What do you think?
Rate this book
Лімб. Місце загублених душ
Середина 2000-х, місто-мільйонник на сході України. Минуло тринадцять років, відколи Кирило був тут востаннє. Але це місце зовсім не змінилося і, здається, чекало на нього — райони і далі поділені між бандами, а нічні вулиці наповнені тишею й страхом, які вгамувати здатний дешевий алкоголь, наркотики або «махач». Старі друзі, місцевий дільничний, афера з квартирою матері, «дворові методи» розв'язання конфліктів і зваблива сестра кримінального авторитета все глибше вплутують Кирила у павутину місцевих інтриг. Темрява навколо густішає, в’язкі спогади перекривають кисень і змикаються у зашморг.
Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле.
Ми усі народжуємося в різних соціальних умовах. Комусь не пощастило прийти у цей світ у такому собі сучасному ґетто, наскрізь просякнутому бідністю, занепадом, тяжкою працею, відчаєм та несправедливістю. Таких мільйони у кожному куточку світу. Там, де для того, щоб вижити, ти мусиш мімікрувати, систематично вбивати у собі своє справжнє «я», а потім – нести із собою по життю цю психологічну травму, мов важку, незручну валізу. Якщо тільки не спробуєш все змінити…
Кирило Половінко
Поклик «Лімбу», що жадає нової душі, неможливо заглушити ні алкоголем, ні болем, ні, навіть смертю, і щоб врятуватися доведеться здолати найпотужнішого ворога — власне минуле.
Ми усі народжуємося в різних соціальних умовах. Комусь не пощастило прийти у цей світ у такому собі сучасному ґетто, наскрізь просякнутому бідністю, занепадом, тяжкою працею, відчаєм та несправедливістю. Таких мільйони у кожному куточку світу. Там, де для того, щоб вижити, ти мусиш мімікрувати, систематично вбивати у собі своє справжнє «я», а потім – нести із собою по життю цю психологічну травму, мов важку, незручну валізу. Якщо тільки не спробуєш все змінити…
Кирило Половінко
256 pages, Paperback
Published April 1, 2024
9 people are currently reading
308 people want to read
Ratings & Reviews
Friends & Following
Create a free account to discover what your friends think of this book!
Community Reviews
Displaying 1 - 30 of 83 reviews
March 20, 2024
Найкраще, що я читав у Кирила Половінка.
September 2, 2025
ця книга навчила мене простим житєйським мудростям — жизь це ігра, а ти в ній вуха спаніеля, яким викручує яйця. на погоду.
це я до того, шо метафорам у цій книзі трошкі погано. але мені від того дуже добре. з улюбленого: «…завжди спокійніший за двері харківського метро.»
«Але це як ворожити на кавовій гущі: можна довго фантазувати, та потім прийдуть доросліші хлопчики й розтопчуть твої пасочки з піску.»
«Як зазвичай буває, фантазуєш собі одне, а реальність виявляється панною з «вухами спанієля» замість грудей...»
а над цим я сміялася, аж в очах потемніло:
«…одкровення, що хапають кігтями за яйця та викручують їх, мов погода, що різко змінюється.» яйцям тут вопше не таланить. можливо, це зроблено навмисно. але й ніби замалий рівень абсудру для навмисності?..
не знаю, мала книжка справляти гнітючий ефект чи бути чорнухою, а чи тримати між цим відносний баланс, но для мене вона однозначно стала другим. спочатку це дратувало, потім стало весело.
найбільше потішило відчуття розблоковування спогадів: фразочки та слова, яких я давно не чула, як от «бібізяна», «рєбзя», «айзєри», «вздрогнєм», «пупок розвʼяжеться», «як до жирафи доходить», «харить». окремий уклін за, не побоюсь цього слова, омаж на «бората». знімаю шляпу. і в кінці ще й на «пітьму» павлюка? чи харон-харитон не його придумка?
враховуючи усі ці лексичні скарби, тим дивніше було зустріти у мовленні мікрорайонних гопників шось, що ті ніколи б не сказали. часом вибір слів сильно вибивається. не знаю авторське це чи редакторське, але, скажімо, «поквапся». розумію, в дійсності вони всі взагалі говорили б російською, але можна було сказати «швидше» чи «бистріш» чи «шнеля» чи «давай мля». туди ж «ти знущаєшся?», «крокуючи», «волати» у якості «реготати» тощо. такого небагато, але з оповіді виштовхує. здебільшого ж і мовлення, і характери цілком автентичні. ну в кого не було попаяного на репі друга? або берсерка? або філософськи налаштованого колишнього зека? наркомана?
да, шо стосується речовин, автор тут покурвив. чоловіки клану деміденків, знач, півкниги лежать як не заригані, то обісцяні, бо перебухали, а квартири закладають через таблетки та гриби. отак і ширяться негативні упередження про псилоцибінові гриби, поки алкоголь з легкої руки автора викреслюється зі списку наркотиків.
кінцівки я десь такої й очікувала (через флешбеки зі свєтою та біль у животі), але сподівалася на іншу, шо було, канєшно, наївно до тупості, враховуючи назву книгу.
отож
книжка так собі,
але мені було весело
це я до того, шо метафорам у цій книзі трошкі погано. але мені від того дуже добре. з улюбленого: «…завжди спокійніший за двері харківського метро.»
«Але це як ворожити на кавовій гущі: можна довго фантазувати, та потім прийдуть доросліші хлопчики й розтопчуть твої пасочки з піску.»
«Як зазвичай буває, фантазуєш собі одне, а реальність виявляється панною з «вухами спанієля» замість грудей...»
а над цим я сміялася, аж в очах потемніло:
«…одкровення, що хапають кігтями за яйця та викручують їх, мов погода, що різко змінюється.» яйцям тут вопше не таланить. можливо, це зроблено навмисно. але й ніби замалий рівень абсудру для навмисності?..
не знаю, мала книжка справляти гнітючий ефект чи бути чорнухою, а чи тримати між цим відносний баланс, но для мене вона однозначно стала другим. спочатку це дратувало, потім стало весело.
найбільше потішило відчуття розблоковування спогадів: фразочки та слова, яких я давно не чула, як от «бібізяна», «рєбзя», «айзєри», «вздрогнєм», «пупок розвʼяжеться», «як до жирафи доходить», «харить». окремий уклін за, не побоюсь цього слова, омаж на «бората». знімаю шляпу. і в кінці ще й на «пітьму» павлюка? чи харон-харитон не його придумка?
враховуючи усі ці лексичні скарби, тим дивніше було зустріти у мовленні мікрорайонних гопників шось, що ті ніколи б не сказали. часом вибір слів сильно вибивається. не знаю авторське це чи редакторське, але, скажімо, «поквапся». розумію, в дійсності вони всі взагалі говорили б російською, але можна було сказати «швидше» чи «бистріш» чи «шнеля» чи «давай мля». туди ж «ти знущаєшся?», «крокуючи», «волати» у якості «реготати» тощо. такого небагато, але з оповіді виштовхує. здебільшого ж і мовлення, і характери цілком автентичні. ну в кого не було попаяного на репі друга? або берсерка? або філософськи налаштованого колишнього зека? наркомана?
да, шо стосується речовин, автор тут покурвив. чоловіки клану деміденків, знач, півкниги лежать як не заригані, то обісцяні, бо перебухали, а квартири закладають через таблетки та гриби. отак і ширяться негативні упередження про псилоцибінові гриби, поки алкоголь з легкої руки автора викреслюється зі списку наркотиків.
