Гра в перевдягання

by Artem Chekh, Артем Чех

«Гра в перевдягання» Артема Чеха — це розповідь не тільки про війну, а й — передусім — про те, як переживає український солдат себе у війську, як він намагається мінімізувати армійський вплив на свою цивільну, тобто істинну — принаймні в довоєнні часи — структуру. І про те, чого він так боявся і що мусив повторити. Це багато внутрішнього болю і бажання втекти в інші реальності, які, здається, завжди поруч, але насправді — недосяжні. Це не світлі історії про героїзм і звитягу. Це про темну матерію внутрішнього світу і колективну трагедію кількох поколінь, яка раптом стає і твоєю також. Елегія про непотрібний досвід, що руйнує і кривдить. Гра в перевдягання, у якій неможливо виграти, але можна знайти те, за що варто триматися.

Ця книжка була підтримана в рамках програми стипендій від Норвезької асоціації авторів і перекладачів нонфікшн-літератури та Українського ПЕН.

Genres: Ukrainian Literature, Nonfiction, War, Ukraine, Contemporary, Memoir

192 pages, Hardcover

First published January 1, 2025

Reviews

[Nashelito · Rating 5 out of 5]

Я забрав нову книгу Артема Чеха «Гра в перевдягання» на Новій пошті близько восьмої вечора — буквально за хвилину перед початком повітряної тривоги, котра триватиме всеньку ніч, доки «шахеди», «герані», «кинджали», «іскандери» та інші огидні слова розвалюватимуть чиїсь домівки та підприємства, пошкодять пожежну частину разом з рятувальною технікою і розтрощать склад видавництва «Наш Формат».

Я намагався читати книгу в укритті, яке поступово, але досить швидко наповнилося розгубленими людьми, сонними дітьми і переляканими домашніми тваринам. Триногий дворовий пес весь час крутився під ногами прямо у проході, але ніхто його не сварив і не відштовхував.

Не зважаючи на ґрунтовно важкі металеві двері — одні, другі, треті — з отакенними великими рулями на них, в підвалі було чути всі звуки «єбєйшого апокаліпсису», кожен довбаний приліт, яких в цю ніч було десятки, якшо не більше сотні — це зовсім не сприяло сконцентрованому читанню. Але я встиг зрозуміти найважливіше: краще б ніхто і ніколи (ні Артем Чех, ні я, ані будь-хто з вас) не був змушений пізнати досвід війни.

Я свідомий того, що інша людина ніколи не розповість і не напише точно так, як міг би це зробити я, бо як немає двох однаковісіньких людей, так і не може бути тотожних думок і переживань. Просто Артем Чех вміє так відчути, пропустити крізь себе, осмислити, а потім і сформулювати словами, як ніхто. А хтось такий, як ото я, потім читає і заздрить. Але не цьому досвіду, звісно, а такому вмінню.

Вистачить мені власного досвіду цивільного, який ніколи не збирався воювати, але в стані афекту опинився 24 лютого 2022 року в черзі у центрі комплектування. Досвіду цивільного, який отримав в руки зброю та набої, але не отримав інструкцій, як з ними правильно поводитися і як користуватися. Брати гранати я тоді відмовився і добре зробив, адже мені показали, як її кидати аж через два місяці. Досвіду цивільного, який виявив, що в його автоматі немає шомпола лише тоді, коли виявилося, що зброю треба чистити.

В той час, коли Артем Чех окопувався біля телевежі, мені і таким, як я, командир-піджак казав, що ми повинні будемо спинити танкову колону, якщо така буде прориватися по Борщагівській або проспектом. По залізничному вокзалу прилітали ракети, ми майже не спали, а помився я вперше десь на дев'ятий день, форма була на мене замала, а черевики такі важкі, що я заледве піднімав в них ноги. А ще було жахливо, мерзенно, дико холодно чергувати на посту вночі.

