Алла Горська. Червона тінь калини: листи, спогади, статті

by Олесь Зарецький (упорядник), Микола Маричевський (упорядник)

Цей збірник є першою книгою, присвяченою визначній громадській діячці, художниці Аллі Горській (1929-1970). До збірника увійшли листування А. Горської, спогади та розвідки про неї, деякі документи. Частина матеріалів публікується вперше. У книзі вміщено чимало ілюстрацій, що характеризують як творчість А. Горської, так і добу 60-х років. Збірник розрахований на тих, хто цікавиться історією України, на шанувальників творчості Горської.

240 pages, Hardcover

Published January 1, 1996

Reviews

[Ярослава · Rating 5 out of 5]

1) Дуже багато персоналій 60х я не можу уявити в сучасному антуражі, вони принципово не експортуються в нинішні реалії - в гіршому разі недоречно-маргінальні, в кращому разі тихо-маргінесні, просто геть чужі поведінкові й лексичні моделі. А от Горська експортується дуже легко - експансивна, велика, гучна, театральна, дуже тілесна, націлена на організацію культурного простору навколо себе з усілякими лекціями і поїздками (тоді, коли це було ще не модно - тоді, коли за це можна було неілюзорно відгребти), завжди у якомусь одязі, що сприймався тоді як шалено екстравагантний (всі пишуть про величезну шубу і штани кольору електрик), і з усіма цими жестами, які впізнаємо вже ми - ну, скажімо, демонстративно причесатися перед машинкою стеження, щоб добре вийти на фото (ну, пам'ятаєте, як народ чепурився з усякими дуршляками після законів 16 січня? от десь та ж нота, нмд). З абсолютно сучасною робочою етикою - доки багато інших ніжні квіточки й чекають натхнення, Горська працює, як дише, і, що всі підкреслюють, нарівні з чоловіками тягає всякі розчини для мозаїк та іншої тяжкої роботи не цурається. Коли багато інших роблять чесноту з того, що слова з нижчих експресивних пластів в житті не сказали (навіть наступивши на кішку в темряві чи там сидячи у таборах:)), Горська не цурається солоного слівця: скажімо, про письменника, який прославляє Сталіна - "За останній час не бачила, щоб хто-небудь з такою цинічною відвертістю виставляв свій сифілітичний член"; чи, коли від їхньої творчої групи вимагають покаяння, Горська роздратовано пише - "але чому нам бути блядями? вся радянська система тримається на блядях".

ескіз до костюму колядників, 1965

2) При цьому на старті Горська була десь приблизно останнім за імовірністю кандидатом в чільні постаті українського національного відродження - виросла в російській культурі, батько - велике цабе, у школі й університеті за заявою батьків звільнена від вивчення української, дуже мажориста за тими мірками (у школу возив батьків особистий водій), аж раптом - "Надходить мить, коли тобі раптом стає соромно. Вже десь із півроку, як відчула: живемо безсоромним життям". Хоча ота відсутність інстинкту "жити, як у трамваї, не висовуючись" - вона, може, і звідти, зі зростання без усвідомлення своєї належності до загроженої меншини, врешті, якщо ти думаєш, що ти не один і є на що зіпертися, то ти імовірніше підставиш плече, ніж коли усвідомлюєш свою хисткість.

"Дума (Шевченко)", 1963

3) (Розчулила деталька про те, як вона організовувала людей навколо себе. Спогади Віктора Малинка. Із таборів має вийти Опанас Заливаха, художник, друг Горської, і Горська організовує бенкет, щоб його зустріти. Віктор Малинко Заливаху геть не знає, від слова "взагалі" - лише з розповідей Горської, та попри це: "Я був удостоєний честі дістати Заливасі файні мешти [...] Хоча тоді дістати пристойні мешти було нескладно, я все ж створив собі проблему: дістати мешти обов'язково імпортні, хоч цього від мене ніхто не вимагав". Себто Горська так захоплювала собою і своїми, що будь-який клопіт був честю. Рівнятися на неї було честю.)