кінцівки я десь такої й очікувала (через флешбеки зі свєтою та біль у животі), але сподівалася на іншу, шо було, канєшно, наївно до тупості, враховуючи назву книгу.
отож
книжка так собі,
але мені було весело
June 6, 2024
Більше дописів та інфи в моєму авторському блозі - "Ласкаво просимо в Касл-Рок, штат Мен"
"Лімб. Місце загублених душ" Кирила Половієнка - це дуже важка, депресивна, сумна історія, де нереально побачити промінчик надії та світла.
Головний герой Кирило після 13 років відсутності повертається в рідне східне місто-мільйонник. Померла мати, і тепер треба вирішити питання з батьківською квартирою. Кірюха вертається і просто грузне в минулому.
Відразу поруч з'являються його друзі дитинства та юності, з якими в нього пов'язано все минуле життя - гульки, море випитої алкашки, брудні секрети, криваві сутички з "конкурєнтами", філософські дискусії.
А ще є Свєта. Просто Свєта. Але для Кірюхи вона була не просто Свєтою...
А далі події розгортаються просто несподіваним чином...
Я для себе так і зміг визначати жанр цієї книги. Це така собі психологічна м'ясорубка - вона перемелює тебе разом з героями.
Динаміка тексту просто приголомшлива - тут немає часу на відпочинок. Все несеться, і ти теж.
Персонажі - це ті самі пацики з району. Однокласники, сусіди, колеги по роботі. Люди, які з різних причин не змогли вирватись з пролетарських районів з обшарпаними "панельками" і "хрущовками", ямами на тротуарі, калюжами та бардюрами, які вже наполовину вгрузли в землю - наче та земля спеціально їх засмоктує до себе.
Діалоги - це просто 🔥. Треба бути чесним - та я сам так розмовляв з пацанами у дворі. Як то кажуть - "у нас не мат для связкі слов, а слова для связкі мата".
Після прочитання книги я був спустошений, втомлений морально і фізично, наче сам був на місці Кірюхи, Сані, Сєги, Дениса та інших.
В мене відразу виникло питання - як наші люди пережили ті часи? Як виживали? Як змогли перемогти той хаос, не зірватись у прірву і вижити? В тексті нульові виглядають, як справжнісіньке пекло - не треба і Буськового Саду Павлюка. А буремні 90-ті - це взагалі що було? Що може бути гірше пекла?
Резюмую.
Результат: це дуже і дуже депресивно чтиво, яке сподобається не всім. Тут з головою жорстокості, несправедливості, вуличних законів. Але від цього книга не перетворюється в щось погане, а навпаки - це вдалий зріз нашого минулого, його коротке резюме.
"Лімб. Місце загублених душ" Кирила Половієнка - це дуже важка, депресивна, сумна історія, де нереально побачити промінчик надії та світла.
Головний герой Кирило після 13 років відсутності повертається в рідне східне місто-мільйонник. Померла мати, і тепер треба вирішити питання з батьківською квартирою. Кірюха вертається і просто грузне в минулому.
Відразу поруч з'являються його друзі дитинства та юності, з якими в нього пов'язано все минуле життя - гульки, море випитої алкашки, брудні секрети, криваві сутички з "конкурєнтами", філософські дискусії.
А ще є Свєта. Просто Свєта. Але для Кірюхи вона була не просто Свєтою...
А далі події розгортаються просто несподіваним чином...
Я для себе так і зміг визначати жанр цієї книги. Це така собі психологічна м'ясорубка - вона перемелює тебе разом з героями.
Динаміка тексту просто приголомшлива - тут немає часу на відпочинок. Все несеться, і ти теж.
Персонажі - це ті самі пацики з району. Однокласники, сусіди, колеги по роботі. Люди, які з різних причин не змогли вирватись з пролетарських районів з обшарпаними "панельками" і "хрущовками", ямами на тротуарі, калюжами та бардюрами, які вже наполовину вгрузли в землю - наче та земля спеціально їх засмоктує до себе.
Діалоги - це просто 🔥. Треба бути чесним - та я сам так розмовляв з пацанами у дворі. Як то кажуть - "у нас не мат для связкі слов, а слова для связкі мата".
Після прочитання книги я був спустошений, втомлений морально і фізично, наче сам був на місці Кірюхи, Сані, Сєги, Дениса та інших.
В мене відразу виникло питання - як наші люди пережили ті часи? Як виживали? Як змогли перемогти той хаос, не зірватись у прірву і вижити? В тексті нульові виглядають, як справжнісіньке пекло - не треба і Буськового Саду Павлюка. А буремні 90-ті - це взагалі що було? Що може бути гірше пекла?
Резюмую.
Результат: це дуже і дуже депресивно чтиво, яке сподобається не всім. Тут з головою жорстокості, несправедливості, вуличних законів. Але від цього книга не перетворюється в щось погане, а навпаки - це вдалий зріз нашого минулого, його коротке резюме.
July 28, 2024
На щастя, я народився і принаймні до п'ятнадцяти років прожив в маленькому селі без асфальту. Та навіть незначні та доволі рідкісні контакти з райцентром свідчили про існування не дуже явного, але великого і небезпечного світу, в якому культивується насильство.
Коли я закінчував школу, то по суботах ходив у місто на додаткові курси з фізики та математики. Принаймні один раз мене точно врятувала від знайомства з гопотою щаслива випадковість: троє представників цього "благородного" стану суспільства вже слідували за мною назирці кілька кварталів поспіль, але поява якихось мєнтів неподалік їх відлякала і затримала, а мені вдалося відірватися
Повноцінне знайомство з насильством, приниженням, мордобоєм, алкогольними вакханаліями та повною сракою відбулося незадовго після цього випадку — в гуртожитку педагогічного університету у "бандітскому городі" Кам'янці-Подільському. І коли я декілька разів перетинав Донбас автостопом, затримуватися там зовсім не хотілося, а кожна тінь скидалася на банду гопників.
Звісно, в селах теж практикувалися розбірки та мордобої - в клубах, попід весіллями, але в дитинстві я значно більше цікавився пригодами в книжках, ніж реальним життям.
Може бути, що так триває й досі. Попри те, що життя та світ встигли обдарували мене низкою цікавих та чарівних досвідів та спогадів, перш ніж все наїбнулося і тепер невпинно рухається до остаточного кінця, я досі частіше дізнаюся про життя інших — вигадані і не вигадані — з книжок.
"Лімб" Кирила Половінка — це не та книга, яка покликана дати читачеві надію на те, що все буде добре. Добре не дуже було, не є зараз і вже ніколи не буде. Крім окремих, наче вибухи, спалахів симпатії, любові, дружби та пристрасті. Та і вони відбуваються в таких обставинах та декораціях, що ну їх до біса.
Я не знаю як ми всі пройшли через цей рубіж тисячоліть і не повмирали десь там "під падіками" від алкашки, наркотиків, бмтовухи і бєспрєдєлу. А втім багато хто таки повмирав, а ті, хто вцілів — виплекані та пещені "помилкою виживших".
Тоді декому з нас пощастило. Але щастя ніколи не триває задовго. Тепер ті міста, звідки виїхали на пошуки кращого життя такі люди, як автор "Лімбу", одне за одним роз'їдаються раком "руського міра" або просто знищуються ним до фундаментів.