Дякувати всім богам, яких не існує зараз, та і раніше ніколи не було, я якось дотягнув живим до літа 2025 року і отримав не лише довічне почуття провини перед тими, хто не дожив, але й змогу прочитати і ту книгу, яку автор боявся не дописати, і навіть «Гру в перевдягання». Це дуже гірка, болісна та гостра розповідь про той досвід, який нікому не був би потрібен, якби ми народилися в нормальному світі.

Книга написана так, як треба накладати турнікет, щоб аж хотілося закричати, вона наче розкрита рана із кровотечею, яку потрібно негайно і вправно затампонувати, це голос з війни, який ми не хотіли б чути, але мусимо.

Це справді офігенно сильна і крута книга, але краще б її ніколи не було.

[Ярослава]

І ось я в цьому чудернацькому костюмі військового, наче на карнавалі або на середньовічному ярмарку, ніби в моєму житті почався безстроковий Хелловін. Цукерки або смерть! У нашому ж випадку — свобода або смерть! Найменшим моїм бажанням тоді було потрапити на схід України. Не через запеклі бої і високу ймовірність загинути або бути пораненим, а через те, що не було більше того регіону, який я знав і якому, за великим рахунком, довіряв. Не було більше Попасної, Сєверодонецька, Волновахи... Було величезне згарище, руїни і кладовище. Приблизно таким я завжди уявляв собі біблійське пекло. Приблизно там воно тепер і є.

І в "Точці нуль", і в "Грі в перевдягання" Чех досліджує зміни, які відбуваються в людині, коли вона вдягає форму, починає опановувати нову соціальну роль і поринає у свій "безстроковий Геловін" - тобто тепер складає одну спільноту з випадковими, часто неблизькими й неприємними їй людьми, з якими зведе її фатум армійського розподілу, і які виявляються раптом зрозумілішими і ближчими, ніж рідні і близькі зі звичайного життя, яке лишилося позаду. А ще шукає мову й оповідні ходи, якими це все можна описати, бо й успадковані оповідні моделі, й популярна, так би мовити, байрактарщина ніяк не стикуються з живим досвідом автора. Це не героїчна історія великих гасел, це історія про дрібні людські досвіди, часто абсурдні, в нелюдській обстановці, де все людське загрожене і тому стає подвійно цінним у всій своїй непричесаності: умовно кажучи, десь тоді, коли Антитіла записують фортецюбахмут, герой Чеха записує з окопів під Бахмутом кружечки рідним про те, що не какав п'ять днів. І хоча масштаб подій у книжках різний, тобто на етапі "Гри" вже важче сказати, що війна відбувається з кимось іншим, а не з нами всіма, загальний месідж десь такий самий в обох - це необхідна, але нестерпна історія, а спроби плакатної героїзації тільки фальсифікуватимуть ці досвіди; ну, хіба що відбувається перехід від "війна - це нецікаво" (рефрен "Точки нуль") до "війна - це залупа" (заключна теза "Гри в перевдягання").
Загалом, страшенно щемкий і страшенно безнадійний текст з хорошим чуттям на голоси й деталі, з убивчими штришками штибу "за цей район загинуло більше видатних діячів, ніж там народилося" і активним використанням довгих списків - усе сиплеться, всього багато, все не складається в якусь струнку картину, з усіх форм організації лишаються тільки переліки через кому, й не в усіх вистачить подиху дожити до кінця списку.

[Nadiika Pototska · Rating 5 out of 5]

Війна - це залупа. І єбейший апокаліпсис, який накрив нас усіх, позносивши нормальні життя. “Гра в перевдягання” тепер мій фаворит з книг Артема Чеха. Чесно, виважено, глибоко. Дуже-дуже сильно. І так талановито написано, що губилась між рефлексіями на книгу і спробами зафіксувати всі ті метафори, сформовані речення і товсті шари описів внутрішньої колотнечі. Дякую за те, що розповів цю історію. Постійно думала про те, скільки сили і хоробрості знадобилось, щоб відкритись. Не знаю, чи зможе це помирити всіх нас, з різними досвідами. Але для кожного, хто книгу прочитає, це стане важливою базою для емпатії та розуміння.