"Абетка", 1962

4) Тим більше заскочили нагадування, що навіть якщо ти пливеш проти течії, то далеко не запливеш: русло-бо все одно задає система.
Скажімо, ти можеш бути проти радянського колективізму, де всі не те, шо ходять строєм в туалет, а й думають теж строєм, і ти можеш обрати якусь іншу естетичну платформу (скажімо, у цьому випадку народне мистецтво) - але антиіндивідуалізм при тобі лишається, хоч ти трісни. І от, скажімо, людина так здорово пише про те, що історія мистецтва - це історія форми, про те, що суть в кольорах, полемізує з Бойчуком, який "розглядає композицію як образ", але кольори в нього при тім "догматичні", бо він "механічно переносив кольори раннього Ренесансу в наш час" - коротше кажучи, жива розмова, лица необщее вираженье, жваві інтонації, аж доки не війне холодком з підвалів, трійок і поспішних вироків на світанку: "Мені не подобається мистецтво Пікассо як прояв світогляду світового міщанства. Мистецтво без коріння, народу, нації. Мистецтво індивідуумів, яке базується на власних почуттях (Фрейд). Проте Пікассо до сраки мої протести, базікання. Він існує об'єктивно як певна філософія, світогляд. Але існує мистецтво Мексики, що представляє свій народ. І я працюю, щоб було мистецтво сучасне, українське, яке представляє свій народ. І воно викриває справжнє обличчя Пікассо. Народ незламний. Мистецтво, яке репрезентує націю, в свій час ніхто не зможе звалити - Мексика. Світ поділився на два табори: Пікассо - Мексика." Себто означуване вона змінила, а означники (викривати справжнє обличчя, антивідуалізм) лишилися, а форма, як каже вона сама, і є зміст.

Музей Молодої Гвардії у Краснодоні

У 1968 році вона пише Заливасі: хворіла, вперше зрозуміла, що протягом якихось 20 років від сьогодні помру, цікаво. Як добре, що вона не знала очевидний спойлер, який знають читачі. Як добре заодно, що не знала, що її смерть стане значно більшим фактом масової культури, ніж її життя, бо оце прикро.
І така мене душить до сліз шалена злість, що Горській, яка так доречно виглядала б зараз - значно взагалі доречніше, ніж тоді - не дали дожити ті, хто як раз став (дякувати богу) неактуальним; це ж їй всього 60 було б на момент здобуття незалежності, ще потанцювала б, її мистецтво ще встигло б застаріти, вона встигла б стати якимось таким екстравагантним експонатом, з цим ясно було б, що робити, а що з цими усіма мертвими робити - неясно.

Фрагмент мозаїки "Надра", 1965, Донецьк



(Виписані нові ідіоми: "з великої хмари та малий дощ"; "є ще олія в голові"=розумний)

[Kyrylo Brener]

Залишу без оцінки, бо не знаю як оцінювати цю книгу. Фактично це (як зрозуміло з назви) збірка різних матеріалів про Горську, включаючи фотографії її робіт, видана ще у 90х у Харкові. Ці матеріали (переважно спогади та статті) постійно під різними кутами розповідають про одні й ті самі події з біографії Алли та дають дуже живу картину українського шестидесятництва, періоду який мене цікавить.

Горська безперечно має трагічну долю, її вбивство досі оповите таємницею, хоча знаючи методи кдб\фсб зараз важко уявити якусь версію, ніж політичне жорстоке вбивство. Втім слід, який Горська лишила в українській культурі насправді не такий вже і малий - але що цікаво, чи багато з нас взагалі знали про неї до цього року, коли в Києві відбулась масштабна виставка її робіт? А тим часом книгу, яку я прочитав, була видана ще у 96му році.

Частина творчого доробку Алли Горської була знищена ще за її життя (той самий вітраж, який проіснував буквально одну ніч), частина зараз на окупованих територіях, частина була знищена росіянами (як-то мозаїка у Маріуполі), але все ж чого не вдалося зробити її вбивцям - це стерти її ім'я і знищити пам'ять про неї. А це напевно головне.

[Андріан · Rating 5 out of 5]

Особисті листи Горської дозволяють блище познайомитись з особистістю відомої шестидесятниці та мисткині.

[Anna Kyslytsyna · Rating 5 out of 5]

абсолютно неймовірна збірка, на мою скромну думку, про життя видатної жінки. тут можна знайти все, а особливо доказ того, що талановита людина була талановита в усьому