Мені не було затишно в цій книзі, але сама історія та процес читання затягують та сподобалися, хоч це і було схожим на совання язиком у дірку від щойно вирваного зуба, чи зішкрябування підсохлої шкірки з рани.
Розповідь у "Лімбі" несеться, тебе ніби б'ють руками, ногами, головою, "залізною трубою", але не по корпусу, не по тілу, а по душі. Матюки тут яскраві, справжні, абсолютно живі і правдиві, а ставлення до персонажів змінюється від "унітаза хуярить чобітьми" до обнять і плакать.
Мені сподобалися у "Лімбі" омажі та реверанси в бік Ілларіона Павлюка та його бестселера "Я бачу вас цікавить пітьма". А ще дуже раджу після читання цього роману догнатися страшним, але вражаюче цікавим матеріалом на Забороні "Маніяк поміж нами" — їм з "Лімбом" є чим одне одного доповнити.
І вже зовсім на правах маячні, та я мушу сказати, що ця книга Кирила Половінка для мене — такий собі "Кривавий меридіан" Кормака Маккарті, але про Дикий Захід Східної Європи.
Коли я закінчував школу, то по суботах ходив у місто на додаткові курси з фізики та математики. Принаймні один раз мене точно врятувала від знайомства з гопотою щаслива випадковість: троє представників цього "благородного" стану суспільства вже слідували за мною назирці кілька кварталів поспіль, але поява якихось мєнтів неподалік їх відлякала і затримала, а мені вдалося відірватися
Повноцінне знайомство з насильством, приниженням, мордобоєм, алкогольними вакханаліями та повною сракою відбулося незадовго після цього випадку — в гуртожитку педагогічного університету у "бандітскому городі" Кам'янці-Подільському. І коли я декілька разів перетинав Донбас автостопом, затримуватися там зовсім не хотілося, а кожна тінь скидалася на банду гопників.
Звісно, в селах теж практикувалися розбірки та мордобої - в клубах, попід весіллями, але в дитинстві я значно більше цікавився пригодами в книжках, ніж реальним життям.
Може бути, що так триває й досі. Попри те, що життя та світ встигли обдарували мене низкою цікавих та чарівних досвідів та спогадів, перш ніж все наїбнулося і тепер невпинно рухається до остаточного кінця, я досі частіше дізнаюся про життя інших — вигадані і не вигадані — з книжок.
"Лімб" Кирила Половінка — це не та книга, яка покликана дати читачеві надію на те, що все буде добре. Добре не дуже було, не є зараз і вже ніколи не буде. Крім окремих, наче вибухи, спалахів симпатії, любові, дружби та пристрасті. Та і вони відбуваються в таких обставинах та декораціях, що ну їх до біса.
Я не знаю як ми всі пройшли через цей рубіж тисячоліть і не повмирали десь там "під падіками" від алкашки, наркотиків, бмтовухи і бєспрєдєлу. А втім багато хто таки повмирав, а ті, хто вцілів — виплекані та пещені "помилкою виживших".
Тоді декому з нас пощастило. Але щастя ніколи не триває задовго. Тепер ті міста, звідки виїхали на пошуки кращого життя такі люди, як автор "Лімбу", одне за одним роз'їдаються раком "руського міра" або просто знищуються ним до фундаментів.
Мені не було затишно в цій книзі, але сама історія та процес читання затягують та сподобалися, хоч це і було схожим на совання язиком у дірку від щойно вирваного зуба, чи зішкрябування підсохлої шкірки з рани.
Розповідь у "Лімбі" несеться, тебе ніби б'ють руками, ногами, головою, "залізною трубою", але не по корпусу, не по тілу, а по душі. Матюки тут яскраві, справжні, абсолютно живі і правдиві, а ставлення до персонажів змінюється від "унітаза хуярить чобітьми" до обнять і плакать.
Мені сподобалися у "Лімбі" омажі та реверанси в бік Ілларіона Павлюка та його бестселера "Я бачу вас цікавить пітьма". А ще дуже раджу після читання цього роману догнатися страшним, але вражаюче цікавим матеріалом на Забороні "Маніяк поміж нами" — їм з "Лімбом" є чим одне одного доповнити.
І вже зовсім на правах маячні, та я мушу сказати, що ця книга Кирила Половінка для мене — такий собі "Кривавий меридіан" Кормака Маккарті, але про Дикий Захід Східної Європи.
June 28, 2024
У кожного свої спогади про підліткові часи. Вже неодноразово ми бачили, як покоління 30+ рефлексує через прозу про нульові роки, про дитинство та юність, про бабусь з дідусями, про канікули в селах тощо. На це є попит як і в тих, хто хоче виписати ці спогади, так і в тих, хто хоче читати і відчувати метч з автором, адже ті ж “Толіки” чи оповідання Осоки показують, що пам’ятаємо ми приблизно одне і те ж. Можу собі уявити, що писати про це легко, щемно та десь гірко-ностальгічно.
…та в кожної медалі є другий бік 🤷♂️
Існують спогади, які хочеться відштовхнути, закопати якомога глибше, і ніколи не згадувати. Відрефлексувати їх — це вже, як на мене, задача з зірочкою, це сеанс психотерапії, де потрібно все згадати, прожити, додати сюжетної складової, дотримуватись структури і не скотитись у повну чорнуху.
Я прочитав “Лімб. Місце загублених душ” — і це саме та друга сторона медалі. Це історія не про запах свіжоспеченого хліба та вранішніх промінчиків сонця у хаті в селі, це історія про гопніків, які кошмарили школи, та про нічні клуби, в яких панував хаос, літри горілки та крові. Про комп'ютерні клуби, про “стрєлки”, про суцільні матюки в розмовах з товаришами, про радше виживання, ніж життя.
Головний герой вимушено повертається до свого рідного міста через 13 років після того, як був там востаннє. На зв’язок відразу виходять друзі дитинства, для яких ніби і не існувало цих років, важкі дитячі спогади, які поступово розкриваються в тексті, і тотальний морок та “бєспрєдєл” міста, яке ніби загубилось в часі та просторі (на що натякає курс валют і самсунг а52). І запускається ланцюг подій, які покликані стати або вироком для героя, або очищенням...
🔥 Як на мене, цю тему розкрив максимально Анатолій Дністровий, зокрема у неймовірних “Пациках”, але Кирило Половінко не приховує референси до цієї книжки, згадуючи її в тексті (а Дністровий прокоментував історію на звороті обкладинки). Саме тому я б і хотів поставити 5, але справедливо, що це буде міцна 4 на Goodreads. Власне, “Лімб” можна вважати як таке собі контекстне продовження того, що заклав Дністровий, як історію з одного і того ж всесвіту, коли одна книжка закінчилась — і ось почитайте в іншій, що відбулось далі. Висновки невтішні, адже фундамент, який закладає двір та неправильне підліткове оточення, нікуди не дінеться. Це можна зрозуміти, відрефлексувати, віддалятися, але ніколи остаточно не втекти.
Дуже смілива книжка, відверта, яка оголює проблеми, про які мозок хоче забути. Разом з тим, що читається легко, ТЕ, про що читаєш, дуже важке і не для всіх.
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
…та в кожної медалі є другий бік 🤷♂️
Існують спогади, які хочеться відштовхнути, закопати якомога глибше, і ніколи не згадувати. Відрефлексувати їх — це вже, як на мене, задача з зірочкою, це сеанс психотерапії, де потрібно все згадати, прожити, додати сюжетної складової, дотримуватись структури і не скотитись у повну чорнуху.