На книжку чекала, запланувала час у відпустці. Але першу сторінку прочитала вчора відразу, як забрала. А о 1 ночі книгу дочитала. Затягнуло. Хоч не було карколомних сюжетів і чогось, що ми з вами не чули б. І навіть у найпздцьовішому моменті розуміємо, що все має закінчитись добре. Ну, відносно добре, наскільки це, бляха на війні буває. Бо ось Артем тут. Дописав ту книгу, написав цю. Відірватись неможливо.

Про що книга? Та ніби ж про війну. Як вона випатрошує всю країну і нас, незалежно від професії і музичних вподобань. Але більше мені книга про людину. Яка не хотіла воювати, але проходить цей шлях. Змучену, оголену, але в міцному панцирі одночасно, без сил на будь-що, але живу і з надією. Ту надію я собі намацала і відпускати не хочу. Бо “Слід памʼятати, що не завжди буде так, як хочеш ти. Але роби все, щоби було так, як ти хочеш. Хочеш ти цього чи ні”. Це раз. А два - книга надрукована у Харкові, який жорстоко бомбить ворог. Але той Харків стоїть і друкує книги, створює сенси для всієї країни. Книжку у травні видали в друк, а вчора я її вже прочитала. Яка швидкість! Хіба не диво?
Ще книжка про вибір, совість та емпатію. І про музику. Нею Чех закутав і свій шлях, і думки, і стосунки з людьми довкола. Інсайт про музику засів мені в думки страшенно. Вона ж реально те, що об’єднує світ. На весіллях, похоронах, дитячих іграх і дорослих тусовках. Музика з людьми завжди і всюди. Такий цікавий атрибуд, який дозволено брати з собою всюди, куди лише забажаєш. Вона може стати соломинкою порятунку.

Книжка і про неможливість забути, і про потребу жити. Мені б дуже хотілось, щоб якомога швидше піксель у моїй країні з інструмента виживання перетворився на інструмент базового навчання. Хай буде армія, навчання, військова служба. Але не буде рф. Ні як ворога, ні як країни взагалі. Нахєр розпадеться на 20 шматків. Це не компенсує біль, не дасть справедливості, але дозволить багатьом заховати піксель дуже далеко. А може, і навіть викнути. Хоча б на фізичному рівні.

Жива, болюча, чесна книжка про внутрішню трансформацію, яку переживає людина на війні: від страху – до знання, від ненависті – до спустошення, від втечі з реальності у думках – до прийняття смерті. У Чеха талант дар говорити просто про складне, чесно і без жодного жалю до читача, але з глибокою повагою до людини.

Цитат зібралось “на подумати” на 8 сторінок (ловіть посилання, хто не боїться спойлерів https://docs.google.com/document/d/11... ). Маю мене відчуття, що вся книга - величезна цитата, яка ритмічно обдає тебе током. Ковбасить досі від думок. Від того, що зараз проходять мільйони. Від ціни, яку платимо і яку будемо платити все життя. Думки сіпаються. Маю ще багато чого зарефлексувати. Читати буду вдруге ще, мабуть.

І ви собі книгу прочитайте, будь ласка. Але зробіть це у зв’язці з “Точкою нуль”, як мінімум. Бо саме ці дві книги дають глибше розуміння шляху. І відшукайте час потім книгу прожити.

[ліда лісова · Rating 5 out of 5]

з кожною новою книгою в чеха більшає матюків, ну бо «війна — це залупа». лячно відзначати перегуки з «хто ти такий?» і час від часу ловити себе на істеричному смішку — я не знаю, та їбуча словʼянська оса мене просто доконала. не знаю що писати. забагато, як на одну людину, речей, за які хочеться подякувати артему чеху: дякую за службу, дякую за цю книжку і за цю музику.


