з неідеальністю життя? Принаймні, вдається помістити їх у хитру (хитку?) форму, в якій є місце для шлюбу, батьківства і фантазії – казки про Білу Шапочку.

[Yuliia · Rating 5 out of 5]

4,5

[Tanya Fabrychenko · Rating 4 out of 5]

В першу чергу я хочу сказати, що це геніальний текст за стилем, мовою, подачею. Мені здається, що такий треба вивчати, якщо є мрія стати письменником.

Далі по мінусам і тут можуть бути спойлери, тому краще далі закрити відгук, якщо в планах є прочитати цей твір.

Те, що головного героя називають Мефістофель, уже сильно натякає, що він рідкісна мразота і чекати від нього гарних вчинків не треба.

Але у мене майже весь роман складалось відчуття, що Винниченко хотів виправдати героя через його нескінченні сумніви і покаяння в роздумах. Відкидала ці свої почуття аж до фіналу, бо не думала, що так може бути.

І ось на останніх розділах роману герой досягає катарсису, пізнає цю батьківську любов до дитини. От тільки перед тим він 100 разів думав свого сина кинути і навіть разок спробував вбити. Але то нічо, в результаті ж він ОДУМАВСЯ, вийшов сухим з води і вкінці ми бачимо що він живе своє краще життя.
Рілі? Отакий фінал буде для всіх мразот?
Я геть не зрозуміла цього фінального твісту, бо, як на мене, якби герой дійшов до цієї точки просвітлення, але втратив хоча б щось, то було б більше логіки і справедливості.

Але не відкидаю, що це просто проблематика твору, яка не близька мені і я можу щось не розуміти🤷‍♀️ бо тема позашлюбних дітей і любовні походеньки чоловіка мені не дуже резонують.

[Ollie Skyba · Rating 4 out of 5]

Володимира Винниченка я знала з підручників правознавства, а до його художніх творів дісталася тільки зараз. І виявилося надзвичайно складно не сприймати головного героя як дзеркало автора, бо Яків-"Мефістофель" вийшов аж надто переконливим гівнюком.

Намагаючись пам’ятати, що твір написаний століття тому і відображає зовсім іншу Україну, ніж та, в якій народилася я, і тим більше усвідомлюючи, наскільки відрізняється сучасна реальність подружніх та особистих стосунків у США… усе одно цей роман видається мені неймовірно актуальним. Радила б читати його незаміжнім дівчатам, які саме зараз будують стосунки, бо газлайтери й маніпулятори нікуди не зникли, вони лише розмножилися. Спостерігати, як Яків руйнує життя інших, зневажає людську мораль, було часом навіть моторошно.

Єдиний момент, де у мене з’явилася підозра щодо його роздвоєння особистості, – це коли він розмірковує про виховання дітей (синів однієї жінки від різних чоловіків), про дитячі травми та ревнощі. Це було так по-людськи, так глибоко і психологічно-тлумачно, що зовсім не в’язалося з його мефістофелівською сутністю.

Книга ідеальна для дискусій, і хоча я читала її для одного з книжкових клубів, мені не вистачило обговорення – чи то розмова пішла не в той бік, чи компанія була не та. Однозначно, треба ще комусь її запропонувати.

[Nataliia Hura · Rating 5 out of 5]

Це - шедевр і більше нічого не треба додавати.
100/10 і єдине про що жалкую, це те що не прочитала його раніше

[Andriy · Rating 4 out of 5]

I'll quote Marta Tarnawsky here, for those who has read the T. Prokopov's translation:

Despite his noble effort, Prokopov’s translations leave much to be desired. He takes considerable liberties with the author’s text, abbreviates whole scenes (for example, pp.40-1, 47, 66, 74-5, 83, 131 in Mephistopheles), and changes the names of Vynnychenko’s protagonists (for example, Karachapov becomes Shakhrai, Danylo Nedotorkany is Daniel Panasenko, Dmytro is Dimitri, and Sydir Samzharenko is Sidor Samarenko). The spelling of some well-known names is neither Ukrainian nor the prevalent English version: Khmelnytsky becomes Khmelnitski, and Chaikovsky, the composer, becomes Tshaikowski rather than the well-established Tschaikovsky. In some cases the translator embellishes names: Volodymyrska hirka for some reason becomes “Volodymyr’s Horka (hill)” instead of being simply Volodymyr’s Hill. What is more important, however, is the quality of the translation. “Dlia choho ty vtyssia do nas” is rendered as “Why did you squeeze yourself to us” (Mephistopheles, p.10); “Vchynyti steryku” becomes “to make a great hysteria” (p.58); “I zrazu obkhopliuie radist. Tak vlasne, tse bula molodist” is translated as “Immediately I am embraced with yes, that was my youth” (p.36); “sympatychnyi” becomes “sympathetic” (p.152); “pretensii” (demands) is translated as “pretensions” (pp.144-5), and the text is full of such phrases as “taking care about the family,” “this is completely not possible,” “we compose ourselves,” “I know this a long time ago,” “We never had much conversations,” and “the eyes screw up and she all strangely shines.”