Я прочитав “Лімб. Місце загублених душ” — і це саме та друга сторона медалі. Це історія не про запах свіжоспеченого хліба та вранішніх промінчиків сонця у хаті в селі, це історія про гопніків, які кошмарили школи, та про нічні клуби, в яких панував хаос, літри горілки та крові. Про комп'ютерні клуби, про “стрєлки”, про суцільні матюки в розмовах з товаришами, про радше виживання, ніж життя.
Головний герой вимушено повертається до свого рідного міста через 13 років після того, як був там востаннє. На зв’язок відразу виходять друзі дитинства, для яких ніби і не існувало цих років, важкі дитячі спогади, які поступово розкриваються в тексті, і тотальний морок та “бєспрєдєл” міста, яке ніби загубилось в часі та просторі (на що натякає курс валют і самсунг а52). І запускається ланцюг подій, які покликані стати або вироком для героя, або очищенням...
🔥 Як на мене, цю тему розкрив максимально Анатолій Дністровий, зокрема у неймовірних “Пациках”, але Кирило Половінко не приховує референси до цієї книжки, згадуючи її в тексті (а Дністровий прокоментував історію на звороті обкладинки). Саме тому я б і хотів поставити 5, але справедливо, що це буде міцна 4 на Goodreads. Власне, “Лімб” можна вважати як таке собі контекстне продовження того, що заклав Дністровий, як історію з одного і того ж всесвіту, коли одна книжка закінчилась — і ось почитайте в іншій, що відбулось далі. Висновки невтішні, адже фундамент, який закладає двір та неправильне підліткове оточення, нікуди не дінеться. Це можна зрозуміти, відрефлексувати, віддалятися, але ніколи остаточно не втекти.
Дуже смілива книжка, відверта, яка оголює проблеми, про які мозок хоче забути. Разом з тим, що читається легко, ТЕ, про що читаєш, дуже важке і не для всіх.
Ще більше відгуків та окололітературного шукайте в моєму книжковому блозі в Телеграмі
May 24, 2024
Уявіть, що ви через 13 років повертаєтеся до міста, з якого тікали стрімголов. Тікали від бруду, болючих спогадів, людей і світів, що застрягли у часі. Повертаєтеся і бачите його таким, яким воно було 13, бляха, років тому. Повертаєтеся, бо відчуваєте провину, але водночас огиду і цікавість. Рани, які ви думали, затягнулися з часом, починають пити, як стара зламана кістка на погоду. Повертаєтеся в надії якнайшвидше звалити назад.
Але доля любить жартувати і підкидає нові й нові події, відтягуючи відʼїзд з ненависного та до нудоти гидкого міста. А тут ще й друзі, тусовки, старі рахунки, нові дівчата. Й старі дівчата. Мені здається, більшість з тих, хто виріс у маленьких містечках і «виплив» у великий океан, одразу впізнають себе і свої власні відчуття. Як мінімум, у мене було так. Флешбечило страшне!
Коли я читала роман вперше (на етапі бета-ридингу), я тримала у фокусі сюжет, персонажів, події, мотивацію, точність фактів і реалістичність подачі. Я сприйняла «Лімб» як незлу історію, трохи депресивну, але з гумором. Мені страшенно сподобалась романтична лінія і сцена з дитячого садочка 🥹 Коли ж я перечитувала книжку вдруге, це було геть інше сприйняття. Я побачила, що лежить за текстом. Я проживала емоції героїв, я сміялася вголос (чесно!).
А потім мене накрило. Наверх полізли власні травми і спогади, поховані за товщею років. Ненароком згадала, що і сама поїхала з рідного села 13 років тому, хоч нині залюбки повертаюся до рідної домівки. Та є речі, які я хотіла би забути. Яких хотіла б не проживати. «Лімб» витягнув їх на поверхню. Занурив у мій власний «лімб». Знову ж таки, я відчуваю цю історію дуже особисто, у вас вона може не отримає такого відгуку. Але ті сенси, які автор заклав в історію Кирила Деміденка та його пацанів, не закінчуються на пʼяних тусовках і бійках на районі.
В книзі більше чорного, ніж білого. Більше мороку, аніж світла. Але та дрібка надії на прощення і відпущення гріхів (в першу чергу самому собі) гарантує обіцяний катарсис.
Але доля любить жартувати і підкидає нові й нові події, відтягуючи відʼїзд з ненависного та до нудоти гидкого міста. А тут ще й друзі, тусовки, старі рахунки, нові дівчата. Й старі дівчата. Мені здається, більшість з тих, хто виріс у маленьких містечках і «виплив» у великий океан, одразу впізнають себе і свої власні відчуття. Як мінімум, у мене було так. Флешбечило страшне!
Коли я читала роман вперше (на етапі бета-ридингу), я тримала у фокусі сюжет, персонажів, події, мотивацію, точність фактів і реалістичність подачі. Я сприйняла «Лімб» як незлу історію, трохи депресивну, але з гумором. Мені страшенно сподобалась романтична лінія і сцена з дитячого садочка 🥹 Коли ж я перечитувала книжку вдруге, це було геть інше сприйняття. Я побачила, що лежить за текстом. Я проживала емоції героїв, я сміялася вголос (чесно!).
А потім мене накрило. Наверх полізли власні травми і спогади, поховані за товщею років. Ненароком згадала, що і сама поїхала з рідного села 13 років тому, хоч нині залюбки повертаюся до рідної домівки. Та є речі, які я хотіла би забути. Яких хотіла б не проживати. «Лімб» витягнув їх на поверхню. Занурив у мій власний «лімб». Знову ж таки, я відчуваю цю історію дуже особисто, у вас вона може не отримає такого відгуку. Але ті сенси, які автор заклав в історію Кирила Деміденка та його пацанів, не закінчуються на пʼяних тусовках і бійках на районі.
В книзі більше чорного, ніж білого. Більше мороку, аніж світла. Але та дрібка надії на прощення і відпущення гріхів (в першу чергу самому собі) гарантує обіцяний катарсис.
March 28, 2025
4,5⭐️
є певні дрібні речі, які я б підправила, але загалом це був один з найкращих досвідів цьогоріч.
мене точно підкупив ефект занурення у цей чорний світ Кирила (того, що герой, а не автор, не плутайте!), мені й сподобалось, що автор не намагався показати якісь просвітлення. бо по-перше, це мабуть було б нелогічно, зважаючи на всю історію, а по-друге, ну не бачать люди зазвичай різними барвами світ, якщо так глибоко впевнені, що він такий поганий.
посилання до «я бачу вас цікавить пітьма» потішили, навіть попри те, що «пітьму» я так і не змогла дочитати:)
добре, одним словом
є певні дрібні речі, які я б підправила, але загалом це був один з найкращих досвідів цьогоріч.
мене точно підкупив ефект занурення у цей чорний світ Кирила (того, що герой, а не автор, не плутайте!), мені й сподобалось, що автор не намагався показати якісь просвітлення. бо по-перше, це мабуть було б нелогічно, зважаючи на всю історію, а по-друге, ну не бачать люди зазвичай різними барвами світ, якщо так глибоко впевнені, що він такий поганий.