«Для мене ж музика стала мітриловою ниткою, міцною і магічною, що зʼєднує мене з минулим — тобто з моїм існуванням до великої війни, з тихим затишком зимових вечорів і літніх сонячних ранків, коли думалося не про виживання, а про життя, і не про чергову трагедію покоління з характерними архетипними травмами, яких росія з маніакальною періодичністю завдає моїй державі, а про якийсь типовий європейський смуток, зациклений на індивідуальних переживаннях, муках творчості та пошуках сенсу в метафізичних речах».


зібрала згадані треки і виконавців у плейлист: https://open.spotify.com/playlist/7oX...

[Inna · Rating 5 out of 5]

«Не звикай до хорошого»

У червні 2023-го я була на одній з останніх подій Книжкового Арсеналу. Пам’ятаю, що на ній були Катерина Калитко, Олександр Михед, Лариса Денисенко, але також був присутній Артем Чех. Я тоді вперше бачила його на публічному виступі від початку повномасшабної війни. Говорили про досвід, літературу і пам’ять, а потім про перенесення досвіду у літературу та формування пам’яті через неї. Говорили всі, говорив і він. Казав, що ніяк не виходить дописати роман, який давно почав. Казав, що не має слів. Я пам’ятаю цей епізод тільки тому, що Артему Чеху вдалося тоді довести мене до сліз. Він здавався таким зломленим, таким розбитим, що не вірилося, що він ще щось колись напише.

Минуло два роки. Автору вдалося не тільки дописати свій роман, а й видати оцю річ. Чех-письменник знову з нами.

Ця книжка з-біса болюча. Текст затягує моментально, починаючи вести тими тривожними днями до повномаштабки, коли не могла спати, коли ночами калатало серце, як дурне, коли до мого міста ще не летіли ракети. Пам'ятаєте, як це було у вас?

«Гра в перевдягання» - про військову форму, яка змінює. Звісно, без «Точки нуль» читати можна, але нащо? 2015-2016 рр та 2022 - два такі схожі, але кардинально різні досвіди, про що розповідає і сам автор.

«Але як же я втомився від цього пікселю, від цього звичного маркера, що позначає приналежність до касти. І цей безжальний і надокучливий патерн переслідує мене вже стільки років. І навіть у той міжвоєнний для мене період він весь час був поруч. Стара куртка, в якій дружина ходила на дачі в дощову погоду, якісь кашкети і панами, що на тій-таки дачі валялися по кутках, мов дохлі щури, затертий кітель, що переїжджав з квартири на квартиру в пакеті з різним барахлом, випадкові піксельні плями на Солом’янці, в метро або в стрічці фб… Тепер він всюди. Навколо мене, на мені, в мені. Стройбатівці, стрілецькі підрозділи, танкісти, певеошники, вееспешники, артилеристи, вогнева підтримка, волонтерська підтримка, підтримка святих духів і духів лісу. Все в пікселі. Небо наді мною – воно теж піксельне. Часом мені здавалося, що шкіра моя стане такою ж.»

Подробиці війни не на першому місці, найважливіше – рефлексії, сумніви, непевність кожного дня служби. Гола правда, жодної романтики. І всю цю граничну відвертість доведеться прожити за менше, ніж 200 сторінок, бо автор пише так, що не залишить вам іншого вибору.

[Oleh Bilinkevych · Rating 4 out of 5]

Нова збірка есеїв Чеха розповідає про його досвід перебування у війську з початку лютого 22-го і до сьогодні.
Це вже не «Точка нуль», де було повно веселих казусів зі служби під Попасною, звичне обурення на військову вертикаль та совдепівські мілітарні звичаї. В цій книзі Чех оголює своє нутро, ділиться своїм болем, розгубленістю та повним нерозумінням куди занесе служба. Майже в кожному есеї він несе в собі як мантру: «Не звикай до хорошого», адже може бути значно гірше.
Географія Артемової служби починається із лісів причорнобильської зони і сягає розбитого вщент Бахмута. Десь була можливість поспати в теплій хаті і зʼїсти теплу вечерю, а десь доводилось сидіти в болотистому окопі, ховатись від постійних обстрілів арти та пити воду з калюжі. Група Чеха була чи не останньою у своєму секторі, якій вдалося чудом вибратись з Бахмута.