[Iryna Patronyk · Rating 3 out of 5]

Відвертість, цинізм, егоїзм, драма, трохи Києва і побуту міщан міжвоєння. Дуже по-іншому читається, ніж 15 років тому, коли це було на одному подиху. Всі персонажі наче стоять на місці в своєму особистому розвитку, хоч і дають інколи надію на просвітління. Вони піддаються слабкостям, вибирають легші шляхи, а релятивізм - такий суцільних настрій книги, де любов і ненависть це відтінки того самого почуття.

[Kateryna Pasichnyk · Rating 3 out of 5]

Книга про стосунки головного героя Якова з жінками та дітьми, його маневрування на межі (а)моральності та осуд і втручання в життя інших з перспективи найвищої інстанції (на те він і Мефістофель). Одноперспективність (що і обіцяє назва книги) через уста саме такого героя роблять роман навряд чи на мій смак. Але насолоду від твору можна отримувати вже від однієї мови Винниченка та й від того, що примінюється вона часто до описів рідного Києва минулого століття. Для мене було абсолютною несподіванкою дізнатися, що оту кнопку на дверному дзвінку можна було назвати "ґудзиком". "Тикає пальцем у ґудзик", "рішуче надушую ґудзика і чекаю", "сердито надушую ґудзика від дзвоника", - пише автор. А ще дуже цікаво було в книзі читати, як люди намагился зрозуміти, хто є батьком дитини (та й про усі дотичні переживання), в часи відсутності тесту на батьківство.

[Maryna Ponomaryova]

спочатку було цікаво, бо здавалось буде тонкий і цікавий маніпулятор негідник, а виявилось гг якийсь тупий, не врівноважений огидний чел, який просто ненавидить жінок, оце так сюрприз. таке щось. і сюжети бразильської драми з цими безкінечними дітьми від різних жінок теж таке щось. так, ті кілька описів Києва поміж цього гарні, але н�� розумію чому вам всім так сподобалось.

(Спойлери) під кінець зажевріла надія, що він таки вбʼє дитину, і від цього книга б 100% виграла (не знаю що це говорить про мене гмм), а так Мефістофель - зовсім не виправданий титул

[Dafna · Rating 5 out of 5]

Уфф, люблю, коли книга викликає багато суперечливих емоцій. Головного героя часто хотілось сильно стукнути за його зверхнє і зневажливе ставлення до інших людей і за його гм сексизм. Цікаво було читати при цьому про суперечливі почуття, які виникають у героя, як він намагається у них розібратися, як він розривається між тим, як має бути з точки зору суспільства, і тим, чого хочеться. Тому кінець роману мене дуже здивував.

[Olga · Rating 5 out of 5]

Книга, яку мало не закинула на середині (після кримського епізоду), але потім, коли зрозуміла, навіщо автор представив його саме так, а не інакше - поставила 5 зірочок.

Не перестаю дивуватися, з яким розумінням і повагою наші класики відносились до жінок, хочеться поставити їх у приклад деяким сучасникам.

[Olena · Rating 5 out of 5]

Дуууууже легко читається текст, він супер сучасний і ніби несе тебе роздумами героя. Стильово сильно схожий на сучасні романи і це супер цікаво, знаючи хто і коли його примудрився написать. Яків конєшно мразота, але тепер біжу читати Місто, шоб зрозуміти хто гірше він чи Радченко :)

[Olhastm · Rating 5 out of 5]

Я в шоці від кінцівки. Не очікувала. Мені подобались його роздуми протягом всього твору, але кінцівка мене трохи збила з пантелику.

Хороша книга.

[Andriana · Rating 5 out of 5]

Читати гидко, не відірвешся.
Більшість часу хотілось кричати «Та ти ж моральна гниль!» - але збрешу, якщо не скажу, що гниль оця така цікава й грамотно виписана, що ти сидиш в захопленні читаєш і читаєш далі. Яків Висилевич - харизматичний самозакоханий цинік, який намагається виправдати свої аморальні вчинки, розбещення жінок, відмову від відповідальності - «філософією», свободою від моралі, зневагою до усього, що «робить людину слабкою». Дешевенький філософ, зате з глибокими внутрішніми монологами. Він грає роль інтелектуального Мефістофеля, але служить курча тільки власному еґо.

Та метаморфоза відбувається. Дуже поступово. Приходить втома від гри в аморального бога і вилазять сумніви та відчай. Цікаво спостерігати як цинізм руйнує зсередини.

«Але, даючи собі слово, я в цю ж мить, з нудьгою та зневагою до себе, знаю, що не додержу слова. О, як я зневажаю тоді себе! Нікчемний, недороблений, кирпатий Мефістофель!»

І найсильніший ефект книжки - в тому, як Винниченко показує: можна зневажати почуття і цуратися любові, моралі, емпатії , але жити без них - не вийде.

Серія Неканонічний канон неймовірна і доводить, що класика ніфіганіразу не нудна.