посилання до «я бачу вас цікавить пітьма» потішили, навіть попри те, що «пітьму» я так і не змогла дочитати:)
добре, одним словом
September 15, 2024
Як співають класики: "Сельська драка, біти-кастєти, в руках арматура, в зубах сігарети". Абсолютно не близька мені атмосфера (так написала наче на початку 2000х в Полтаві гопніків не бачила), але було цікаво і відверто. Рекомендую)
April 29, 2025
Книга, що залишає гіркавий післясмак. Смак брудного асфальту, розбитих вікон обіч, засохлої крові. А ще залишає відчуття легкої депресії опісля.
August 22, 2024
Я в захваті, буквально не міг відірватись поки не дочитав повністю.
Якісно передана маргінальність, обплетена постійною саморефлексією з приводу того, як наше минуле визначає нас і впливає на нас сьогодні з тонкими нотками містицизму.
Книжка дуже відгукнулась, 10/5.
Якісно передана маргінальність, обплетена постійною саморефлексією з приводу того, як наше минуле визначає нас і впливає на нас сьогодні з тонкими нотками містицизму.
Книжка дуже відгукнулась, 10/5.
September 13, 2024
П'ють вони, а похмілля в мене
December 14, 2024
Я дуже люблю читати книги без очікувань, без анотації - саме тоді мене чекають найяскравіші відчуття!
Коли дівчата з Бамбук.клаб обрали цю книгу на спільні читання в мене не було жодних очікувань. Вже через три дні в наше спілкування самі по собі додалися "шоуж кудауж, мазафака, такахулє" і т.д. Я б назвала це "лагідне занурення у лихі 90ті 😁
Особисто мені книга прям зайшла! Не можу сказати що цей ефект обов'язково має розповсюдитися на всіх, але оті вайби 😏 Так, звісно мені в 2000 було щє тільки 15, але я виросла в досить гоповатому райончику, і оці всі тусовки між дворами, пісні під гітару, коли ви тусите всі разом на вулиці а не кожний дома за компом. Хоча коли у когось з'являються нова гра для приставки, в тебе дома раптом сидить пів двора. Так ностальгією трошки прибило стару андатру.
Мені сподобався і сюжет і задум. Не скажу що книга видалась мені дипресивною, життя таке було, і воно тут більш ніж реальне.
Одним словом нам так сподобалась книга, що ми тепер замовили першу книгу атора - Таксі. Так, теж будемо читати разом, такахулє о'х
Коли дівчата з Бамбук.клаб обрали цю книгу на спільні читання в мене не було жодних очікувань. Вже через три дні в наше спілкування самі по собі додалися "шоуж кудауж, мазафака, такахулє" і т.д. Я б назвала це "лагідне занурення у лихі 90ті 😁
Особисто мені книга прям зайшла! Не можу сказати що цей ефект обов'язково має розповсюдитися на всіх, але оті вайби 😏 Так, звісно мені в 2000 було щє тільки 15, але я виросла в досить гоповатому райончику, і оці всі тусовки між дворами, пісні під гітару, коли ви тусите всі разом на вулиці а не кожний дома за компом. Хоча коли у когось з'являються нова гра для приставки, в тебе дома раптом сидить пів двора. Так ностальгією трошки прибило стару андатру.
Мені сподобався і сюжет і задум. Не скажу що книга видалась мені дипресивною, життя таке було, і воно тут більш ніж реальне.
Одним словом нам так сподобалась книга, що ми тепер замовили першу книгу атора - Таксі. Так, теж будемо читати разом, такахулє о'х
November 28, 2024
перечитую вдруге, перше завтикала написати відгук, але тепер скажу — дуже добре, і вдячна своїй звичці купувати в сенсі незнайомих мені авторів, бо серед них є ось така ахуєнна історія, яку я читала 3 години у потязі не відриваючись 🙂↕️
June 25, 2024
Щойно завершила читати роман «Лімб. Місце загублених душ». Дивні відчуття. Можу зробити висновок, що я не прихильник нуарної літератури. Сюжет захоплював мене, але груба мова часом вибивала з колії, але така данина жанру :) Що сподобалось? Автор круто передав деякі сцени з дитинства головного героя, мене прямо мурахи прибрали. А ще якась незвична, але водночас проста деталізація побутових речей. По типу: «добре, що вода рахується не по лічильнику, а по абонплаті (не цитата, але якось так)». Такі дрібниці зробили текст ще атмосфернішим.
Загалом не жалкую, що витратила свій час на це чтиво.
Успіхів автору з його новим романом.
Загалом не жалкую, що витратила свій час на це чтиво.
Успіхів автору з його новим романом.
May 6, 2024
Для мене це історія про те, як важко позбутися свого минулого, про депресію, про самодеструкцію, про бажання померти, але і жити, відгукнулося
December 30, 2024
Мені подобається наскільки різноманітною є сучасна українська література. Думаю, підштовхне кожного задуматись над своїм :)
«—Грали в компʼютерну гру «Сайлент хіл»? Там монстрів та деякі події кожен із персонажів бачив по-своєму. Для кожного то було власне пекло, через яке доводилось пройти.
—Добре, що через своє я пройшов»
«—Грали в компʼютерну гру «Сайлент хіл»? Там монстрів та деякі події кожен із персонажів бачив по-своєму. Для кожного то було власне пекло, через яке доводилось пройти.
—Добре, що через своє я пройшов»
May 7, 2024
Ця книга не буде подобатись усім.
Щоб її відчути потрібно пройти крізь морок. І мати силу повернутися.
Щоб її відчути потрібно пройти крізь морок. І мати силу повернутися.
July 8, 2024
Я ненаводжу і обожнюю цю книжку. Вона занадто сильно в мені відгукується, іноді навіть лякаюче співпадає з моїм власним досвідом (сюжетка про квартиру особливо). Після прочитання задумалась чи сама не попала в якусь кончену просторово-часову петлю...
March 25, 2025
За словами Кирила Половінка, це найкраща книга Кирила Половінка
July 28, 2025
Кирило Половінко — Лімб
Як повернутися додому і не зануритись в забутий стан? Липка, брудна, неприємна, кримінальна, тягуча, ніби сипучі піски, історія, яка не зможе не викликати ніяких емоцій, хіба тільки у зумера😁 (ніякого ейджизму, чісто по фактах)
Історія нам розповідає про середину 00-х. Місто мільйонник. Схід України. Кирило повертається додому після довгих років відсутності. Він збирається вирішити питання спадку та скоріше забратися звідси, поки цей «Лімб» не затягнув в минуле — контакти, події, спогади. Сподіватися на швидке вирішення питань герой може скільки завгодно, проте місто так просто його не відпустить…
Враження
Я вражений до глибини душі! Це однозначно 15 з 10! Нє, це 100 з 10! Оцей стан покинутості, страху, депресії перебування в своєму старому місті, коли повертаєшся в нього через роки, а нічого не змінилося: все ті ж пепси, все ті ж безхатьки та алкоголіки, яки валяються на підлозі, все ті ж хитровиїбані бомбіли. Місто зустрічає з посмішкою і з ножем в руці, який тримає за спиною. Коли сюди повертаєшся, то згадуєш чому тебе не було так довго.
Кирило, друзі, мєнти, оточення, місцевість, клуби, генделі, хати, махачі, «банди» прописані яскраво і чітко. Взагалі немає сумнівів в тому, про що говорить нам автор. Йому повністю довіряєш і відчуваєш кожнісіньку букву, кожнісінький грам горілки, кожнісінька нотка парфумів спітнілих тіл на вечірці в клубі, кожнісінький ковток крові після бійки… Ніякої тобі шмаркливої романтизації кримінальщіни, яку можна побачити у Дуглас😁 Це справжні відморозки на всю голову, яких і досі можна побачити в кримінальних районах міст, з якими стикатися немає ніякого бажання.