Це текст, який разом із мемуарами Дроня мастрід і треба передавати далі на захід, щоб вестерни розуміли яка залупа війна.

[Olha Zaliznytska · Rating 5 out of 5]

Ніжно люблю Чеха, а війна — залупа, це безсумнівно.

[Alyona Lobanova · Rating 5 out of 5]

Напевно, одна з найкращих книг, яку я прочитала.
Так тонко, щемко, боляче, різко і проникливо.

[Liudmyla · Rating 5 out of 5]

Це дуже щиро і дуже відверто написаний текст. Було боляче читати, часом не вистачало повітря, щоб вдихнути.

Приміром, ось це - точно описані мої відчуття:
"А разом із тим було багато люті - їдкої і пронизливої, якої ніколи в житті не відчував. Лють породжувала бажання вбивати. Бажання бачити кров ворога, бачити його нутрощі, бачити страх в його очах, відчувати, як смердить його закопчене в танку тіло, як лежать окремо від нього його ніжки і ручки. Хотілося середньовічного і безжального.Тоді мені згадався Еренбург і його «убий!». Попри рупорну риторику і кондовий пропагандистський стрижень, цей текст був співзвучний із настроями більшості з нас".

А це те, що не дає мені спокою від лютого 2022:
"Раніше я думав, що бачив достатньо смертей у своєму житті. Не так багато, щоб звикнути, але і не мало, щоб усі їх запам'ятати. В 2015-2016 роках я був свідком різних трагічних історій. Але тоді, принаймні в моєму оточенні, масштаб втрат був зовсім іншим. Кожна смерть старанно фіксувалася, проводилися розслідування, прізвища загиблих були у всіх на вустах, а їхні портрети публікувалися у соцмережах. Ми їх знали. А тепер ми не знаємо імен загиблих. Лише тих, хто наш, близький, наближений. Інші зникають - у невідомості. Ми говоримо про наших, але не говоримо про інших".

А це про перспективи у разі окупації:
"Та ні, ми вже знаємо напевно, що все буде сточено до оголених нервів, а потім ці випалені землі будуть захоплені. Ніхто не питатиме у решток мирного населення, чи дрочать вони на портрети вождів. Знищать усе. Виріжуть усіх. 3aкопають і помочаться згори. А на місці попелища і кладовища побудують дитячий майданчик".

І страшна своєю реальністю, але наразі життєво необхідна мантра:
"Не звикай до хорошого.[...] Пам'ятай, що не завжди буде так, як хочеш ти. Але роби все, щоб було так, як ти хочеш. Хочеш ти цього чи ні.[...] Пам'ятай, хто ти такий".

[Bohdan Shkabarnia · Rating 5 out of 5]

Що тут коментувати… Обов’язково читайте!

[Øleksandra Banina · Rating 5 out of 5]

дуже чесна і болюча розмова про досвід, якого нікому не побажаєш

[Marichka Blindiuk · Rating 5 out of 5]

Як «20 днів у Маріуполі» став найстрашнішим фільмом, який я бачила, так «Гра в перевдягання» стала найстрашнішою книгою. І насправді не знаю, чи страх — це саме та емоція. Тут багато болю, ще більше гніву, а найбільше гіркоти.

Щойно починаєш читати, вже неможливо зупинитися. Тут легко переходити від однієї думки до іншої, і от уже здається, що це твої думки.

Мені подобається, як Чех використовує так мало слів, щоби сказати стільки всього. І в основному це те, про що більшість думає всі роки великої війни, але так рідко говорить.

[Katya · Rating 5 out of 5]

пиздець сумно

і ще сумніше від розуміння, що схожих чимось історій сотні, тисячі і сотні тисяч

[Anastasiia · Rating 5 out of 5]

хотілось би, щоб Чеху не доводилось писати такі книги. це болісна і болюча книга.
ця книга катнула зі мною в Грецію через Польщу і повернулась назад через Румунію, щоб пару днів полежати в Ізмаїлі і повернусь в точку нуль (pun intended) в Київ.