Атмосферу автор нам будує таку, шо читач достеменно не знає чи в реальному житті знаходиться Кирило, чи то його спогади, перебуваючи безпосередньо у Лімбі. Трохи війнуло вайбами Павлюка «Я Бачу Вас Цікавить Піти Нахуй Пітьма». У випадку «Лімбу» може і немає прямого містичного контексту, проте натяки на це періодично зʼявлятимуться. Особливо після одного з фінальних розділів. Думаю, для міцних емоційно, я би міг радити цю книжку на книжковий клуб. Тут однозначно буде що обговорити.
Хочу виразити подяку письменниці Юлії Лаба за щиру рекомендацію! Взагалі не пожалкував. Тепер чекатиму на новий реліз від Кирила Половінка. А наступного місяця берусь і за Ваш твір♥️
Висновки
Якщо вам подобаються темні і брудні історії, то це однозначно ваша зупиночка. І я раджу тут затриматись та емпатувати кожну сторінку. Після «Лімбу» читач не виходить дотеперішнім. Якщо якимось чином ви застали ті часи, або були у складі таких дрібних групіровок, то позгадувати і свій досвід доведеться під час прочитання. Це не дуже приємна ностальгія, але отаким збоченцям, як мені, дає максимум задоволення🤭
Як повернутися додому і не зануритись в забутий стан? Липка, брудна, неприємна, кримінальна, тягуча, ніби сипучі піски, історія, яка не зможе не викликати ніяких емоцій, хіба тільки у зумера😁 (ніякого ейджизму, чісто по фактах)
Історія нам розповідає про середину 00-х. Місто мільйонник. Схід України. Кирило повертається додому після довгих років відсутності. Він збирається вирішити питання спадку та скоріше забратися звідси, поки цей «Лімб» не затягнув в минуле — контакти, події, спогади. Сподіватися на швидке вирішення питань герой може скільки завгодно, проте місто так просто його не відпустить…
Враження
Я вражений до глибини душі! Це однозначно 15 з 10! Нє, це 100 з 10! Оцей стан покинутості, страху, депресії перебування в своєму старому місті, коли повертаєшся в нього через роки, а нічого не змінилося: все ті ж пепси, все ті ж безхатьки та алкоголіки, яки валяються на підлозі, все ті ж хитровиїбані бомбіли. Місто зустрічає з посмішкою і з ножем в руці, який тримає за спиною. Коли сюди повертаєшся, то згадуєш чому тебе не було так довго.
Кирило, друзі, мєнти, оточення, місцевість, клуби, генделі, хати, махачі, «банди» прописані яскраво і чітко. Взагалі немає сумнівів в тому, про що говорить нам автор. Йому повністю довіряєш і відчуваєш кожнісіньку букву, кожнісінький грам горілки, кожнісінька нотка парфумів спітнілих тіл на вечірці в клубі, кожнісінький ковток крові після бійки… Ніякої тобі шмаркливої романтизації кримінальщіни, яку можна побачити у Дуглас😁 Це справжні відморозки на всю голову, яких і досі можна побачити в кримінальних районах міст, з якими стикатися немає ніякого бажання.
Атмосферу автор нам будує таку, шо читач достеменно не знає чи в реальному житті знаходиться Кирило, чи то його спогади, перебуваючи безпосередньо у Лімбі. Трохи війнуло вайбами Павлюка «Я Бачу Вас Цікавить Піти Нахуй Пітьма». У випадку «Лімбу» може і немає прямого містичного контексту, проте натяки на це періодично зʼявлятимуться. Особливо після одного з фінальних розділів. Думаю, для міцних емоційно, я би міг радити цю книжку на книжковий клуб. Тут однозначно буде що обговорити.
Хочу виразити подяку письменниці Юлії Лаба за щиру рекомендацію! Взагалі не пожалкував. Тепер чекатиму на новий реліз від Кирила Половінка. А наступного місяця берусь і за Ваш твір♥️
Висновки
Якщо вам подобаються темні і брудні історії, то це однозначно ваша зупиночка. І я раджу тут затриматись та емпатувати кожну сторінку. Після «Лімбу» читач не виходить дотеперішнім. Якщо якимось чином ви застали ті часи, або були у складі таких дрібних групіровок, то позгадувати і свій досвід доведеться під час прочитання. Це не дуже приємна ностальгія, але отаким збоченцям, як мені, дає максимум задоволення🤭
August 8, 2025
Однозначно рекомендую! Читати було дуже цікаво, і я максимально оперативно захавав цей томік за день. Останніми роками це для мене рідкість.
Іноді, також, читати було неприємно, спочатку взагалі подумав що це такий собі A Little Life для жителів спальників на околицях райцентрів південних/східних регіонів минулих часів, з неспинним натисканням на больові точки яке ніби має бути головною 'фішкою' книги, але сюжет закрутився, атмосфера нагніталася, і я зрозумів що тут все трошки глибше і не так дешево по відношенню до відчуттів читачів, за це - подяка, бо такий torture porn - не зовсім мій жанр :)
Ще, помітив наскільки багато того що описано тут здалось рідним, і не в позитивному сенсі, але певна меланхолія в цьому дійстві однозначно знайшлася - додатково до спогадів і легкості з якою я зміг накласти цю історію на декорації рідного міста та району, роман змусив задуматись про те, як його події побачать для себе люди які виросли в куди більш модерновій і адекватній Україні.
Поставив би п'ятірку, але як на мене, автор трохи поспішав з третім актом, і він вийшов змазаним. Містичний аспект тут крутезний, але в саме в кінці залишилось відчуття певного нереалізованого потенціалу, але не критичне.
Трошки підхарив момент коли автор прозоро і напряму вустами персонажа сказав чим надихався - лайк за прямоту, бо людям 'в темі' стане очевидно доволі швидко, але виглядало якось грубовато.
На фіналочку, позитивні почуття викликала відсилочка на Я бачу, вас цікавить пітьма, вона була зроблена прямо смачно, бо порівняння в голові під кінець виникали, і дали ефект ніби це було таке собі камео а-ля MCU.
Виноски від автора іноді були дуже кумедні для мене, типу 'хто цього не знає?', а потім зрозумів що насправді, для занурення тих хто 'не в темі' це необхідно.
Короче, в цілому - круто і унікально. Хочеться ще такого від українських авторів!
Іноді, також, читати було неприємно, спочатку взагалі подумав що це такий собі A Little Life для жителів спальників на околицях райцентрів південних/східних регіонів минулих часів, з неспинним натисканням на больові точки яке ніби має бути головною 'фішкою' книги, але сюжет закрутився, атмосфера нагніталася, і я зрозумів що тут все трошки глибше і не так дешево по відношенню до відчуттів читачів, за це - подяка, бо такий torture porn - не зовсім мій жанр :)
Ще, помітив наскільки багато того що описано тут здалось рідним, і не в позитивному сенсі, але певна меланхолія в цьому дійстві однозначно знайшлася - додатково до спогадів і легкості з якою я зміг накласти цю історію на декорації рідного міста та району, роман змусив задуматись про те, як його події побачать для себе люди які виросли в куди більш модерновій і адекватній Україні.