я не планувала її читати на морі, мене і без цього засмучує безтурботне життя інших навколо. не тому, що воно є в когось, а тому що в українців його немає, вона радше прокотилась зі мною як символ, артефакт дому.

почала її читати у дворі в Київській області під звуки розігрівання двигунів української авіації, повітряну тривогу і приглушений звук роботи кулемета в Києві по шахедам.

сумно і тоскно.

[Понкратова Людмила · Rating 5 out of 5]

Хочеться сказати "Дякую" Артему Чеху за щирість, чесність, емоції, думки. Для мене це його найсильніший твір як за власне письменницькою майстерністю, так і за емоціями, які викликає книга. Про відчуття себе як солдата на війні, про страхи і відважність, про те, що з перших хвилин вторгнення був там, про любов до музики, яка рятувала, про Схід та його людей, про окопи, в яких ледве не загинув, про смерть друзів і просто знайомих і незнайомих, про життя на війні... Дякую

[Bad Painter]

Анотація говорить правду: ця книга не (с)тільки про війну, скільки про внутрішній зсув (ЗСУв?), який переживає автор у війську.

Відтворюючи події переважно в хронологічному порядку — від останніх місяців перед повномасштабною до переведення з першої лінії в тил — Чех фіксує зміни ландшафтів та інтер’єрів, людей, розмов і подій. А також ставлення до цих подій, людей і ландшафтів (а воно різне: ось, наприклад, Полісся — це «ліси, які зупинили ворога», а Донбас — «місце, куди не хочеться повертатися»; цитати не дослівні).
Передусім же письменник фіксує власні зміни. Тому тут багато самоспостережень і майже щоденникових деталей. Що слухав, що їв і скільки випив, як спав, куди ходив і що думав — головним чином останнє.

Власне опису військового завдання на передовій приділено розділ. Наскільки розумію, цей розділ, вписаний у цей письменницький авторпортрет, — зараз найбільш типовий для військової прози.

На емоційному рівні ця книжка — про втому, виснаження і потребу в усамітненні. Тобто, мабуть, максимально чесна. Написана добре: припускаю, що Артем Чех — один з найдосвідченійших українських прозаїків, які проходять службу у війську.

[Nataliia Sverdlova · Rating 5 out of 5]

З усіма відгуками, які тут є, погоджуюся.
Це максимально правдива і болюча книга.
Після прочитання хочеться просто сидіти годинами в тиші, втупившись у стіну.
Додати немає що.
Просто нескінченний, роздираючий з середини, біль за нас усіх.

[Ilonka Sheleshko]

дякую за те, що Чех в нас є.
і думаю, що цю книжку треба прочитати кожному

[Mrikkat · Rating 5 out of 5]

от це та мілітарна проза, з якої я б точно не радила знайомитися з жанром, але яку точно треба видавати і за готовності — читати.

знаєте, ця книжка лякає і вводить в стан ступору і не описами детальних сцен фізичної жорстокості. тут Чех не буде говорити до вас ніжно, він розкаже що війна — це залупа і потрапивши в неї, ти ніколи не зможеш від неї повністю втекти. не буде геройства і бажання воювати — буде втома, злість, байдужість, агресія, апатія, безсоння, алкоголь і смерть. куди ж без неї.

читайте, якщо готові. якщо не готові, готуйтеся і читайте

[Maria · Rating 5 out of 5]

Книжку прочитала, а враження не написала. Торік саме з «Точки нуль» до мене повернулася навичка довгого наскрізного читання. З «Грою в перевдягання» сталося щось схоже. Єдине, що змусило зробити перерву, той факт, що в сумку влазила тільки одна книжка, а не дві.

Це болюча і дуже чесна книжка (або мені так видається). Як же хочеться, хоч ми всі могли просто жити життя. І не під час історичних подій.