Поставив би п'ятірку, але як на мене, автор трохи поспішав з третім актом, і він вийшов змазаним. Містичний аспект тут крутезний, але в саме в кінці залишилось відчуття певного нереалізованого потенціалу, але не критичне.
Трошки підхарив момент коли автор прозоро і напряму вустами персонажа сказав чим надихався - лайк за прямоту, бо людям 'в темі' стане очевидно доволі швидко, але виглядало якось грубовато.
На фіналочку, позитивні почуття викликала відсилочка на Я бачу, вас цікавить пітьма, вона була зроблена прямо смачно, бо порівняння в голові під кінець виникали, і дали ефект ніби це було таке собі камео а-ля MCU.
Виноски від автора іноді були дуже кумедні для мене, типу 'хто цього не знає?', а потім зрозумів що насправді, для занурення тих хто 'не в темі' це необхідно.
Короче, в цілому - круто і унікально. Хочеться ще такого від українських авторів!
June 20, 2025
Я колись намагалася читати перший твір автора, "Таксі", і не змогла його навіть дочитати. Це було настільки сиро і непропрацьовано, що якби він був картоплею, то весело бризкав би соком і похрустував прямо на зубах.
🔥 На другому творі автору нарешті вдалося складати слова у речення так, що не хочеться перекреслювати кожне, але щось сталося із сенсами. Їх просто звідти вимило (або й не намивало першопочатково).
💀 Ну от правда — штоби што це було? Ностальгія за гоповатою молодістю? Спроба в пацанський епатаж? Глибокий Філософський Посил "розімкнути коло насилля"? Читаю картинку заново — все ще актуальна.
🍷 Третій твір автора, якщо він буде, вже не стану брати. Інколи достатньо однієї краплі, знаєтє лі.
✂️ Читала в додатку Librarius, повністю задоволена сервісом.
🔥 На другому творі автору нарешті вдалося складати слова у речення так, що не хочеться перекреслювати кожне, але щось сталося із сенсами. Їх просто звідти вимило (або й не намивало першопочатково).
💀 Ну от правда — штоби што це було? Ностальгія за гоповатою молодістю? Спроба в пацанський епатаж? Глибокий Філософський Посил "розімкнути коло насилля"? Читаю картинку заново — все ще актуальна.
🍷 Третій твір автора, якщо він буде, вже не стану брати. Інколи достатньо однієї краплі, знаєтє лі.
✂️ Читала в додатку Librarius, повністю задоволена сервісом.
July 5, 2024
— Не хочу відпускати тебе, — кажу й відчуваю, як її сльоза котиться по моїй щоці.
— Знаю. І це дуже сумно. Замість того, щоб жити, ти обираєш мене.
— Я не вірю, що не хотів, щоб ти приходила...
Вона бере моє обличчя в долоні та пильно дивиться в очі.
— Люди завжди чіпляються за життя. Така їхня природа. Цього не треба соромитись.
— Але ж моє життя — це ти.
Вона заплющує очі й голосно видихає. Потім знову дивиться на мене дуже уважним поглядом. Наче намагається говорити з моєю підсвідомістю.
— Кірочка, іноді, щоб відрізнити життя від смерті, треба таки померти.
— Знаю. І це дуже сумно. Замість того, щоб жити, ти обираєш мене.
— Я не вірю, що не хотів, щоб ти приходила...
Вона бере моє обличчя в долоні та пильно дивиться в очі.
— Люди завжди чіпляються за життя. Така їхня природа. Цього не треба соромитись.
— Але ж моє життя — це ти.
Вона заплющує очі й голосно видихає. Потім знову дивиться на мене дуже уважним поглядом. Наче намагається говорити з моєю підсвідомістю.
— Кірочка, іноді, щоб відрізнити життя від смерті, треба таки померти.
This entire review has been hidden because of spoilers.
March 3, 2025
Ця книга мені зайшла по настрою на 10/10. Хотілося чогось такого реалістичного, з такою самою атмосферою життєвого.
Сама концепція Лімба як місця, де треба прийняти рішення мені не дуже до душі, але для мене добре, що ця тема більше почала розкриватися тільки в останніх розділах. Цим моментом зразу згадалася книга Павлюка «Я бачу вас цікавить пітьма».
Мене зачепили всі ці описи міста, думок, проблем, звичок та загальної атмосфери міста та книги. Я більше кайфувала від них та бидло-філософських діалогів.
Сама концепція Лімба як місця, де треба прийняти рішення мені не дуже до душі, але для мене добре, що ця тема більше почала розкриватися тільки в останніх розділах. Цим моментом зразу згадалася книга Павлюка «Я бачу вас цікавить пітьма».
Мене зачепили всі ці описи міста, думок, проблем, звичок та загальної атмосфери міста та книги. Я більше кайфувала від них та бидло-філософських діалогів.
This entire review has been hidden because of spoilers.
August 8, 2025
Це не зовсім мій жанр. Але мені сподобалось. Сподобалось як автор зміг передати почуття. Читаючи відчуваєш всі ті емоції. Мені було близьким відчуття повернення додому, з якого ти втік і приїхавши туди відчуваєш себе чужим.
Лякає описаний жорстокий світ і розмінні того що він от тут в реальному світі. Лякає скільки зламаних душ і їх життя вже не змінити.
Лякає описаний жорстокий світ і розмінні того що він от тут в реальному світі. Лякає скільки зламаних душ і їх життя вже не змінити.
November 15, 2024
3,5.
Здається література подібного плану має існувати як сценарії для фільмів, чи невеличких серіалів, бо складно в 250 сторінках охопити всі образи персонажів.
Але б і у фільми б не вивезла весь цей п'яний пафос від дорослих мужиків.
Здається література подібного плану має існувати як сценарії для фільмів, чи невеличких серіалів, бо складно в 250 сторінках охопити всі образи персонажів.
Але б і у фільми б не вивезла весь цей п'яний пафос від дорослих мужиків.
July 24, 2024
Мені дуже сподобалось, незважаючи на те, що це дуже похмура, депресивна, темна, страшна історія. Вона про травми минулого, про страхи, яких намагаєшся уникнути, про розмови, яких не хочеш розпочинати, врешті-решт про людей, яких потрібно відпустити, образи, на які треба спертися як на фундамент своєї скаліченої особистості; все це відчувається як розгін перед стрибком з «помиральної ями».
Мені було складно це читати, але водночас дуже легко. Я прожила кожну сторінку, наче це сталося зі мною. Особливо підсилило всю цю історію місто як тло оповіді. Таке ж похмуре, темне, печерне. Одразу в голові всі ці понурі девʼятиповерхівки, бліде сонце, якого ніхто ніколи не бачить, бо не підіймає голову догори, зруйновані і вибляклі дитячі майданчики, на яких немає дітей; які нібито встановлені на доказ того, що у цьому місті є хоча б щось хороше і світле, що дає надію.
Раджу до прочитання усім, хто хоча б колись відчував подих минулого на собі.
«Кірочка, іноді, щоб відрізнити життя від смерті, треба таки померти»;
«Вгору йти нескладно, якщо нічого не тягне тебе вниз. Таки треба вчитись відпускати».
Мені було складно це читати, але водночас дуже легко. Я прожила кожну сторінку, наче це сталося зі мною. Особливо підсилило всю цю історію місто як тло оповіді. Таке ж похмуре, темне, печерне. Одразу в голові всі ці понурі девʼятиповерхівки, бліде сонце, якого ніхто ніколи не бачить, бо не підіймає голову догори, зруйновані і вибляклі дитячі майданчики, на яких немає дітей; які нібито встановлені на доказ того, що у цьому місті є хоча б щось хороше і світле, що дає надію.
Раджу до прочитання усім, хто хоча б колись відчував подих минулого на собі.
«Кірочка, іноді, щоб відрізнити життя від смерті, треба таки померти»;
«Вгору йти нескладно, якщо нічого не тягне тебе вниз. Таки треба вчитись відпускати».
November 8, 2025
Нуарний роман з елементами психологічного трилера про спробу втечі від темного минулого і себе самого. Жанр не мій, але це було цікаво до останньої сторінки.
Я прочитала про життя абсолютно іншого прошарку суспільства, до якого пощастило не бути дотичною і мені сподобалось. Сподобалось, що я не там.
Всю книжку хотілось кричати «Кірюшааа, а нахрін ти туди приїхав?», але він що, слухав?
Він приїхав до рідного міста після смерті батьків, щоб продати квартиру і звалить по-тихому назад (куди? хз). Але минуле наздогнало і привалило лавиною проблем. Компанія з друзів дитинства, райони поділені між бандами, тємки-мутки, дешевий алкоголь і не тільки, бійки ледь не до смерті, або і до смерті — романтика.
Потішно, що в цій історії хлопців обʼєднала любов до літератури.
Всіх, хто народився в 80-90-их обʼєднують психологічні травми того часу на кшталт походеньок з маман на ринок і годинні примірки одягу, після яких хочеться в помиральну яму, «чудові» часи компʼютерних клубів, без телефонів та соцмереж, коли до друзів треба ходити в гості і стикатись з їх батьками, які хочуть першим ділом нагодувати, потім залізти в душу. Але декому не пощастило ще більше: доросле життя — дорослі проблеми.
Ну люблю я героїв з попайкою, що вже там. Тим більше, він так чудово розкритий, що мене ледь не загнало це все в депресію. Тотальний відчай і безсилля. Для мене всі його дії, в принципі, були логічні, враховуючи минуле, яке його наздоганяє і зламану психіку.
Мені важко її оцінювати, бо я не люблю всі ці «по понятіям», бісить несправедливість, бо хтось когось «кришує», а вирішення проблем на кулаках — not my cup of tea. Але ця історія змогла мене причарувати, я мовчу (до речі, чого це я мовчу) про шедевральні порівняння, жартики та реалістичні діалоги.
Якщо я буду частіше матюкатись — ви знаєте, чия то вина.
Чекаємо від автора книжку про деруни і драніки 🤌🏻
Я прочитала про життя абсолютно іншого прошарку суспільства, до якого пощастило не бути дотичною і мені сподобалось. Сподобалось, що я не там.
Всю книжку хотілось кричати «Кірюшааа, а нахрін ти туди приїхав?», але він що, слухав?
Він приїхав до рідного міста після смерті батьків, щоб продати квартиру і звалить по-тихому назад (куди? хз). Але минуле наздогнало і привалило лавиною проблем. Компанія з друзів дитинства, райони поділені між бандами, тємки-мутки, дешевий алкоголь і не тільки, бійки ледь не до смерті, або і до смерті — романтика.
Потішно, що в цій історії хлопців обʼєднала любов до літератури.
Всіх, хто народився в 80-90-их обʼєднують психологічні травми того часу на кшталт походеньок з маман на ринок і годинні примірки одягу, після яких хочеться в помиральну яму, «чудові» часи компʼютерних клубів, без телефонів та соцмереж, коли до друзів треба ходити в гості і стикатись з їх батьками, які хочуть першим ділом нагодувати, потім залізти в душу. Але декому не пощастило ще більше: доросле життя — дорослі проблеми.
Ну люблю я героїв з попайкою, що вже там. Тим більше, він так чудово розкритий, що мене ледь не загнало це все в депресію. Тотальний відчай і безсилля. Для мене всі його дії, в принципі, були логічні, враховуючи минуле, яке його наздоганяє і зламану психіку.
Мені важко її оцінювати, бо я не люблю всі ці «по понятіям», бісить несправедливість, бо хтось когось «кришує», а вирішення проблем на кулаках — not my cup of tea. Але ця історія змогла мене причарувати, я мовчу (до речі, чого це я мовчу) про шедевральні порівняння, жартики та реалістичні діалоги.
Якщо я буду частіше матюкатись — ви знаєте, чия то вина.
Чекаємо від автора книжку про деруни і драніки 🤌🏻
September 2, 2025
Читаючи книгу дуже не хотілось вірити що таким був Донецьк, але знаю багатьох, хто зможе це, на жаль, підтвердити. Ця книга занурює в абсолютно незнайому мені (слава Богу!) темну філософію гопоти і босоти, нуарну «романтику» (?) девʼятиповерхівок. Всю книжку я злилась; злилась на людську слабкість, тупість, примітивність, на соціальну нерівність, несправедливість і, в першу чергу, певно, на бідність. Але мені сподобалось як хтось написав відгук «Пили вони, а похмілля в мене», це влучно, піду собі ще наллю для після смаку.
September 6, 2025
Мені близька і болюча тема застрягання у спогадах з минулого (як травматичних, так і щасливих). Хоч я і не зростала серед бандитських угруповань на сході України, гопніків і бариг в моєму спальничку Києва також вистачало. Та і якийсь маньяк бігав місцевими пустирями у 90-х. Тож бекграунди — книги і мій — склалися, як пазли.
Цей незручний, похмурий і цинічний роман тримає насамперед своєю структурою і ритмом — наче реп-постановка у плейбек-театрі, наче стендап-молитва, щось таке водночас продумане і сире, емоційне і ритмічне. Короткі глави, зацикленість подій - від бійки до попойки до втечі до бийки до попойки. Екшн перерізаний справжнім, метафізичним шаром сенсу — процес терапії, де герой все намагається і намагається ухилитися від болючої правди. Адже травми так звично і зручно закапсулювати у несвідомому, заглушити чим завгодно, тільки б не стикатися зі своєю слабкістю, безпорадністю і помилками, які не переграєш.
На щастя, це довершена (і добре відредагована, на що я останнім часом звертаю увагу через недоліки книжкового ринку) книга, де і герой, і ми зустрічаємося з реальністю, отримуємо (само)пробачення і, врешті (нарешті!) — відчуваємо полегшення.
Цей незручний, похмурий і цинічний роман тримає насамперед своєю структурою і ритмом — наче реп-постановка у плейбек-театрі, наче стендап-молитва, щось таке водночас продумане і сире, емоційне і ритмічне. Короткі глави, зацикленість подій - від бійки до попойки до втечі до бийки до попойки. Екшн перерізаний справжнім, метафізичним шаром сенсу — процес терапії, де герой все намагається і намагається ухилитися від болючої правди. Адже травми так звично і зручно закапсулювати у несвідомому, заглушити чим завгодно, тільки б не стикатися зі своєю слабкістю, безпорадністю і помилками, які не переграєш.
На щастя, це довершена (і добре відредагована, на що я останнім часом звертаю увагу через недоліки книжкового ринку) книга, де і герой, і ми зустрічаємося з реальністю, отримуємо (само)пробачення і, врешті (нарешті!) — відчуваємо полегшення.
Displaying 1 - 30 of 83 reviews