[Katya Bediukh · Rating 5 out of 5]

як же нас усіх шкода

[m. · Rating 5 out of 5]

     Цю книгу неможливо сприймати окремо від «Точки нуль»
     Більше того, вважаю, що дуже вартує освіжити пам’ять «Точкою» перед прочитанням «Гри», бо саме так нам розкривається Чех повністю.

     Тут Чех злий. Чех жорстокий. Чех збайдужілий. Чех цинічний. Чех заїбався.
     Уже з перших сторінок «Гри» видно наскільки ж відмінний стиль письма Чеха тут від Чеха-звичного: максимально короткі, проте змістовні, речення. Виключно суть. Ніяких епітетів. Все чітко і зрозуміло. Згідно-відповідно. Ніякого простору для самодіяльності.

     Й майже одразу у третьому розділі Чех підтверджує це спостереження:

Більше люті. Більше ненависті.
Убий!
Убий кацапа!
Убий, блядь, інакше він уб’є тебе

     Із наївного Чеха-мрійника у «Точці нуль» ми отримуємо Чеха апатичного, скептичного та байдужого. Це чудово видно в порівнянні його очікування різдвяно-новорічних свят.
Точка нуль:

Якось я для себе наївно вирішив, що наш замполіт цієї ночі неодмінно ходитиме по бліндажах із якимись пакуночками. Ну, як так? За останні десять років жодного разу не було, щоб Миколай нічого мені не залишив [...]. І що тепер — війна все спише? Е, ні. Я на таке не підписувався.

Гра в перевдягання:

Ні присутності свята, ні його наближення. [...] Отакий я мав Святвечір. Без традиційних українських страв, без настрою і без будь-якого дива чи хоч би натяку на нього. [...] З початком війни для мене всі свята втратили сенс. [...] Спустошення і лють, перемежовані з апатією і втомою, — ось таким був мій різдвяний настрій.

     Свята — це завжди про світло, тепло і надію. Свята — це завжди певна умовність, яку ми приймаємо. У Чеха (маю на увазі у цьому моменті книги) тепла власного не залишилося, тепло в ньому від алкоголю, а світло — виключно із куплених п’яти наборів гірлянд.

     Звичного мені Чеха-письменника я спостерігаю в двох випадках. Перший — коли він пише про музику. Відчутно, наскільки для Артема музика є важливою частиною життя, наскільки важливо йому мати близьких людей, з ким він може розділити цей потяг. Музика для Чеха — інтимна частина життя та одна із систем свій-чужий.

     Вдруге Чех-письменник для мене повертається у на початку другої частини книги.
     Взагалі, перехід між першою і другою частинами — дуже кінематографічний: із шалено швидкого темпу оповіді та люті-ненависті-злості-нестямності Чех миттєво переходить в спокійний ритм. Немов він вже викричався, і ось взяв декілька хвилин паузи, щоб поди́хати повітрям чи закурити цигарку.

     Друга частина насправді є своєрідним містком між «Точкою» та «Грою»: спочатку Артем рефлексує своє життя між двома його військовими службами. І після цього він миттєво нас закидає із собою під Бахмут, описуючи ті п’ять днів у окопі.
(тут я раджу додатково прочитати його ж статтю для new york times про ці дні: https://www.nytimes.com/2023/08/10/op...)
     Темп книги знову прискорюється, речення стають коротшими, оціночні судження цинічнішими. І так само кінематографічно досягає кульмінації.

     У «Цього ви не знайдете в Яндексі» Чех заявляє що він інтелігент. Можливо на той час це було юнацьким максималізмом, можливо це було тим, що зараз називають пост-іронією. Та все ж.
     Та все ж, завершує «Гру в перевдягання» Чех інтелігентно. Після всього пиздецю, він знову кінематографічно зупиняється, та видає свої роздуми, які лиш свідчать, наскільки ж людяна він людина. Наскільки ж розуміє він людей і нашу сутність з висоти власного інтелігентства.

Ми не знайдемо одне одного. Ми розгубимо одне одного. Ми втратимо одне одного, бо не навчилися жити разом, бо не могли жити разом, бо кожен із нас мав своє, бо кожен із нас жив своє, бо легше ненавидіти і не розуміти, вимагати і не пробачати, ніж мовчати, чекати, терпіти й любити те, що змінилося, а не те, що було до цих змін.

     Бо ми є ми. Чи не так? Все що нас змінює і впливає на нас — не робить "нас" "не нами". Бо ми не колись, ми тут і зараз.

Ми всі — норм

     І не варто забувати, що ми всі — норм. Бо попри те, як би нас не переїбала війна морально і фізично, ми всі — норм і ми є у нас. А війна? А словами що таке війна Артем не менш інтелігентно завершує цю книгу.

Бо війна — це залупа!

[Zbestpersonever · Rating 4 out of 5]

Ставлю 4, бо «Точка нуль» мене більше зачепила і сподобалася.

[Andrii Voloshyn · Rating 5 out of 5]

Важко писати рецензії на такі книги. Сильний і глибокий текст. 10/10

[Liza Stolberg · Rating 5 out of 5]

Чех ахуєнєн як завжди

[Yevhen · Rating 4 out of 5]

Змішані відчуття після прочитання: начебто і добре написана есеїстика про перебування українського солдата на цій війні, про небажання знову одягати військову форму, про несприйняття цивільних і ухилянтів, про ПТСР, але все одно залишається відчуття, що Артем Чех, за великим рахунком, самої війни майже не бачив і тепер намагається витиснути максимум словоблудства з 5-денного перебування під обстрілами на останньому рубежі під Бахмутом (і то куди він потрапив випадково). А так із досягнень рік у тилу на охороні кордону з Білоруссю, поїздки за кордон у відрядження, охорона складів чи просто перебування в Словʼянську та 5 днів сраки під Бахмутом, після чого сталося переведення до Києва завдяки звʼязкам у ГШ. Жодного слова про побратимів, з якими служив понад рік, тільки про те, що зараз він ходить на тренажери та пʼє вино вечорами (ну і нарешті він дописав ту книгу). Дуже радий за Чеха. Моїх колег, що воюють уже понад два-три роки, такий досвід війни дуже насмішив би. Їх наказом до Києва ніхто не переведе. А так читати цікаво, про що міркує солдат на бойовому чергуванні: всіх він бачив самі знаєте де, просто так сталось.

[Максим Гах · Rating 5 out of 5]

Якщо в цієї війни є свої ремарки та гемінґвеї, то Чех точно один із них. Але загалом це крута сучасна проза навіть без прив’язки до війни. Її можна читати як історію людини, яка опинилася у критичних обставинах, людини, яка вміє розповісти про це такими словами, якими ніхто ще не розповідав, і в цьому, ймовірно, вся суть і сила художньої літератури.

Автор переживає широкий спект емоцій, але більшою мірою в темній його частині. Мені здається, найкращі книжки з’являються там, де присутній елемент божевілля. В цьому сенсі Чех переступає якусь умовну межу, і для нього питання справедливості чи моралі, про які часто розмірковують інші сучасні українські автори у своїй есеїстиці, переходять в якусь нову якість. Здається, він бачить світ уже не як систему соціальних конструкцій, нехай похмурих, неправильних, а як якийсь первісний хаос, який залишився після того, як усі ці конструкції зламалися. Це місцями дуже незатишна і некомфортна книжка, але варті уваги книжки часто якраз такими і є.

[Yurii Naumovych · Rating 5 out of 5]

Війна ніде не залишить тебе в спокої…

[Oksana Stoliar · Rating 5 out of 5]

дуже щемко, чесно і відверто про те, як людина проживає досвід на війні. досвід, який нікому не побажаєш, але зрештою нам, цивільним, треба про це читати, аби хоч на крихточку розуміти як важко повертатись до нормального життя тим, хто пережив пекло

[Irina · Rating 5 out of 5]

Нашому поколінню дуже пощастило, що в нас є Артем Чех